pornfiles
, гость


Если вы на сайте впервые, то вы можете зарегистрироваться!

Вы забыли пароль?
Ресурсы портала
Наши опросы
Как и любой другой регион на планете.
Край тружеников.
Бандитские трущобы.
Очень самобытный регион.
Задворки Украины.
Российская часть украинских территорий.
А что это?
Выскажусь на форуме.
Метки и теги
Читайте также

XML error in File: http://news.donbass.name/rss.xml

XML error: Undeclared entity error at line 12
{inform_sila_news}{inform_club}
Архив
Сентябрь 2017 (35)
Август 2017 (43)
Июль 2017 (34)
Июнь 2017 (40)
Май 2017 (68)
Апрель 2017 (40)


Все новости за 2014 год
Сортировать статьи по: дате | популярности | посещаемости | комментариям | алфавиту
Рейтинг: 
0
Легенда про засновника нашого міста – швидкого селянина Авдія має історичну основу. Архівні документи свідчать, що в середині XVIII сторіччя там, де зараз розташована східна частина міста виникло перше поселення, жителями якого були селяни Курської, Воронезької і Полтавської губерній. Кількість дворів поселення збільшувалося і незабаром Авдіївка стала селом, датою народження якого і вважається 1778 рік. Таку ж назву носять ще декілька населених пунктів в Оренбурзькій і Тамбовській , Калузькій і Чернігівській областях Росії. Авдіївка стала селянським поселенням, жителі якого займалися вирощуванням різних сільськогосподарських культур, здебільшого зернових.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 3811   
Рейтинг: 
0
Про нагородження працівників підприємств, установ та організацій Донецької області

За вагомий особистий внесок у соціально-економічний, культурний розвиток Донецької області, вагомі трудові досягнення та з нагоди 75-річчя утворення області постановляю:

Нагородити орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня

ДЕРМЕНТЛІ Федора Семеновича – генерального директора у 1986-2005 роках акціонерного товариства «Харцизький трубний завод»

Нагородити орденом «За заслуги» І ступеня

РЕВУ Олексія Олександровича – Артемівського міського голову

Нагородити орденом «За заслуги» II ступеня

БАЛАБАНОВА Василя Васильовича – директора акціонерного товариства «Рассвет», Володарський район
КУЧЕРОВА Анатолія Андрійовича – директора Донецького вищого училища олімпійського резерву імені С.Бубки
ШУКАЛА Романа Васильовича (Іларіона) – митрополита Донецького і Маріупольського, керуючого Горлівською єпархією Української православної церкви

Нагородити орденом «За заслуги» III ступеня

БЕСЧАСТНОГО Віктора Миколайовича – начальника Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ МВС України
ГВЕТАДЗЕ Івана Георгійовича – президента товариства «Міське будівництво», м. Донецьк
МІЩЕНКА Володимира Кузьмича – тракториста акціонерного товариства імені Фрунзе, Старобешівський район
ОНЧУЛА Петра Єпіфановича – професора Донецької державної музичної академії імені С.С.Прокоф'єва
ХОМЕНКА Віктора Миколайовича – начальника Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів в Донецькій області

Нагородити орденом «За мужність» III ступеня

КОНОНЧЕНКА Олександра Миколайовича – заступника голови Артемівської спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Нагородити орденом княгині Ольги III ступеня

ДАВИДЕНКО Людмилу Іванівну – заступника голови – керівника апарату Донецької обласної державної адміністрації

Нагородити медаллю «За працю і звитягу»

ДРАГУНА Олександра Васильовича – розливальника сталі акціонерного товариства «Донецьксталь – металургійний завод»
ТКАЧОВА Василя Яковича – старшого інженера акціонерного товариства «Ясинівський коксохімічний завод»

Присвоїти почесні звання:

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ВИНАХІДНИК УКРАЇНИ»

КОЛОМІЙЦЕВУ Анатолію Кузьмичу – головному конструктору проекту акціонерного товариства «Автоматгірмаш імені В.А.Антипова», м.Донецьк

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ВЧИТЕЛЬ УКРАЇНИ»

ГРИЗОДУБ Оксані Леонідівні – вчительці Володарської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ЕКОНОМІСТ УКРАЇНИ»

САНЖУРІ Людмилі Іванівні – начальнику Державної податкової інспекції у м.Краматорську

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ЕНЕРГЕТИК УКРАЇНИ»

ПРАВИЦЬКОМУ Володимиру Дмитровичу – начальникові зміни Старобешівської теплової електричної станції
ТКАЧОВУ Володимиру Івановичу – директорові державного підприємства «ДонОРГРЕС», м.Горлівка

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ЖУРНАЛІСТ УКРАЇНИ»

КЛЕМЕНТЬЄВІЙ Іраїді Миколаївні – оглядачеві газети «Вечерний Донецк»
СЕМЕНОВІЙ Марії Іванівні – головному редакторові газети «Вечерняя Макеевка»

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ДІЯЧ НАУКИ І ТЕХНІКИ УКРАЇНИ»

ВАРЮХІНУ Віктору Миколайовичу – директорові Донецького фізико-технічного інституту імені О.О.Галкіна НАН України
КОНДРАТЕНКУ Петру Геннадійовичу – завідувачеві кафедри Донецького державного медичного університету імені М.Горького
МАКОГОНУ Юрію Володимировичу – завідувачеві кафедри Донецького національного університету

