, гость


Если вы на сайте впервые, то вы можете зарегистрироваться!

Вы забыли пароль?
Ресурсы портала
Кузнечное венчание
Наши опросы
Как и любой другой регион на планете.
Край тружеников.
Бандитские трущобы.
Очень самобытный регион.
Задворки Украины.
Российская часть украинских территорий.
А что это?
Выскажусь на форуме.
Метки и теги
Читайте также

XML error in File: http://news.donbass.name/rss.xml

XML error: Undeclared entity error at line 12
{inform_sila_news}{inform_club}
Архив
Ноябрь 2017 (8)
Октябрь 2017 (36)
Сентябрь 2017 (65)
Август 2017 (43)
Июль 2017 (35)
Июнь 2017 (40)


Все новости за 2014 год
Сортировать статьи по: дате | популярности | посещаемости | комментариям | алфавиту
Рейтинг: 
0

Олександр Володимирович Кендюхов

Олександр Володимирович Кендюхов - український економіст, доктор економічних наук, професор, голова Всеукраїнської спілки вчених-економістів, завідувач кафедри стратегічного управління економічним розвитком Донецького національного технічного університету, академік Академії економічних наук України; Автор головних ідей Стратегії соціально-економічного розвитку України "Нова економіка", концепції Християнської соціально-ліберальної економічної моделі, концепцій податкової та пенсійної реформ; Провідний український вчений з управління інтелектуальним капіталом та теорії і практики маркетингу.
Олександр Кендюхов народився 23 жовтня 1972 року.
Школу закінчив з срібною медаллю.
У 1996 році з дипломом з відзнакою Олександр Кендюхов закінчив Донецький державний технічний університет за спеціальністю "Економіка і управління у галузях гірничої промисловості".
Кандидат економічних наук з 2000 року.
У 2003 році Олександр Володимирович отримав звання доцента кафедри менеджменту та маркетингу.
У 2007 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук у спеціалізованій вченій раді Д.11.151.01 Інституту економіки промисловості НАН України (м. Донецьк) за спеціальністю 08.00.04 - «Економіка та управління підприємствами (за видами економічної діяльності) на тему «Організаційно-економічний механізм управління інтелектуальним капіталом підприємства». У тому ж році обраний головою Донецької обласної організації Української асоціації маркетингу.
Паралельно з науковими дослідженнями інтелектуального капіталу з 2005 року працював над проблемами стратегічного маркетингу та брендингу. У 2008 за його редакцією було видано перший в Україні термінологічний словник з маркетингу.
У 2011 році Олександр Володимирович Кендюхов отримав звання професора кафедри економіки і маркетингу.
Олександр Володимирович опублікував понад 200 наукових та навчально-методичних праць, у тому числі п'ять монографій, один підручник та два навчальні посібники з грифом МОН України, був запрошений до участі та виступав з доповідями більш ніж на 100 наукових та науково-практичних конференціях різного рівня.
Автор монографій та циклу наукових статей з інтелектуального капіталу та інтелектуальної економіки в умовах зростання глобальної конкуренції.
У сфері інтересів - управління інтелектуальними ресурсами. Першим в України захистив докторську дисертацію з проблем організації та оцінки ефективності управління інтелектуальним капіталом.
У вільний час пише сатиричні оповідання про різні аспекти університетського життя, приймає участь у геологічних експедиціях, читає філософію Платона, Сенеки та Ніцше. Займається спортом. Шанує класичну музику.

Підготував Євген Лавриненко (dN)

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 3815   
Рейтинг: 
0

На південному сході України, на самому високому його вододілі, між індустріальними мегаполісами Донецьком та Маріуполем, в кількох кілометрах на північний захід від м.Волноваха та скіфського кургану під назвою «Могила Гончариха», самого високого в Донбасі над рівнем моря, розкинувся лісовий масив площею понад 2.500 га. Це – колиска наукового степового лісорозведення, знаменита на весь світ Великоанадольська лісова дача, заснована у 1843 році відомим лісоводом Віктором Єгоровичем фон Граффом.

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2472   
Рейтинг: 
0

Донбаський державний технічний університет був заснований 12 жовтня 1957 року. Тоді він називався Ворошиловським гірничо-металургійним інститутом. У 1964 р. у зв'язку з перейменуванням міста він став Комунарським гірничо-металургійним інститутом, у 1992 р. - Донбаським гірничо-металургійним інститутом (ДГМІ). Наказом Міністерства освіти і науки України №622 від 27.07.2004 р. на базі ДГМІ був створений Донбаський державний технічний університет (ДонДТУ).
Біля джерел університету стояли видатні особистості, блискучі організатори, відомі вчені. Серед них директор Алчевського металургійного комбінату, депутат Верховної Ради України П.А.Гмиря, перші керівники ВНЗ І.Ф.Коваль і Ю.М.Воєводін.
Сьогодні ДонДТУ – значний освітній центр, навчальний заклад вищої категорії, що має IV рівень акредитації. До його складу входять факультети: гірничий, металургійний, будівельний, економіки та фінансів, механіки, менеджменту, автоматизації та електротехнічних систем, факультет щодо роботи з іноземними студентами, навчально-консультаційний центр «Освіта», інститут підвищення кваліфікації, перепідготовки й удосконалення керівників і фахівців, коледж, наукова бібліотека.
Університет має у своєму складі 8 відокремлених структурних підрозділів: Єнакіївський, Краснолуцький, Ровеньківський, Лисичанський, Свердловський, Первомайський, Рубіжанський, Краснодонський інженерні факультети, а також два технікуми: індустріальний - у м.Алчевськ та гірничий - у м.Перевальськ.
До складу ДонДТУ належать науково-дослідна частина, науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут «Параметр», Державний міжвузівський центр лазерно-локаційних спостережень за штучними супутниками Землі «Оріон», що має статус національного надбання, Донбаське відділення Східноукраїнської філії Інституту археології НАН України, Алчевська філія Інституту фізики гірничих процесів НАН України Міністерства освіти і науки. Наукова та науково-технічна діяльність Донбаського державного технічного університету здійснюється відповідно до пріоритених напрямків розвитку науки й техніки в Україні.
В університеті видається газета «Імпульс», одна із кращих студентських газет, що одержала офіційне визнання на конкурсах молодіжних засобів масової інформації. Вузівці пишаються музеєм історії університету, геолого-мінералогічним музеєм, де зібрана унікальна колекція мінералів. У ДонДТУ є санаторій-профілакторій, спортивно-оздоровчий комплекс «Алтагір» на березі Азовського моря, центр культури й дозвілля «Талант», Творче виробниче об'єднання «Ладо».
Підготовка та перепідготовка фахівців в університеті здійснюється за багатоступінчастою системою, визнаною в Європі. Для навчання студентів використовуються сучасні освітні технології. Велика увага приділяється практичній підготовці студентів. Вони проходять практику на великих промислових підприємствах і організаціях України.
ДонДТУ одним з перших ВНЗ України впровадив у практику навчального процесу вимоги Болонськой декларації й був визнаний головним за проблемою впровадження нових технологій навчання.
Навчальний процес в університеті дозволяє забезпечити високий рівень підготовки студентів та швидку адаптацію на виробництві.
Із входженням України в зону Європейського освітнього співтовариства, закордонні зв'язки ДонДТУ одержали додатковий імпульс.
Основними партнерами в науковій та освітній сфері є університети Великобританії, Угорщини, Польщі, Росії, Словаччини й Туреччини. Покладено початок взаємодії з ВНЗ Німеччини та Китаю.

ДонДТУ

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 1667   
Рейтинг: 
0
Євген Васильович Горохов - Академік АІНУ, АНВШУ, Академії будівництва України, доктор технічних наук, професор, член ПРВУ, завідувач кафедри металевих конструкцій, президент Української асоціації з металевих конструкцій (1997), член Макіївського міськвиконкому.
Євген Горохов народився 21 березня 1939 року в місті Новочеркаськ (Ростовська область, Росія).
Закінчив Донецький політехнічний інститут, будівельний факультет (1956-61), інженер-будівельник.
Захистив докторську дисертацію "Дослідження властивостей і області застосування киснево-конверторної сталі в будівельних конструкціях".
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 1484   
Рейтинг: 
0
1 березня 1921р. (День народження Університету) – відкриті губернські вищі педагогічні курси.
1923р. – на базі педагогічних курсів засновано перший у Донбасі вищий навчальний заклад Донецький інститут народної освіти (ДІНО) у Луганську.
1934р. – ДІНО реорганізований у Луганський державний педагогічний інститут.
1939р. – Луганському державному педагогічному інституту присвоєне ім`я Тараса Шевченка .
1993р. – на базі ВНЗ відкриті Інститут Грінченкознавства та Українсько-Канадський центр “Відродження”.
1997р. – створено Стахановський педагогічний коледж ЛНПУ та Лисичанський педагогічний коледж ЛНПУ.
1998р. – інститут визнано акредитованим у повному обсязі за IV рівнем акредитації, на базі інституту створено Луганський державний педагогічний університет імені Тараса Шевченка.
1998р. – створено Старобільський факультет ЛНПУ.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 3576   
Рейтинг: 
0

Кирил Борисович ТолпигоКирил Борисович Толпиго - доктор фізико-математичних наук за спеціальністю теоретична і математична фізика.
Кирил Толпиго народився 3 травня 1916 року в місті Києві. Виріс у родині діда, професора Київського університету, математика, Бориса Яковича Букрєєва, заслуженого діяча науки України.
Закінчив Київський державний університет у 1939 році.

У 1949 році захистив дисертацію на здобуття ступеня кандидата фізико-математичних наук.

В 1962 році захистив дисертацію на здобуття ступеня доктора фізико-математичних наук.

У 1963 році затверджений в ученому званні професора по кафедрі «теоретична фізика».

У 1965 році був обраний членом-кореспондентом Академії наук Україна (по Донецькому науковому центру) за фахом «теоретична фізика».

З 1948 по 1960 роки працював в Інституті фізики АН УРСР у Києві.

У 1950 році був затверджений у науковому званні старшого наукового співробітника.

З 1946 по 1966 рік працював в Київському державному університеті.

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2472   
Рейтинг: 
0

Юрій і Жанне Миролюбови

Рукописи першого дослідника “Велесової книги” повертаються в Україну.

 

“Необхідно зрозуміти й увірувати в те, що Русь – це ми, стародавня Русь – також ми, а з Божою допомогою і прийдешня Русь – також будемо ми!”
Юрій Миролюбов

23 січня зал Київського Будинку Вчених був заповнений вщерть. Люди стояли у проходах, дверях. Ті хто запiзнився, стояли у фойє і, витягуючи шиї, намагались не пропустити жодного слова. Подія була дійсно непересічна. В Україну приїхала пані Жанне Миролюбова, вдова письменника, першого дослідника “Велесової книги” Юрія Миролюбова. І не просто приїхала – вона привезла в дар Україні рукописи свого чоловіка. Юрій Петрович Миролюбов народився 30 липня 1892 року у місті Бахмут Катеринославської губернії (тепер м.Артемівськ Донецької обл.) Дитинство і юність Ю.Миролюбова проходили в Україні та на Кубані. Навчався у духовному училищі, гімназії, Варшавському університеті. Перед початком Першої світової війни перевівся на медичний факультет Київського університету. Після оголошення війни йде на фронт добровольцем у званні прапорщика. У громадянську війну перебуває у складі збройних сил Центральної Ради у Києві, потім на Дону у військах генерала Денікіна.
Доля закидала Юрія Петровича до Єгипту, Південної Африки, до Індії та Туреччини. Наприкінці 1921 року він отримав дозвіл на проживання і навчання у місті Празі, але з політичних причин переїздить до Бельгії. Там працював у хімічній лабораторії Лувенського університету, а також хіміком на підприємствах металургійної промисловості. Одружився у 1936 році. У 1954 році з дружиною Жанне емігрував до США. В Сан-Франциско редагує російський журнал “Жар-Птиця”. Навіть у стані тяжкого недугу він продовжував свою публіцистичну та літературну діяльність, яку розпочав ще у Бельгії. 1970 року, перебуваючи в океані дорогою до Європи, захворів на запалення легень і помер 13 листопада.
Юрій Миролюбов володів воістину незбагненним колом інтересів, в центрі яких були гаряча любов до покинутої Батьківщини, ії природи, історії, народу. Змалечку на його дитячу уяву вплинули почуті народні повір’я, казки, перекази, які він старанно записував.
Завдяки знайомству в м.Брюсселі з художником Алі Ізенбеком, колишнім білогвардійським офіцером, Ю.Миролюбов одержує можливість працювати з літописними стародавніми дощечками “Велесової книги”. Ця титанічна праця тривала з 1927 до 1936 року. Юрію Петровичу вдалося розшифрувати тексти дощечок, зіпсовані часом, переписати викарбуваний на них текст, перекласти його сучасною мовою.
1935 року Ю.Миролюбов розпочинає свою капітальну працю “Сказ о Святославе хоробре князе Киевском”, яку завершує у 1947 році. Для цього він придумав свою особливу мову, яка, на його погляд, була найбільш близькою до мови Київської Русі.
Одночасно з цією роботою він писав багато розповідей, віршів, статей для періодичної закордонної російської преси. Ним також було написано низку книг, які, як і “Сказ”, за життя залишились неопублікованими.
Лише завдяки великим зусиллям вдови Юрія Петровича пані Жанне Миролюбової з 1974 року розпочинається видання великої літературної спадщини обсягом понад п’ять тисяч сторінок.
Особливе місце у цій спадщині посідає книга “Скази Захарихи”. Ще в юності Ю.Миролюбов зібрав і записав багато народних оповідань, які почув від баби Захарихи в Бахмуті. В цих сказах закарбовано пам’ять народу про своє минуле. За словами відомого археолога і історика Юрія Шилова, події, про які йде мова в “Сказах Захарихи” сягають часів льодовика. Цікаво, що у вихорі громадянської війні, коли загинула більша частина його ранніх робіт, Юрій Петрович зумів зберегти та вивезти з собою саме оці записи народних оповідань.
Сьогодні український Благодійний Фонд пам’яті Юрія Миролюбова починає роботу із систематизації та вивчення рукописів. Свої роботи Ю.Миролюбов писав російською мовою, що не дивно для людини, яка отримала освіту в царській Росії. Проте серед рукописів є й збірка його віршів українською мовою, яку Фонд обов’язково підготує до видання. Також серед рукописів є й копії дощечок “Велесової книги”, зроблені власною рукою Ю.Миролюбова.
Незважаючі на поважний вік (95 років), пані Жанне Миролюбова продовжує активно працювати з Фондом, намагаючись донести до нащадків усю наукову та літературну спадщину свого чоловіка.
“І надалі прикладу я всі мої зусилля і використаю всі мої скромні можливості, щоб до кінця виконати дану тобі обіцянку і перетворити твою залишену багату рукописну спадщину в книги, які займуть гідне місце у культурній скарбниці твоєї великої Батьківщини”.
Жанне Миролюбова
Благодійний Фонд пам’яті Юрія Миролюбова приймає літературну спадщину Ю.Миролюбова для дослідження і всебічної популяризації.