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ЛІКАР УКРАЇНИ»

БОРЗИХ Олександру Володимировичу – завідувачеві відділу Науково-дослідного інституту травматології та ортопедії Донецького державного медичного університету імені М.Горького
ГОНЧАРОВІЙ Тетяні Петрівні – заступникові головного лікаря Донецького обласного центру медико-соціальної експертизи

«ЗАСЛУЖЕНИЙ МЕТАЛУРГ УКРАЇНИ»

МІГОТІНУ Володимиру Сергійовичу – операторові акціонерного товариства «Макіївський металургійний завод»

«ЗАСЛУЖЕНИЙ МАШИНОБУДІВНИК УКРАЇНИ»

КУЗНЕЦОВУ Олександру Івановичу – токареві-розточувальнику акціонерного товариства «Новокраматорський машинобудівний завод»

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ»

ВОЛИКУ Віталію Васильовичу – директорові приватного підприємства «Концертне агентство «БЛІЦ», м.Донецьк
ПИРОГОВІЙ Олександрі Іванівні – директорові Державного музею історії промисловості України, м.Донецьк

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ»

ДЕМ'ЯНЕНКУ Олександру Васильовичу – генеральному директорові товариства «Донбаснафтопродукт», м.Донецьк
ТОВСТОНОГ Галині Вікторівні – контролерові акціонерного товариства «Центральна збагачувальна фабрика «Октябрська», м.Білицьке

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК ОСВІТИ УКРАЇНИ»

ЄГОРОВУ Петру Володимировичу – деканові, завідувачу кафедри Донецького національного університету
НЕМИЛОСТИВІЙ Вірі Максимівні – начальникові відділу Старобешівської районної державної адміністрації

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ»

МАГОМЕДОВУ Абакару Юсуповичу – завідувачеві відділення Науково-дослідного інституту травматології та ортопедії Донецького державного медичного університету імені М. Горького

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ УКРАЇНИ»

ЯКОВЛЕВІЙ Любові Іванівні – начальникові головного управління Донецької обласної державної адміністрації

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК СФЕРИ ПОСЛУГ УКРАЇНИ»

ВОРОТИНЦЕВУ Василю Альбертовичу – генеральному директорові обласного комунального підприємства «Донецьктеплокомуненерго»

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ»

БАЛАНУ Юрію Вікторовичу – начальникові вантажного району державного підприємства «Маріупольський морський торговельний порт»
ПАНЮКОВУ Володимиру Миколайовичу – диспетчерові державного підприємства «Донецька залізниця»

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ І СПОРТУ УКРАЇНИ»

МАРМАЗОВУ Леоніду Васильовичу – головному спеціалістові Донецької обласної організації фізкультурно-спортивного товариства «Україна»
ГОРОШКУ Володимиру Михайловичу – тренерові-викладачу загальноосвітньої школи-інтернату №4 міста Маріуполя

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ШАХТАР УКРАЇНИ»

ЛІСОВОМУ Георгію Миколайовичу – директорові акціонерного товариства «Науково-дослідний інститут гірничої механіки імені М.М.Федорова», м.Донецьк
ХОХОТВІ Олександру Івановичу – заступникові голови Донецької обласної державної адміністрації

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ХУДОЖНИК УКРАЇНИ»

ТЕЛИЧКУ Володимиру Олександровичу – живописцю, м.Донецьк

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ЮРИСТ УКРАЇНИ»

УСТИМЕНКУ Володимиру Анатолійовичу – начальникові управління Донецької міської ради.