Володимир Щербина (Спільна Дія, Київ)  26.01.2003
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2509   
Рейтинг: 
+1
Алимов Олександр МиколайовичОлександр Миколайович Алимов - видатний український вчений-економіст, ветеран Великої Вітчизняної війни, академік НАН України (відділення економіки, спеціальність – економіка промисловості), обраний 27.01.1973р.
Народився 30 вересня 1923р. в Донецьку у родині шахтаря. Батьки – Алимов Микола Васильович та Алимова Євдокія Макарівна. Дружина – Ольга Амосовна. Сини: Володимир (1948р. н.) та Сергій (1958р. н.), кандидати економічних наук.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2909   
Рейтинг: 
0

Шевченко Володимир ПавловичВчений-механік, академік Національної академії наук України (1995), заслужений діяч науки і техніки України (1991), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2003), Герой України (2006).
Народився 5 січня 1941 р. у с.Підгороднє Дніпропетровського р-ну Дніпропетровської області. У 1962 р. закінчив механіко-математичний факультет Дніпропетровського держуніверситету. Після навчання в аспірантурі та захисту кандидатської дисертації (1966) працював асистентом, а потім доцентом кафедри теоретичної механіки цього вузу.

З 1968 р. уся подальша діяльність Володимира Павловича пов'язана з Донбасом. У Донецькому державному університеті він завідував кафедрою теоретичної і прикладної механіки, був деканом математичного факультету, проректором з навчальної роботи. А з 1986-го В.П.Шевченко — ректор Донецького національного університету. З 1996 р. Володимир Павлович очолює також Донецький науковий центр НАН України та Міносвіти і науки України. Його обрано членом Президії НАН України.
Докторська дисертація В.П.Шевченка (1982) присвячена методам фундаментальних розв'язків у теорії тонких пружних оболонок. Загалом же його наукові інтереси охоплюють широке коло питань розвитку теорії фундаментальних розв'язків у задачах про деформування оболонкових конструкцій довільної гауссової кривини. Ним розроблені методи побудови фундаментальних розв'язків для анізотропних оболонок, які перебувають у полі дії локальних статичних, динамічних або температурних навантажень. Ці методи базуються на теорії узагальнених функцій, на концепціях застосування двовимірного інтегрального перетворення Фур'є та його аналітичного обернення з введенням нових некласичних спеціальних функцій.
Одержання вченим фундаментальних розв'язків в аналітичній формі дало змогу ефективно застосовувати їх при розв'язанні нових класів мішаних задач для анізотропних оболонок шляхом зведення їх до систем граничних сингулярних інтегральних рівнянь. Таким чином, для оболонок довільної кривини з різними фізичними параметрами побудовано фундаментальні матриці пружних переміщень, зусиль, моментів; розроблено методику явного визначення ядер граничних сингулярних інтегральних рівнянь. Широко відомі праці вченого і щодо побудови та дослідження системи граничних інтегральних рівнянь для кількох класів мішаних задач теорії ізотропних, ортотропних та трансверсально-ізотропних оболонок довільної кривини, зокрема для оболонок з криволінійними тріщинами, включеннями, отворами, зонами контактних навантажень при силових або температурних впливах. Розроблено та досліджено кілька класів актуальних задач прикладного спрямування про деформування оболонок локалізованими силовими статичними, силовими динамічними або температурними навантаження ми. На підставі теоретичних досліджень визначено властиві даному класу деформацій них процесів фундаментальні фізико-механічні ефекти, які відображають вплив факторів геометричного характеру та ступеня анізотропії на напружено-деформований стан оболонок.
Останнім часом Володимир Павлович приділяє велику увагу дослідженням проблем динаміки та стійкості руху твердих тіл з порожнинами, які містять пружні включення, однорідну або стратифіковану рідину.
Науковий доробок вченого охоплює понад 140 друкованих праць, 5 навчальних посібників, колективну монографію «Механика композитов» (т. 7 — «Концентрация напряжений»), яким притаманні глибина та переконливість теоретичних узагальнень, тісний зв'язок з потребами виробництва. Вченим підготовлено 4 доктори та 10 кандидатів наук. Він є головним редактором наукового журналу «Вісник Донецького університету».
У діяльності В.П.Шевченка інтенсивний творчий пошук гармонійно поєднується з науково-організаційною та громадською роботою. Як голова Донецького наукового центру він багато робить для розвитку фундаментальної науки в Донбасі, концентрації зусиль наукових установ та вищих навчальних закладів незалежно від їх відомчого підпорядкування на розв'язанні науково-технічних та соціально-економічних проблем Донецької та Луганської областей, для зміцнення зв'язків науки з виробництвом. За його безпосередньою участю у лютому 2000р. укладено договір про співробітництво між Донецьким науковим центром та Донецькою обласною державною адміністрацією. Розроблено ряд цільових програм співробітництва з підприємствами регіону (концерн «Стирол», ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча»).
Науково-дослідну роботу вчений поєднує з викладанням у вищій школі. Значну увагу приділяє він відродженню національної інтелігенції, пошуку талановитої молоді у містах і селах України. За його почином відкрито україномовний ліцей при ДонНУ та Гуманітарний інститут у Маріуполі, розроблено та впроваджено у життя концепцію другої вищої освіти, у п'яти містах Донецької області започатковано центри з підготовки та перепідготовки спеціалістів.
Багато робить Володимир Павлович для розширення зв'язків Донецького національного університету з університетами країн Європи і світу. Нині ДонНУ є членом Європейської асоціації університетів, має договори про співпрацю з університетами Росії, Греції, Німеччини, Великобританії, Франції, США, Китаю та інших країн.
В.П.Шевченко користується повагою і має високий авторитет серед колег, учнів, мешканців Донбасу. Його обрано почесним громадянином міста Донецька.
Володимир Павлович — заслужений діяч науки і техніки України», лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Він нагороджений орденом Святого Володимира IV ступеня, орденами Ярослава Мудрого V і IV ступеня, знаком «Шахтарська слава» ІІІ ступеня. У 2006 році йому присвоєно звання Героя України з врученням ордена Держави.

Вісник НАН України. — 2001. — №1
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 3330   
Рейтинг: 
+1
Донецький ботанічний садДонецький ботанічний сад - науково-дослідний інститут Національної академії наук України.  Основними напрямами наукової діяльності Саду є: створення колекцій світової флори з метою збереження генофонду, селекція нових сортів рослин; розробка методів відновлення техногенно порушених і сільськогосподарських земель; вивчення природного рослинного покриву Донбасу; вивчення популяційно-генетичного різноманіття хвойних лісоутворюючих видів України для розробки наукових основ створення постійної лісонасіннєвої бази для регіону.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 4588   
Рейтинг: 
0
Леонід Михайлович ЛитвиненкоЛеонід Михайлович Литвиненко - український хімік. Академік АН УРСР.
Леонід Литвиненко народився 12 січня 1921 року у місті Таганрог (Ростовська область).
У 1939 році вступив до Ленінградського індустріального інституту.
У 1941 році його було призвано у діючу армію. Після важкого поранення на фронті, був демобілізований.
У 1942 році вступає в Український об'єднаний університет (м.Харків), хімічний факультет якого закінчив у 1947 році.
З 1947 по 1950 рік Леонід Литвиненко - аспірант Харківського державного університету за фахом "Органічна хімія". Кандидат (1951), доктор (1962) хімічних наук, професор (1962).
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2856   
Рейтинг: 
0
Чебаненко Іван ІллічВідомий український вчений геолог-тектоніст, доктор геолого-мінералогічних наук (1975), професор (1979), член-кореспондент АН УРСР (1979), академік НАН України (1982), Заслужений діяч науки й техніки України (1991), заступник директора Інституту геологічних наук АН УРСР (1972—1973, 1975—1978), завідувач відділу геотектоніки ІГН НАН України від 1978р. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1992).
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2748   
Рейтинг: 
0
Шестопалов Віктор ПетровичВчений у галузі теоретичної радіофізики, засновник харківської школи дифракції, академік Національної академії наук України (1979), доктор фізико-математичних наук (1962), професор, заслужений діяч науки і техніки УРСР (1983), лауреат Державних премій СРСР і УРСР в галузі науки і техніки.

Народився 23 січня 1923р. у м. Слов'янськ Донецької області.

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2919   
Рейтинг: 
0
Олександр Назарович ЩербаньДо 100-річчя від дня народження академіка О.Н.Щербаня

У березні 2006 р. наукова громадкість відзначила сторіччя від дня народження одного з фундаторів гірничої теплофізики і рудникової термодинаміки, доктора технічних наук академіка АН УРСР Олександра Назаровича Щербаня. Цікавими спогадами про вченого ділиться його донька Тетяна Олександрівна.