Президент України Віктор ЮЩЕНКО
2 липня 2007 року

Офiцiйне представництво Президента України
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2426   
Рейтинг: 
0
Ситник Костянтин МеркурійовичКостянтин Меркурійович Ситник - народився 3 червня 1926 р. у м. Луганську. Після закінчення у 1949 р. Луганського педагогічного інституту ім. Т.Г.Шевченка розпочав свою трудову діяльність на посаді асистента цього інституту, а з 1950 р. працює в Академії наук України (нині Національна академія наук), в якій пройшов шлях від аспіранта Інституту ботаніки ім. М.Г.Холодного до його директора, від кандидата наук до академіка. Перші свої кроки в ботаніці — дуже старій та надзвичайно добрій і красивій науці — він зробив за допомогою тодішнього завідувача кафедри ботаніки Луганського педагогічного інституту Ф.К.Терещенка і професора С.І.Лебедєва, аспірантом якого він став в Києві.
К.М.Ситник є автором біля 1.000 наукових, науково-популярних, публіцистичних робіт, опублікованих в численних вітчизняних та закордонних виданнях. Він підготував біля 20 докторів та 30 кандидатів наук, які працюють не тільки в Україні, але й у багатьох країнах світу. Серед його учнів — академік і 3 члени-кореспонденти НАН України.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 3014   
Рейтинг: 
0
Віктор Федорович Янукович Віктор Федорович Янукович народився 9 липня 1950 року в  робітничому селищі Жуковці під містом Єнакієве, Донецької області в родині робітника.
Освіта вища, у 1973 р. закінчив Єнакієвський гірничий технікум, у 1980 - Донецький політехнічний інститут (нині Донецький державний технічний університет) за фахом інженер-механік, Українську академію зовнішньої торгівлі, магістр міжнародного права.
Трудовий шлях розпочав у 1969 р. газозварювачем; працював автослюсарем, механіком, директором автобази "Орджонікідзевугілля". Протягом 20 років працював на керівних посадах, керував підприємствами "Донбастрансремонт", "Укрвугілляпромтранс", об'єднанням "Донецькавтотранс".
У серпні 1996 р. В.Ф.Януковича призначено заступником голови, а у вересні - першим заступником голови Донецької обласної держадміністрації. З 14 травня 1997р. по листопад 2002 року перебував на посаді голови Донецької обласної державної адміністрації, був депутатом Донецької обласної ради. З травня 1999 по травень 2001 року - голова Донецької обласної ради за сумісництвом.
Постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 2003 року №128 В.Ф.Янукович призначений: головою Комісії Кабінету Міністрів України з питань науково-технологічного розвитку; головою Координаційної групи з активізації інвестиційної діяльності; головою Організаційного комітету з підготовки та проведення заходів у зв’язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні; головою робочої групи з питань приватизації підприємств та ефективного управління корпоративними правами.
З листопада 2002 р. по грудень 2004 р. - Прем’єр-міністр України.
Один з авторів цілої низки широкомасштабних регіональних програм. Серед них комплексні розробки: “Програма невідкладних заходів щодо виходу з кризи на 1997 рік”, “Програма соціально-економічного розвитку Донецької області на 1998-2000 роки”, “Донецька область - 2010”. Реалізуються також понад 20 програм, розрахованих на пріоритетний розвиток найважливіших соціальних та економічних сфер: “Молодь Донеччини”, “Ветеран”, “Турбота”, “Комплексна програма зайнятості населення області”, “Програма розвитку житлово-комунального господарства області на 2000 рік и на період до 2005 року” тощо. Нині в області спільно з Національною Академією наук України здійснюється розробка Програми науково-технічного розвитку Донецької області до 2020 року.
З 20.04.2003 р. - Голова Партії регіонів України.
Доктор економічних наук, захистив дисертацію на тему "Управління розвитком інфраструктури великого промислового регіону" в інституті економіко-правових досліджень НАНУ.
Голова Національного олімпійського комітету України.
Кембриджський міжнародний центр нагородив В.Ф.Януковича пам’ятною медаллю на знак визнання його наукових розробок, їх втілення в Донецькому регіоні. За рішенням Кембриджського центру у 2000 році його обрано “Людиною року” в номінації “Розвиток регіональної економіки” з включенням його в щорічне видання Міжнародного біографічного центру.
Академік Каліфорнійської міжнародної академії наук, освіти, індустрії та мистецтв, член-кореспондент Транспортної академії України.
Заслужений працівник транспорту України.
Кавалер орденів "За заслуги" III, II та I ступеня, знаків "Шахтарська слава", "Шахтарська доблесть", орденів Святого Преподобного Нестора-літописця Києво-Печерського, Святого князя Володимира, Святого Данила Московського.
Автор (співавтор) понад 50 наукових трудів та кількох книг.
Займається спортом (великий теніс), захоплюється мисливством, голубівництвом.

Открытая Украина
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 4381   
Рейтинг: 
0
Чебаненко Іван ІллічВідомий український вчений геолог-тектоніст, доктор геолого-мінералогічних наук (1975), професор (1979), член-кореспондент АН УРСР (1979), академік НАН України (1982), Заслужений діяч науки й техніки України (1991), заступник директора Інституту геологічних наук АН УРСР (1972—1973, 1975—1978), завідувач відділу геотектоніки ІГН НАН України від 1978р. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1992).
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2720   
Рейтинг: 
0
Дзюба Іван МихайловичІван Михайлович Дзюба - літературознавець, громадський і політичний діяч, академік Національної академії наук України (1992), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1991), Герой України (2001).
Народився 26 липня 1931 р. у с.Миколаївка Волноваського району на Донеччині. Закінчив Донецький педагогічний інститут, а потім аспірантуру Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР. Працював у журналі «Вітчизна», видавництвах «Молодь», «Дніпро». Як літературний критик друкується з 1952 року.
Широко відомі наукові праці І.М.Дзюби, а їх близько 400, у тому числі 14 монографій, присвячених найактуальнішим проблемам історії й нинішнього стану вітчизняної літератури та культури, відродження національної духовності українського народу. Вчений є автором таких книг, як «Звичайна людина чи міщанин», «Грані кристала», «Автографи відродження» та багатьох інших. Він є також автором передмов до численних літературних видань і статей в українських («Вітчизна», «Всесвіт», «Дніпро», «Сучасність») та російських журналах («Новый мир», «Дружба народов», «Вопросы литературы», «Литературное обозрение»), на теми української, російської та інших літератур.
Неоціненний особистий внесок І.М.Дзюби у розвиток процесів демократизації й розбудови Української держави. Участь у русі за незалежність України він розпочав ще у 50-і роки. За гострі публіцистичні публікації й відкриті виступи на захист української інтелігенції, самвидатівські матеріали, в яких обстоював право радянських письменників на свободу творчості та діячів науки — на повноту висвітлення культурно-історичного процесу, безпрецедентну працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), він 1972р. був заарештований. Півтора року перебував Іван Михайлович в ув'язненні, потім — під офіційним наглядом, будучи позбавлений можливості творчої роботи.
У роки перебудови І.М.Дзюба — один з ініціаторів створення Народного руху України та Університету українознавства, перший президент Республіканської асоціації україністів (1989).
Після проголошення незалежності України Іван Михайлович призначається міністром культури (1992—1994 рр.). Протягом наступних років — радник Президента України, голова Комітету з Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка, академік-секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України, член Президії НАН України, голова редколегії часопису «Сучасність» та співголова редколегії «Енциклопедії сучасної України», член Наглядової ради Фонду «Відродження» та редколегій ряду провідних видань.
Ім'я І.М.Дзюби добре відоме й світовій громадськості. Його праці видані в перекладах російською, англійською, французькою, італійською, китайською та іншими мовами. Він брав активну участь у міжнародних наукових форумах у США, Канаді, Австрії, Італії, Швейцарії та інших країнах.

Багаторічна плідна діяльність І.М.Дзюби в ім'я розбудови Української держави відзначена міжнародною премією ім. Т. і О.Антоновичів (1991), Національною премією України ім. Т.Г.Шевченка (1991), Республіканською премією в галузі літературно-художньої критики ім. О.І.Білецького (1989), Всеукраїнськими преміями — ім. В.І.Вернадського (2000) і «Визнання» (2001).

У 2001 році Івану Михайловичу присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.


Вісник НАН України. №7/2001

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 3978   
Рейтинг: 
0
Шестопалов Віктор ПетровичВчений у галузі теоретичної радіофізики, засновник харківської школи дифракції, академік Національної академії наук України (1979), доктор фізико-математичних наук (1962), професор, заслужений діяч науки і техніки УРСР (1983), лауреат Державних премій СРСР і УРСР в галузі науки і техніки.

Народився 23 січня 1923р. у м. Слов'янськ Донецької області.

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2818   
Рейтинг: 
0
Алексеєв Анатолій ДмитровичАнатолій Дмитрович Алексеєв - учений у галузі прикладної фізики, член-кореспондент Національної академії наук України (2006), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1995).
Народився 20 травня 1940 року в Донецьку. В 1963 р. закінчив Донецький політехнічний інститут. З 1963 по 1966 рр. працював у ньому інженером. Від 1966 р. — у Донецькому фізико-технічному інституті АН УРСР: завідувач лабораторії (1966—1986), завідувач відділу (1986—1998), від 1998 — директор Відділення фізико-технічних гірничих проблем. З 2002 року — директор Інституту фізики гірничих процесів НАН України.
Вивчаючи властивості вугілля та гірських порід і поведінку їх при об’ємному нерівнокомпонентному навантаженні при високих рівнях стискаючих напружень, А.Д.Алексеєв розробив нові методи моніторингу стану гірничого масиву при розробці вугільних пластів, що тепер є узвичаєними. Наукові дослідження в цьому напрямку дозволили розробити способи прогнозу та боротьби з газодинамічними явищами у вугільних шахтах.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2574   
Рейтинг: 
0
Чумаченко Микола Григорович

Микола Григорович Чумаченко народився 1 травня 1925 року в селянській родині в селі Гладківка (колишньому Келегеї) Голопристанського району Херсонської області. Учився в Келегейській неповній середній, а потім у Голопристанській середній школі №1. У 1943—1949 рр. він — солдат Радянської Армії у складі військ 4-го Українського фронту. Після демобілізації з лютого 1949—1961 рр. працює на Кутаїському автомобільному заводі ім. Г.К.Орджонікідзе старшим бухгалтером, начальником сектора матеріального обліку, заступником головного бухгалтера і головним бухгалтером заводу. Робота на заводі для М.Г.Чумаченка була школою виробничого досвіду: в цей період він активно вивчає економіку і господарську діяльність підприємства. Без відриву від виробництва з відзнакою закінчує у 1957р. економічний факультет Тбіліського державного університету і вступає до заочної аспірантури Київського фінансово-економічного інституту, одночасно займаючись виробничою та дослідницькою роботою. Результати останньої викладені в ряді публікацій та дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата економічних наук «Питання аналізу рентабельності соціалістичних промислових підприємств (на прикладі промислових підприємств м.Кутаїсі)» (1962).