Мабуть, зайве наголошувати, наскільки актуальними були і залишаються в нашій країні проблеми накопичення у вугільних шахтах метану і запобігання його вибухам. Саме ці питання упродовж багатьох років були предметом пильної дослідницької уваги О.Н.Щербаня. Вчений заклав наукові підвалини і розробив технічні засоби контролю, прогнозу й регулювання теплових умов у глибоких вугільних шахтах, а також винайшов термокаталітичні способи визначення наявності вибухонебезпечних або токсичних газів у шахтах та підвалах міських споруд. Під керівництвом Олександра Назаровича було проведено ґрунтовні теоретичній експериментальні дослідження з питань використання тепла Землі у промислових цілях, вивчалися можливості підземного видобування легкоплавких корисних копалин безпосередньо з рудного масиву, розроблялася нова технологія буріння надглибоких свердловин, теоретичні принципи і технічний комплекс систем регулювання якістю повітря у великих містах тощо.
За результатами досліджень О.Н.Щербань опублікував понад 500 наукових праць, отримав близько 200 авторських свідоцтв на винаходи, підготував понад 40 кандидатів і докторів наук.
Олександр Назарович народився 2 березня 1906 р. у с. Диканьці на Полтавщині, в бідній родині. Його дід — Олексій Андрійович, кріпак князя Кочубея, займався чумацьким промислом, батько — Назар Олексійович — після військової служби працював кондуктором на полтавській Південній залізниці, пізніше, побравшись з Марфою Антонівною Гарус, оселився в Диканьці. У подружжя було троє дітей — Наталя, Григорій і найменший Сашко.
Коли Сашкові виповнилося 8 років, батьки віддали його до Диканьської семирічки. Навчання давалося йому легко, хлопчик ріс кмітливим, допитливим. Одним з перших учнів він закінчив школу, а потім — Полтавську індустріальну профтехшколу, де готували фахівців-механіків. У пошуках роботи вирушив на Донбас. У Макіївці Сашко працював на шахті «Софія-вертикальна» плитовим, згодом — на шахті «Холодна балка» коногоном та підривником. У молодого, енергійного юнака на все вистачало сил і часу. Він багато читав, особливо захоплювався поезією, сам писав вірші, кращі з яких друкувалися у місцевій газеті. Після нелегкої праці в забої невгамовний Сашко поспішав на репетиції театрального гуртка, де в аматорських виставах грав здебільшого комедійні ролі. Наділений приємним баритоном і музичним слухом, на любительських концертах Олександр Щербань часто виконував українські народні пісні.
1929 року за путівкою профспілкової організації шахти він їде до Дніпропетровська, де вступає на шахтобудівний факультет Дніпропетровського гірничого інституту (ДГІ). Блискуче закінчує цей навчальний заклад і залишається тут для навчання в аспірантурі. Від 1934 року Олександр Назарович поєднував аспірантуру (заочне відділення) з роботою
інженера-проектувальника у тресті «Доншахтопроект». Саме тоді він одружився зі студенткою геологічного факультету Дніпропетровського державного університету Анастасією Павлівною Бойко і мусив матеріально забезпечувати сім’ю. Наступного року щасливий батько радів народженню сина Сашка. Олександр Назарович дуже любив малюка, але не міг йому приділяти достатньо уваги, оскільки напружена й відповідальна робота вимагала від нього повної самовіддачі.
Як інженер-проектувальник, старший інженер, завідувач групи організації будівництва
О.Н.Щербань брав участь у проектуванні нових шахт у центральному районі Донбасу та реконструкції діючих. Олександр Назарович не з чуток чи книжок, а на власному досвіді добре знав шахтарські проблеми, зокрема неймовірно важкі умови праці в забоях за температури повітря 30 °С. Боротьба з високими температурами потребувала попереднього вивчення теплового режиму в підземних виробках. Над створенням теорії теплообміну і термодинаміки вентиляційного струменя у шахтах і почав працювати О.Н.Щербань.
На початку 30-х років XX ст. за кордоном вже робилися спроби математичного опису рудникового тепло- й масообміну, але виведені Фрітцше, Шточесом, Черником, Джепом та іншими фахівцями залежності будувалися на хибному припущенні щодо стаціонарного характеру процесу теплообміну в шахтах, тому не знайшли практичного застосування.
Враховуючи складність і важливість проблеми, О.Н.Щербань звернувся до Наркомвугілля СРСР із пропозицією створити у тресті «Доншахтопроект» науково-дослідний відділ для розробки питань, пов’язаних з регулюванням теплових умов у глибоких шахтах. Його ініціатива знайшла підтримку, і в липні 1937 р. такий відділ було організовано під керівництвом дослідника.
У 1939 р. Олександр Назарович захистив кандидатську дисертацію «Температурний режим глибоких шахт Донбасу», в якій уперше відшукав аналітичний розв’язок задачі нестаціонарної теплопровідності гірничого масиву. І хоча залежності для підрахунку тепловиділення, одержані О.Н.Щербанем на першому етапі досліджень, ще не відображали впливу всіх факторів, задіяних у теплових процесах підземних гірничих виробок, однак, уже мали не лише теоретичне, а й певне практичне значення. Того року Олександра Назаровича призначають на посаду керуючого трестом «Доншахтопроект». Паралельно з роботою у тресті він читав студентам лекії з шахтобудівної спеціальності, керував дипломним проектуванням, був головою Державної екзаменаційної комісії гірничого факультету ДГІ.
Плідну наукову, педагогічну, адміністративну роботу О.Н.Щербаня перервала Велика Вітчизняна війна. Як керівник великої проектної установи Олександр Назарович звільнявся від призову і мав евакуюватися у глибокий тил, але одразу звернувся до військкомату, наполягаючи послати його на фронт. У перших числах липня 1941 р. молодший лейтенант Олександр Щербань прийняв командування взводом 527-го гаубичного артилерійського полку 9-ї армії Південного фронту. У вересні того року в одному з боїв він зазнав тяжкої контузії, втратив слух і був відправлений до московського шпиталю. Через місяць, після лікування, Олександр Назарович повернувся до діючої армії. Як командир батареї, командир дивізіону О.Н.Щербань брав участь у кровопролитних боях під Москвою та на Сталінградському фронті. Завершив війну у званні майора, нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни I ступеня, двома орденами Червоної зірки, трьома медалями.
Після демобілізації в 1946р. родина О.Н.Щербаня оселилася в Києві. Олександр Назарович працював в Управлінні у справах вищої школи при Раді Міністрів УРСР, викладав гірничі дисципліни в Київському політехнічному інституті. До кожної лекції він старанно готувався, постійно поповнював курси новим матеріалом, досконало володів лекторською майстерністю, шанобливо ставився до студентів, тому невдовзі став їхнім улюбленим викладачем. Однак сам Олександр Назарович більше тяжів до наукової праці, отож з радістю прийняв запрошення працювати заступником директора з наукової роботи і
завідувати лабораторією рудникової вентиляції в Інституті гірничої справи АН УРСР ім.М.М.Федорова.
У 1950 р. О.Н.Щербань опублікував ґрунтовну монографію «Исследование атмосферных условий в шахтах Донбасса», а також брошуру «Тепловыделения в горных выработках шахт Донбасса». Дослідженню коефіцієнта тепловіддачі в моделях гірничих виробок присвячена його брошура, написана разом з О.О.Кремньовим.
25 листопада 1952 р. у Ленінградському гірничому інституті Олександр Назарович захистив докторську дисертацію «Дослідження теплових і термодинамічних процесів зміни параметрів рудникового повітря у вугільних шахтах Донбасу», яка містила науковий апарат для опису складного процесу теплових і термодинамічних змін рудникового повітря під час його руху мережею підземних виробок з урахуванням впливу всіх основних факторів, котрі беруть участь у теплообміні. Найважливіші наукові тези, обґрунтовані у дисертації, вчений розвинув у фундаментальній монографії «Основы теории и методы тепловых расчетов рудничного воздуха» (1953).
Результати наукових досліджень О.Н.Щербаня здобули не лише теоретичне визнання, а й широке практичне застосування. Директор проектної установи «Укрдіпрошахт» М.М.Жербін, наприклад, зазначав, що «викладені в монографїї, а також опубліковані раніше в різних працях автора методи теплових розрахунків рудникового повітря вже упродовж кількох років використовуються проектними організаціями Міністерства вугільної промисловості СРСР і є єдиним керівництвом у розрахунках температурного режиму у виробках глибоких шахт».
До опрацювання різних аспектів проблеми нормалізації атмосферних умов у шахтах і на рудниках на початку 50-х років долучилися Харківський і Дніпропетровський гірничі інститути, Донецький індустріальний інститут та багато інших установ. Тому для координації їхньої діяльності в 1957 р. за ініціативою О.Н.Щербаня було організовано Всесоюзний науковий семінар з гірничої теплофізики, який відіграв важливу роль у становленні та розвитку цієї науки. Сесії семінару відбувалися щорічно, кращі доповіді публікувалися у збірниках.
Упродовж 1953–1957 років Олександр Назарович працював головним ученим секретарем Президії АН УРСР, у 1957-му його обирають академіком АН УРСР зі спеціальності «рудникова вентиляція». Протягом 1957–1961 років О.Н.Щербань працює віце-президентом АН УРСР.
У 1958 р. учений організував в Інституті теплоенергетики АН УРСР (згодом — Інститут технічної теплофізики АН УРСР) відділ гірничої теплофізики, яким керував протягом 20 років. Основними напрямами фундаментальних досліджень відділу стали розвиток теорії нестаціонарного тепломасообміну і гідродинаміки у пористих пластах і масивах гірничих порід, вивчення теплофізичних і масообмінних характеристик капілярнопористих тіл, розробка методів прогнозування газодинамічних явищ під час видобутку вугілля на основі дослідження процесів перенесення енергії та речовини. Пріоритетним було створення наукових засад і практичних методів прогнозу та регулювання теплового режиму глибоких шахт, яке продовжував опрацьовувати Олександр Назарович.
Невдовзі вийшла у світ велика двотомна монографія О.Н.Щербаня і О.О.Кремньова «Научные основы расчета и регулирования теплового режима глубоких шахт». Автори не лише запропонували методологію теплових розрахунків шахт, а й визначили заходи щодо запобігання нагріванню рудникового повітря, описали принципи дії та з’ясували параметри технічних засобів, призначених для нормалізації атмосферних умов у гірничих виробках, розв’язали низку інших важливих проблем. Праця дістала високу оцінку вчених-гірників. Зокрема, професор Інституту гірничої справи АН СРСР А.Воропаєв стверджував: «Сьогодні найбільш значущі, науково обґрунтовані роботи з теорії теплообміну у гірничих виробках і методів розрахунку та регулювання теплового режиму глибоких шахт опубліковані у монографії О.Н.Щербаня та О.О.Кремньова». Ідеї, викладені у згаданому дослідженні, були конкретизовані у «Справочном руководстве по тепловым расчетам шахт и проектированию установок для охлаждения рудничного воздуха» (О.Н.Щербань, О.О.Кремньов, В.Я.Журавленко).
Отже, на початку 60-х років проблему контролю, прогнозу і регулювання рудникового повітря за термовологісним фактором було принципово розв’язано, що дало змогу почати широке впровадження у практику гірничої справи вітчизняного повітроохолоджувального обладнання. Упродовж наступних років близько ста шахт Донбасу було спроектовано з урахуванням заходів щодо нормалізації рівнів температури і вологості рудникового повітря, а для 40 шахт передбачено його штучне охолодження. Подальші роботи проводили переважно у напрямі вдосконалення, модифікації, підвищення надійності та розширення сфери застосування автоматизованих систем контролю, прогнозу і регулювання атмосферного режиму підземних виробок.