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2754   
Рейтинг: 
0
Приозівський пролетарНе поспішайте, шановний читач, шукати помилки у назві! «Приазовский пролетарий», таку назву газета м.Маріуполя «Приазовский рабочий» з 1926 по 1937 рік, мала деякий період, з січня 1932 по липень 1934 року, коли видання виходило на українській мові — та не просто, а на українськім «новоязе». Чому?
Саме на цей період доводиться останній схлип політики коренізації (українізації у нашему варіанті), яку здійснювали більшовики у 20-х — початку 30-х років. Її сенс: вкорінення більшовистьской влади на місцях, опанування мовами та традиціями місцевого населення, поповнення партії за рахунок його представників. К 1932 року на теріторії УРСР лишилось 3 російськомовних видання, інші, у тому рахунку й «Приазовский пролетарий», перейшли на українську мову.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 1553   
Рейтинг: 
+1
У повоєнні роки Донбас, нарощуючи свій економічний потенціал, стає і потужним науковим центром. Однак не може похвалитися аналогічним зростанням культурної інфраструктури. Так, кількість театрів навіть зменшилася порівняно з довоєнним періодом: у Ворошиловградській області їх було 6 у 1940 р. і тільки 2 у 1966. Зате розширювалася мережа культурно-освітніх закладів, художніх та музичних училищ; заохочувано художню самодіяльність: у середині 70-х років у Донецькій області було понад 8 тисяч колективів художньої самодіяльності, у Луганській – 5,5 тисячі. Причому самодіяльна художня творчість меншою мірою, ніж професійна, втрачала своє національне обличчя.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2439   
Рейтинг: 
0
Олександр Назарович ЩербаньДо 100-річчя від дня народження академіка О.Н.Щербаня

У березні 2006 р. наукова громадкість відзначила сторіччя від дня народження одного з фундаторів гірничої теплофізики і рудникової термодинаміки, доктора технічних наук академіка АН УРСР Олександра Назаровича Щербаня. Цікавими спогадами про вченого ділиться його донька Тетяна Олександрівна.