О.Н.Щербань всебічно вивчав розвиток гірничої справи Донбасу в історичному аспекті, був ініціатором підготовки ґрунтовної двотомної «Истории технического развития угольной промышленности Донбасса» (1969). Як головний редактор монографії Олександр Назарович сформував великий авторський колектив (понад 150 науковців і фахівців з різних міст України), склав планпроспект праці, редагував рукопис, написав для книги кілька розділів.
Іншою актуальною проблемою гірників була постійна загроза раптових вибухів метану, котрі часто супроводжувалися численними людськими жертвами, завдавали великих матеріальних збитків.
Питанням газобільності вугільних шахт від 1900р. займався академік АН СРСР Олександр Олександрович Скочинський (1874–1960). Здобутки багаторічних досліджень мікроклімату шахт він описав у багатьох працях, зокрема у монографії «Рудничная атмосфера» (1932), в якій визначено склад рудникового повітря, джерела його забруднення тощо. Хоча О.О.Скочинському не вдалося пояснити механізм утворення осередків імовірних вибухів і запропонувати заходи щодо запобігання їм, проте він визначив загальний напрям розвитку енергетичної теорії раптових викидів вугілля і газу. Наукові публікації цього вченого стали настільними книгами О.Н.Щербаня, який на початку 50-х років почав розробку методів і технічних засобів безперервного контролю наявності горючих газів у виробничій атмосфері шахт.
Олександр Назарович не раз їздив на консультації до Олександра Олександровича, вважав себе його учнем. Для визначення наявності метану в гірничих виробках вугільних шахт О.Н.Щербань запропонував термокаталітичний метод. Його суть — безполуменеве спалювання метану на поверхні термоперетворювальних елементів (компактних або дрібнодисперсних металів платинової групи), на основі якого було створено автокомпенсаційний однокамерний датчик, що став базовим елементом першого шахтного стаціонарного автоматичного метаномера, серійно освоєного заводом «Червоний металіст» у 1958 р. Такими метаномерами було оснащено чимало шахт Донбасу. На міжнародній виставці у Брюсселі в 1958 р. прилад отримав бронзову медаль. У результаті подальших наукових та експериментальних робіт у цьому напрямі О.Н.Щербань і його учні сконструювали багатоканальну систему контролю утворення вибухонебезпечних скупчень горючих газів, що складалися з кількох інгредієнтів. Поряд з визначенням сумарної концентрації газів, а отже, і вибухонебезпечної суміші, прилад фіксував ще й рівні окремих її складників. Інформація про стан контрольованого середовища передавалася на центральний пульт керування. У разі перевищення гранично допустимих концентрацій газу з’являвся світло-звуковий сигнал — вугледобувні агрегати автоматично вимикалися. Результати фундаментальних досліджень у галузі газометрії висвітлені О.Н.Щербанем у понад 80-ти статтях і 3-х монографіях, найґрунтовнішою з яких була книга, видана у співавторстві з Н.І.Фурманом — «Методы и средства контроля рудничного воздуха» (1965).
Принципи дії перших технічних засобів, призначених для контролю і запобігання вибухонебезпечним ситуаціям, пізніше використали для створення стаціонарних телеметричних систем газового моніторингу в шахтах, вмонтованих у вугільні комбайни метан-реле, портативних газоаналізаторів. Різні модифікації базового газоаналізатора застосовувалися в СРСР для прогнозу, контролю і запобігання небезпечним скупченням токсичних або горючих газів у підвальних приміщеннях міських споруд, для керування технологічними процесами на підприємствах фарфоро-фаянсової та інших галузей промисловості.
У повоєнні роки в Україні інтенсивно розвивалася мережа науково-дослідних інститутів. Для оптимізації діяльності науково-дослідного сектору країни в 1961 р. було створено Державний комітет Ради Міністрів УРСР з координації науково-дослідних робіт, головою якого призначили О.Н.Щербаня. Він став заступником Голови Ради Міністрів УРСР. У 1962 р. Олександра Назаровича обирають депутатом Верховної Ради УРСР. З найрізноманітніших питань до нього зверталися численні виборці, він уважно вислуховував і прагнув допомогти кожному. Не полишав учений і наукової роботи. Та підірване війною здоров’я не витримало величезного навантаження, напруги постійного цейтноту. Навесні 1965 р. стався важкий інфаркт. Згодом, усупереч забороні лікарів, він зробив передчасну спробу почати працювати, і другий інфаркт знову прикував батька до ліжка.
Після одужання Олександр Назарович наполіг на звільненні його від обов’язків заступника Голови Ради Міністрів УРСР і цілковито заглибився в наукову роботу. Його давно цікавила ідея одержання таких легкоплавких корисних копалин, як сірка, ртуть, озокерит та інших безпосередньо з рудного масиву в шахті, що дало б змогу скоротити витрати на відбивання, дроблення, навантаження і транспортування руди до металургійних заводів, а також вивільнити робітників, котрі працювали на шкідливому виробництві. За ініціативою О.Н. Щербаня у відділі гірничої теплофізики досліджували такі проблеми: динаміка утворення прогрітих зон у рудному масиві під час дії високотемпературного теплоносія, процес виділення парів ртуті з руди залежно від величини її шматків і температури нагрівання, особливості міграції парів металу в рудному масиві, залежність характеру руйнування руди від зміни параметрів теплоносія тощо. В результаті було винайдено термічний спосіб видобування ртуті з руд шляхом підземного випалу. Нова технологія сприяла зменшенню собівартості товарного металу на 30—40%, гарантувала підвищення безпеки праці. Методика визначення теплових і технологічних параметрів елементів систем видобування металічної ртуті з руд термічним способом у підземних умовах була викладена у колективній монографії «Горная теплофизика» (1968).
Новий напрям у гірничій теплофізиці України почав формуватися наприкінці 60-х років XX ст. завдяки опрацюванню О.Н.Щербанем наукової проблематики, пов’язаної з розробкою способів подолання впливу високих температур під час буріння надглибоких свердловин. Усі відомі на той час праці зарубіжних дослідників, присвячені цим питанням, наприклад, М.Едвардсона, Г.Гірнера, Г.Реймі, містили лише наближені методи розв’язання проблеми, а від 1968 р. нові матеріали в цій царині взагалі перестали з’являтися на сторінках наукових видань.
За складеними Олександром Назаровичем програмами робіт у відділі технічної теплофізики розробляли методики розрахунків температури промивального розчину у бурильній колоні та міжтрубній площині свердловини, температурних полів у буровому інструменті та певних елементах конструкції свердловини, а також у навколишньому породному масиві та інші. Методи прогнозування теплового режиму та заходи, спрямовані на зниження температури в циркуляційних системах свердловин, призначені майже для всіх випадків, котрі трапляються під час розвідки
і видобутку нафти й газу за допомогою надглибоких свердловин, та за надглибокого буріння з дослідницькою метою, а також пропозиції щодо впровадження нової технології буріння і нового бурового інструменту ввійшли до монографії О.Н.Щербаня і В.П.Черняка
«Прогноз и регулирование теплового режима при бурении глубоких скважин» (1974).
Зростання обсягів розробки родовищ корисних копалин і загроза виснаження запасів мінерального палива спонукали вчених до пошуків нових джерел енергії. У відділі гірничої теплофізики під керівництвом О.Н.Щербаня почали вивчати можливості освоєння петрогеотермальної енергії: розроблялися математичні моделі пружної неізотермічної фільтрації теплоносія і перенесення тепла у підземну циркуляційну систему, методи визначення полів тиску і швидкості руху теплоносія, розраховувалася пропускна здатність свердловин у різні періоди експлуатації, визначали температурні параметри системи, досліджувався характер теплообміну між породою і теплоносієм тощо. Науковці не тільки довели принципову можливість, а й високу ефективність використання петрогеотермальних ресурсів, визначили термогідродинамічний режим експлуатації підземних циркуляційних систем геотеплоелектростанцій. Аналізу цих питань була присвячена колективна монографія «Тепло Земли и его извлечение», видана в 1974 р. за редакцією О.Н.Щербаня.
Уточнені методи розрахунків термогідродинамічного режиму і параметрів підземних циркуляційних систем, їхні нові модифікації тощо ввійшли до монографії «Системы извлечения тепла Земной коры и методы их расчета» (1986). Наукові здобутки відділу гірничої теплофізики використовувалися під час будівництва підземних циркуляційних систем для Ставропольської, Закарпатської та інших дослідно-промислових геотеплоелектростанцій.
Отже, в середині 70-х років гірнича теплофізика, стимульована запитами практики, повністю сформувалася як наука і була офіційно визнана світовою науковою спільнотою. У 1977 р. Міжнародний організаційний комітет Всесвітнього гірничого конгресу ухвалив рішення про заснування Міжнародного бюро з гірничої теплофізики, до якого ввійшли
вчені і спеціалісти із сімнадцяти країн. Пізніше його склад помітно розширився. Бюро регулярно проводило пленарні засідання, видавало збірники праць, координувало дослідження, забезпечувало наукові комунікації. Незмінним головою бюро від моменту його організації і до кінця життя залишався академік О.Н.Щербань.
У 1978 р. за ініціативою Олександра Назаровича в Інституті технічної теплофізики АН УРСР було створено відділ газометрії і засобів керування якістю атмосфери. Під керівництвом академіка та його учня А.В.Примака у відділі розробили кілька поколінь автоматизованих систем контролю, прогнозу і регулювання рівня забруднення повітря шкідливими викидами. Різні модифікації таких систем використовувалися в СРСР для поліпшення якості повітря як у містах, так і метрополітенах, а також у промислових приміщеннях виробничих підприємств. Цій проблематиці присвячено цикл наукових праць О.Н.Щербаня і А.В.Примака, зокрема монографію «Методы и средства контроля загрязнения атмосферы» (1980).
У 1987 р. Олександр Назарович передав завідування відділом докторові технічних наук, професору А.В.Примаку. Як радник при дирекції інституту О.Н.Щербань розробляв пропозиції щодо оптимізації діяльності наукових підрозділів інституту та їхньої проблематики, очолював створену при інституті секцію «Відновлювані джерела енергії, технічний контроль та охорона навколишнього середовища», проводив методологічні семінари, керував роботою аспірантів тощо. За плідну наукову та громадську діяльність і підготовку кадрів держава удостоїла вченого багатьох урядових нагород. Заслужений діяч науки і техніки УРСР, він був лауреатом Державної премії СРСР, академічних премій ім. О. Скочинського та ім. Г.Проскури.
Олександр Назарович завжди був поглинутий науковою роботою, на сім’ю у нього залишалося обмаль часу. У повсякденному житті він був невибагливим, одягався скромно, віддавав перевагу простій їжі, хоча іноді власноруч готував дуже смачні страви. На свята веселий, гостинний і дотепний, він залюбки співав дуетом з дружиною українські пісні. Після напруженої праці любив побродити лісом або посидіти з вудочкою біля річки. Майже до останніх місяців життя відвідував з Анастасією Павлівною театральні вистави та концерти. На сон ученому вистачало кілька годин, тому часто до середини ночі просиджував за письмовим столом над черговими технічними розрахунками.
Восени 1991 р. здоров’я Олександра Назаровича різко погіршало. 8 січня 1992 року обірвалося життя академіка О.Н.Щербаня — яскраво обдарованої людини, вченого-новатора, одного з фундаторів гірничої теплофізики та рудникової термодинаміки.