Мабуть, зайве наголошувати, наскільки актуальними були і залишаються в нашій країні проблеми накопичення у вугільних шахтах метану і запобігання його вибухам. Саме ці питання упродовж багатьох років були предметом пильної дослідницької уваги О.Н.Щербаня. Вчений заклав наукові підвалини і розробив технічні засоби контролю, прогнозу й регулювання теплових умов у глибоких вугільних шахтах, а також винайшов термокаталітичні способи визначення наявності вибухонебезпечних або токсичних газів у шахтах та підвалах міських споруд. Під керівництвом Олександра Назаровича було проведено ґрунтовні теоретичній експериментальні дослідження з питань використання тепла Землі у промислових цілях, вивчалися можливості підземного видобування легкоплавких корисних копалин безпосередньо з рудного масиву, розроблялася нова технологія буріння надглибоких свердловин, теоретичні принципи і технічний комплекс систем регулювання якістю повітря у великих містах тощо.
За результатами досліджень О.Н.Щербань опублікував понад 500 наукових праць, отримав близько 200 авторських свідоцтв на винаходи, підготував понад 40 кандидатів і докторів наук.
Олександр Назарович народився 2 березня 1906 р. у с. Диканьці на Полтавщині, в бідній родині. Його дід — Олексій Андрійович, кріпак князя Кочубея, займався чумацьким промислом, батько — Назар Олексійович — після військової служби працював кондуктором на полтавській Південній залізниці, пізніше, побравшись з Марфою Антонівною Гарус, оселився в Диканьці. У подружжя було троє дітей — Наталя, Григорій і найменший Сашко.
Коли Сашкові виповнилося 8 років, батьки віддали його до Диканьської семирічки. Навчання давалося йому легко, хлопчик ріс кмітливим, допитливим. Одним з перших учнів він закінчив школу, а потім — Полтавську індустріальну профтехшколу, де готували фахівців-механіків. У пошуках роботи вирушив на Донбас. У Макіївці Сашко працював на шахті «Софія-вертикальна» плитовим, згодом — на шахті «Холодна балка» коногоном та підривником. У молодого, енергійного юнака на все вистачало сил і часу. Він багато читав, особливо захоплювався поезією, сам писав вірші, кращі з яких друкувалися у місцевій газеті. Після нелегкої праці в забої невгамовний Сашко поспішав на репетиції театрального гуртка, де в аматорських виставах грав здебільшого комедійні ролі. Наділений приємним баритоном і музичним слухом, на любительських концертах Олександр Щербань часто виконував українські народні пісні.
1929 року за путівкою профспілкової організації шахти він їде до Дніпропетровська, де вступає на шахтобудівний факультет Дніпропетровського гірничого інституту (ДГІ). Блискуче закінчує цей навчальний заклад і залишається тут для навчання в аспірантурі. Від 1934 року Олександр Назарович поєднував аспірантуру (заочне відділення) з роботою
інженера-проектувальника у тресті «Доншахтопроект». Саме тоді він одружився зі студенткою геологічного факультету Дніпропетровського державного університету Анастасією Павлівною Бойко і мусив матеріально забезпечувати сім’ю. Наступного року щасливий батько радів народженню сина Сашка. Олександр Назарович дуже любив малюка, але не міг йому приділяти достатньо уваги, оскільки напружена й відповідальна робота вимагала від нього повної самовіддачі.
Як інженер-проектувальник, старший інженер, завідувач групи організації будівництва
О.Н.Щербань брав участь у проектуванні нових шахт у центральному районі Донбасу та реконструкції діючих. Олександр Назарович не з чуток чи книжок, а на власному досвіді добре знав шахтарські проблеми, зокрема неймовірно важкі умови праці в забоях за температури повітря 30 °С. Боротьба з високими температурами потребувала попереднього вивчення теплового режиму в підземних виробках. Над створенням теорії теплообміну і термодинаміки вентиляційного струменя у шахтах і почав працювати О.Н.Щербань.
На початку 30-х років XX ст. за кордоном вже робилися спроби математичного опису рудникового тепло- й масообміну, але виведені Фрітцше, Шточесом, Черником, Джепом та іншими фахівцями залежності будувалися на хибному припущенні щодо стаціонарного характеру процесу теплообміну в шахтах, тому не знайшли практичного застосування.
Враховуючи складність і важливість проблеми, О.Н.Щербань звернувся до Наркомвугілля СРСР із пропозицією створити у тресті «Доншахтопроект» науково-дослідний відділ для розробки питань, пов’язаних з регулюванням теплових умов у глибоких шахтах. Його ініціатива знайшла підтримку, і в липні 1937 р. такий відділ було організовано під керівництвом дослідника.
У 1939 р. Олександр Назарович захистив кандидатську дисертацію «Температурний режим глибоких шахт Донбасу», в якій уперше відшукав аналітичний розв’язок задачі нестаціонарної теплопровідності гірничого масиву. І хоча залежності для підрахунку тепловиділення, одержані О.Н.Щербанем на першому етапі досліджень, ще не відображали впливу всіх факторів, задіяних у теплових процесах підземних гірничих виробок, однак, уже мали не лише теоретичне, а й певне практичне значення. Того року Олександра Назаровича призначають на посаду керуючого трестом «Доншахтопроект». Паралельно з роботою у тресті він читав студентам лекії з шахтобудівної спеціальності, керував дипломним проектуванням, був головою Державної екзаменаційної комісії гірничого факультету ДГІ.
Плідну наукову, педагогічну, адміністративну роботу О.Н.Щербаня перервала Велика Вітчизняна війна. Як керівник великої проектної установи Олександр Назарович звільнявся від призову і мав евакуюватися у глибокий тил, але одразу звернувся до військкомату, наполягаючи послати його на фронт. У перших числах липня 1941 р. молодший лейтенант Олександр Щербань прийняв командування взводом 527-го гаубичного артилерійського полку 9-ї армії Південного фронту. У вересні того року в одному з боїв він зазнав тяжкої контузії, втратив слух і був відправлений до московського шпиталю. Через місяць, після лікування, Олександр Назарович повернувся до діючої армії. Як командир батареї, командир дивізіону О.Н.Щербань брав участь у кровопролитних боях під Москвою та на Сталінградському фронті. Завершив війну у званні майора, нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни I ступеня, двома орденами Червоної зірки, трьома медалями.