Т.ЩЕРБАНЬ, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Центру досліджень науково—технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України (Київ). Вісник НАН України, 2006, №3
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2705   
Рейтинг: 
0
Петро Тимофійович ТронькоУчений-історик, голова редакційної колегії 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР» державний і громадський діяч, академік Національної академії наук України (1978), заслужений діяч науки і техніки України (1990), лауреат Державної премії СРСР (1976), Герой України (2000).
Петро Тимофійович Тронько народився 12 липня 1915 року в с.Заброди Богодухівського повіту на Харківщині. Трудову діяльність розпочав у 1932 р. робітником шахти у м.Дзержинську Донецької області. Після закінчення учительських курсів працював учителем суспільствознавства та української мови у сільській школі Богодухівського району, директором дитячого будинку м. Лебедина. З 1937 р. Петро Тимофійович — на комсомольській роботі: був секретарем Сумського, першим секретарем Станіславського обкомів ЛКСМУ. Від перших днів Великої Вітчизняної війни перебував у діючій армії. У складі військ Південно-Західного, Сталінградського, Південного та 4-го Українського фронтів пройшов важкими дорогами війни, брав участь в обороні Києва і Сталінграда, визволенні Ростова-на-Дону, Донбасу. З першими підрозділами Червоної армії увійшов у звільнений Київ (6 листопада 1943 р.). Військове звання — майор авіації.
Після закінчення Київського державного університету (1948) був зарахований до аспірантури Академії суспільних наук при ЦК ВКП(б) і через три роки захистив кандидатську дисертацію. Впродовж 17 років (1961—1978) працював заступником Голови Ради Міністрів України, займався питаннями культури, освіти, охорони здоров’я.
Роботу в державних органах П.Т.Тронько вдало поєднував з науковою діяльністю. В 1968 р. захистив докторську дисертацію, опублікував ряд монографій — «Безсмертя юних», «В боях за Вітчизну», «Подвиг твої х батьків» тощо. Був автором, керівником, членом редколегії кількох фундаментальних праць («Історія Української РСР», «Історія Києва», «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941—1945 рр.» та ін.). Головне дітище П.Т.Тронька — унікальне 26-томне видання «Історія міст і сіл Української РСР». Колосальна, безпрецедентна за свої ми масштабами робота, в якій брали участь більше 100 тис. осіб, була здійснена у рекордний термін — за неповні 12 років. У 1976 р. це капітальне видання і його керівник удостоєні Державної премії СРСР у галузі науки і техніки.
П.Т.Тронько виконував важливі державні доручення і завдання за межами України: очолював урядові делегації на міждержавних переговорах з краї нами Європи та Азії, був головою делегації України на Всесвітній виставці в Канаді, на сесії Генеральної асамблеї ООН.
У 1978р. П.Т.Тронька обирають академіком і віце-президентом Академії наук України. З 1979р. він керує відділом історико-краєзнавчих досліджень в Інституті історії АН УРСР. Під керівництвом ученого (протягом 22 років на громадських засадах він очолював також правління Українського товариства охорони пам’яток історії і культури) розпочалася робота з підготовки «Зводу пам’яток історії і культури України», побачив світ каталог «Памятники истории и культуры Украины», довідник про пам’ятники Великої Вітчизняної війни «Навечно в памяти народной». За його ініціативою і безпосередньою участю розгорталася робота із спорудження музеї в народної архітектури і побуту в Києві, українського козацтва на о. Хортиця в Запоріжжі, музею Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр. та ін. Перу дослідника належить понад 600 наукових праць, зокрема 17 монографій.
Із здобуттям Україною незалежності Петро Тимофійович зосередився на науковій, науково-просвітницькій та науково-організаційній діяльності, а також захисті і відтворенні пам’яток історії і культури. Будучи Головою комісії з відтворення визначних пам’яток історії і культури при Президентові України та Всеукраїнського фонду з відтворення історико-архітектурної спадщини ім. О.Гончара, доклав чимало зусиль для справи відтворення духовних святинь народу. Як дослідник історії України періоду Другої світової війни він, очолюючи головну редколегію багатотомної серії книг «Реабілітовані історією», проводив велику координаційну роботу, завдяки якій було повернуто добре ім’я сотням тисяч жертв тоталітаризму. Як голова Всеукраїнської спілки краєзнавців (з 1990 р.) багато зробив для того, щоб пробудити у широких верствах населення інтерес до дослідження рідного краю, перетворити краєзнавство на масовий рух. Результатом такої плідної діяльності стало відновлення Михайлівського Золотоверхого та Успенського соборів, видання цілого ряду цінних праць — двох частин І-го тому «Зводу пам’яток історії і культури України», п’яти томів серії «Реабілітовані історією» та ін., журналів «Пам’ятки України», «Краєзнавство» тощо. Відома діяльність вченого і як депутата Верховної Ради України дев’яти скликань.
Почесний громадянин міст: Богодухова, Лебедина, Переяслава-Хмельницького, Канева, Харкова, Києва, Кам'янця-Подільського.
Багатогранна праця П. Т. Тронька відзначена численними державними нагородами: орденами Леніна, Жовтневої революції, Червоної зірки, чотирма орденами Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, «За заслуги» ІІІ ступеня, «Богдана Хмельницького» ІІ та ІІІ ступенів, «Вітчизняної війни» І ступеня, медаллю «За бойові заслуги». Він — заслужений діяч науки і техніки України. У 2000р. ученому присвоєно високе звання Героя України.
 
Вісник НАН України. — 2005. — №7
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2949   
Рейтинг: 
0
Вчора у Донецьку відбулася установча конференція Донецької обласної ради молодих вчених.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2669   
Рейтинг: 
0
Борис Ісидорович ЧернишовВидатний вчений-геолог, стратиграф, палеонтолог, який вивчив усі палеозойські й мезозойські відклади на території колишнього СРСР. Старший геолог Геологічного комітету (1928), професор Дніпропетровського університету (1929), професор Ленінградського університету (1929), професор і завідувач сектора палеонтології і загальної геології (1946—1950). Доктор геолого-мінералогічних наук (1937), академік АН УРСР (1939), віце-президент АН УРСР (1939—1946), директор Інституту геологічних наук АН УРСР (1939—1946), Заслужений діяч науки УРСР (1943).
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 4108   
Рейтинг: 
0
Амоша Олександр IвановичОлександр Iванович Амоша - вчений-економіст, академік Національної академії наук України (2003), доктор економічних наук (1985), заслужений діяч науки і техніки України (1998), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.
Народився у 1937 році в м.Горлівці Донецької області. Здобув вищу освіту в Донецькому політехнічному інституті, одночасно працював на вугільній шахті. Після закінчення навчання він працював в Інституті гірничої справи ім. М.М.Федорова НАН України.
Упродовж 1963—1966рр. Олександр Іванович навчався в аспірантурі Донецького науково-дослідного вугільного інституту. Там успішно захистив кандидатську дисертацію та продовжив трудову діяльність. У 1970 р. О.І.Амоша став співробітником Інституту економіки промисловості НАН України (одночасно протягом 1972—1976рр. він працював на посаді ученого секретаря Донецького наукового центру НАН України). З 1976 року — очолював відділ економічних проблем охорони праці. 1985 року Олександр Іванович успішно захистив докторську дисертацію. Від 1995р. він очолює Інститут економіки промисловості НАН України.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2920   

Для Вас работает elf © 2008-2016
Использование материалов ресурса в образовательных целях (для рефератов, сочинений и т.п.) - приветствуется.
Для средств массовой информации, в том числе электронных, использование материалов с пометкой dN - только с письменного разрешения редакции.