Після демобілізації в 1946р. родина О.Н.Щербаня оселилася в Києві. Олександр Назарович працював в Управлінні у справах вищої школи при Раді Міністрів УРСР, викладав гірничі дисципліни в Київському політехнічному інституті. До кожної лекції він старанно готувався, постійно поповнював курси новим матеріалом, досконало володів лекторською майстерністю, шанобливо ставився до студентів, тому невдовзі став їхнім улюбленим викладачем. Однак сам Олександр Назарович більше тяжів до наукової праці, отож з радістю прийняв запрошення працювати заступником директора з наукової роботи і
завідувати лабораторією рудникової вентиляції в Інституті гірничої справи АН УРСР ім.М.М.Федорова.
У 1950 р. О.Н.Щербань опублікував ґрунтовну монографію «Исследование атмосферных условий в шахтах Донбасса», а також брошуру «Тепловыделения в горных выработках шахт Донбасса». Дослідженню коефіцієнта тепловіддачі в моделях гірничих виробок присвячена його брошура, написана разом з О.О.Кремньовим.
25 листопада 1952 р. у Ленінградському гірничому інституті Олександр Назарович захистив докторську дисертацію «Дослідження теплових і термодинамічних процесів зміни параметрів рудникового повітря у вугільних шахтах Донбасу», яка містила науковий апарат для опису складного процесу теплових і термодинамічних змін рудникового повітря під час його руху мережею підземних виробок з урахуванням впливу всіх основних факторів, котрі беруть участь у теплообміні. Найважливіші наукові тези, обґрунтовані у дисертації, вчений розвинув у фундаментальній монографії «Основы теории и методы тепловых расчетов рудничного воздуха» (1953).
Результати наукових досліджень О.Н.Щербаня здобули не лише теоретичне визнання, а й широке практичне застосування. Директор проектної установи «Укрдіпрошахт» М.М.Жербін, наприклад, зазначав, що «викладені в монографїї, а також опубліковані раніше в різних працях автора методи теплових розрахунків рудникового повітря вже упродовж кількох років використовуються проектними організаціями Міністерства вугільної промисловості СРСР і є єдиним керівництвом у розрахунках температурного режиму у виробках глибоких шахт».
До опрацювання різних аспектів проблеми нормалізації атмосферних умов у шахтах і на рудниках на початку 50-х років долучилися Харківський і Дніпропетровський гірничі інститути, Донецький індустріальний інститут та багато інших установ. Тому для координації їхньої діяльності в 1957 р. за ініціативою О.Н.Щербаня було організовано Всесоюзний науковий семінар з гірничої теплофізики, який відіграв важливу роль у становленні та розвитку цієї науки. Сесії семінару відбувалися щорічно, кращі доповіді публікувалися у збірниках.
Упродовж 1953–1957 років Олександр Назарович працював головним ученим секретарем Президії АН УРСР, у 1957-му його обирають академіком АН УРСР зі спеціальності «рудникова вентиляція». Протягом 1957–1961 років О.Н.Щербань працює віце-президентом АН УРСР.
У 1958 р. учений організував в Інституті теплоенергетики АН УРСР (згодом — Інститут технічної теплофізики АН УРСР) відділ гірничої теплофізики, яким керував протягом 20 років. Основними напрямами фундаментальних досліджень відділу стали розвиток теорії нестаціонарного тепломасообміну і гідродинаміки у пористих пластах і масивах гірничих порід, вивчення теплофізичних і масообмінних характеристик капілярнопористих тіл, розробка методів прогнозування газодинамічних явищ під час видобутку вугілля на основі дослідження процесів перенесення енергії та речовини. Пріоритетним було створення наукових засад і практичних методів прогнозу та регулювання теплового режиму глибоких шахт, яке продовжував опрацьовувати Олександр Назарович.
Невдовзі вийшла у світ велика двотомна монографія О.Н.Щербаня і О.О.Кремньова «Научные основы расчета и регулирования теплового режима глубоких шахт». Автори не лише запропонували методологію теплових розрахунків шахт, а й визначили заходи щодо запобігання нагріванню рудникового повітря, описали принципи дії та з’ясували параметри технічних засобів, призначених для нормалізації атмосферних умов у гірничих виробках, розв’язали низку інших важливих проблем. Праця дістала високу оцінку вчених-гірників. Зокрема, професор Інституту гірничої справи АН СРСР А.Воропаєв стверджував: «Сьогодні найбільш значущі, науково обґрунтовані роботи з теорії теплообміну у гірничих виробках і методів розрахунку та регулювання теплового режиму глибоких шахт опубліковані у монографії О.Н.Щербаня та О.О.Кремньова». Ідеї, викладені у згаданому дослідженні, були конкретизовані у «Справочном руководстве по тепловым расчетам шахт и проектированию установок для охлаждения рудничного воздуха» (О.Н.Щербань, О.О.Кремньов, В.Я.Журавленко).
Отже, на початку 60-х років проблему контролю, прогнозу і регулювання рудникового повітря за термовологісним фактором було принципово розв’язано, що дало змогу почати широке впровадження у практику гірничої справи вітчизняного повітроохолоджувального обладнання. Упродовж наступних років близько ста шахт Донбасу було спроектовано з урахуванням заходів щодо нормалізації рівнів температури і вологості рудникового повітря, а для 40 шахт передбачено його штучне охолодження. Подальші роботи проводили переважно у напрямі вдосконалення, модифікації, підвищення надійності та розширення сфери застосування автоматизованих систем контролю, прогнозу і регулювання атмосферного режиму підземних виробок.
О.Н.Щербань всебічно вивчав розвиток гірничої справи Донбасу в історичному аспекті, був ініціатором підготовки ґрунтовної двотомної «Истории технического развития угольной промышленности Донбасса» (1969). Як головний редактор монографії Олександр Назарович сформував великий авторський колектив (понад 150 науковців і фахівців з різних міст України), склав планпроспект праці, редагував рукопис, написав для книги кілька розділів.
Іншою актуальною проблемою гірників була постійна загроза раптових вибухів метану, котрі часто супроводжувалися численними людськими жертвами, завдавали великих матеріальних збитків.
Питанням газобільності вугільних шахт від 1900р. займався академік АН СРСР Олександр Олександрович Скочинський (1874–1960). Здобутки багаторічних досліджень мікроклімату шахт він описав у багатьох працях, зокрема у монографії «Рудничная атмосфера» (1932), в якій визначено склад рудникового повітря, джерела його забруднення тощо. Хоча О.О.Скочинському не вдалося пояснити механізм утворення осередків імовірних вибухів і запропонувати заходи щодо запобігання їм, проте він визначив загальний напрям розвитку енергетичної теорії раптових викидів вугілля і газу. Наукові публікації цього вченого стали настільними книгами О.Н.Щербаня, який на початку 50-х років почав розробку методів і технічних засобів безперервного контролю наявності горючих газів у виробничій атмосфері шахт.
Олександр Назарович не раз їздив на консультації до Олександра Олександровича, вважав себе його учнем. Для визначення наявності метану в гірничих виробках вугільних шахт О.Н.Щербань запропонував термокаталітичний метод. Його суть — безполуменеве спалювання метану на поверхні термоперетворювальних елементів (компактних або дрібнодисперсних металів платинової групи), на основі якого було створено автокомпенсаційний однокамерний датчик, що став базовим елементом першого шахтного стаціонарного автоматичного метаномера, серійно освоєного заводом «Червоний металіст» у 1958 р. Такими метаномерами було оснащено чимало шахт Донбасу. На міжнародній виставці у Брюсселі в 1958 р. прилад отримав бронзову медаль. У результаті подальших наукових та експериментальних робіт у цьому напрямі О.Н.Щербань і його учні сконструювали багатоканальну систему контролю утворення вибухонебезпечних скупчень горючих газів, що складалися з кількох інгредієнтів. Поряд з визначенням сумарної концентрації газів, а отже, і вибухонебезпечної суміші, прилад фіксував ще й рівні окремих її складників. Інформація про стан контрольованого середовища передавалася на центральний пульт керування. У разі перевищення гранично допустимих концентрацій газу з’являвся світло-звуковий сигнал — вугледобувні агрегати автоматично вимикалися. Результати фундаментальних досліджень у галузі газометрії висвітлені О.Н.Щербанем у понад 80-ти статтях і 3-х монографіях, найґрунтовнішою з яких була книга, видана у співавторстві з Н.І.Фурманом — «Методы и средства контроля рудничного воздуха» (1965).
Принципи дії перших технічних засобів, призначених для контролю і запобігання вибухонебезпечним ситуаціям, пізніше використали для створення стаціонарних телеметричних систем газового моніторингу в шахтах, вмонтованих у вугільні комбайни метан-реле, портативних газоаналізаторів. Різні модифікації базового газоаналізатора застосовувалися в СРСР для прогнозу, контролю і запобігання небезпечним скупченням токсичних або горючих газів у підвальних приміщеннях міських споруд, для керування технологічними процесами на підприємствах фарфоро-фаянсової та інших галузей промисловості.
У повоєнні роки в Україні інтенсивно розвивалася мережа науково-дослідних інститутів. Для оптимізації діяльності науково-дослідного сектору країни в 1961 р. було створено Державний комітет Ради Міністрів УРСР з координації науково-дослідних робіт, головою якого призначили О.Н.Щербаня. Він став заступником Голови Ради Міністрів УРСР. У 1962 р. Олександра Назаровича обирають депутатом Верховної Ради УРСР. З найрізноманітніших питань до нього зверталися численні виборці, він уважно вислуховував і прагнув допомогти кожному. Не полишав учений і наукової роботи. Та підірване війною здоров’я не витримало величезного навантаження, напруги постійного цейтноту. Навесні 1965 р. стався важкий інфаркт. Згодом, усупереч забороні лікарів, він зробив передчасну спробу почати працювати, і другий інфаркт знову прикував батька до ліжка.
Після одужання Олександр Назарович наполіг на звільненні його від обов’язків заступника Голови Ради Міністрів УРСР і цілковито заглибився в наукову роботу. Його давно цікавила ідея одержання таких легкоплавких корисних копалин, як сірка, ртуть, озокерит та інших безпосередньо з рудного масиву в шахті, що дало б змогу скоротити витрати на відбивання, дроблення, навантаження і транспортування руди до металургійних заводів, а також вивільнити робітників, котрі працювали на шкідливому виробництві. За ініціативою О.Н. Щербаня у відділі гірничої теплофізики досліджували такі проблеми: динаміка утворення прогрітих зон у рудному масиві під час дії високотемпературного теплоносія, процес виділення парів ртуті з руди залежно від величини її шматків і температури нагрівання, особливості міграції парів металу в рудному масиві, залежність характеру руйнування руди від зміни параметрів теплоносія тощо. В результаті було винайдено термічний спосіб видобування ртуті з руд шляхом підземного випалу. Нова технологія сприяла зменшенню собівартості товарного металу на 30—40%, гарантувала підвищення безпеки праці. Методика визначення теплових і технологічних параметрів елементів систем видобування металічної ртуті з руд термічним способом у підземних умовах була викладена у колективній монографії «Горная теплофизика» (1968).
Новий напрям у гірничій теплофізиці України почав формуватися наприкінці 60-х років XX ст. завдяки опрацюванню О.Н.Щербанем наукової проблематики, пов’язаної з розробкою способів подолання впливу високих температур під час буріння надглибоких свердловин. Усі відомі на той час праці зарубіжних дослідників, присвячені цим питанням, наприклад, М.Едвардсона, Г.Гірнера, Г.Реймі, містили лише наближені методи розв’язання проблеми, а від 1968 р. нові матеріали в цій царині взагалі перестали з’являтися на сторінках наукових видань.
За складеними Олександром Назаровичем програмами робіт у відділі технічної теплофізики розробляли методики розрахунків температури промивального розчину у бурильній колоні та міжтрубній площині свердловини, температурних полів у буровому інструменті та певних елементах конструкції свердловини, а також у навколишньому породному масиві та інші. Методи прогнозування теплового режиму та заходи, спрямовані на зниження температури в циркуляційних системах свердловин, призначені майже для всіх випадків, котрі трапляються під час розвідки
і видобутку нафти й газу за допомогою надглибоких свердловин, та за надглибокого буріння з дослідницькою метою, а також пропозиції щодо впровадження нової технології буріння і нового бурового інструменту ввійшли до монографії О.Н.Щербаня і В.П.Черняка
«Прогноз и регулирование теплового режима при бурении глубоких скважин» (1974).
Зростання обсягів розробки родовищ корисних копалин і загроза виснаження запасів мінерального палива спонукали вчених до пошуків нових джерел енергії. У відділі гірничої теплофізики під керівництвом О.Н.Щербаня почали вивчати можливості освоєння петрогеотермальної енергії: розроблялися математичні моделі пружної неізотермічної фільтрації теплоносія і перенесення тепла у підземну циркуляційну систему, методи визначення полів тиску і швидкості руху теплоносія, розраховувалася пропускна здатність свердловин у різні періоди експлуатації, визначали температурні параметри системи, досліджувався характер теплообміну між породою і теплоносієм тощо. Науковці не тільки довели принципову можливість, а й високу ефективність використання петрогеотермальних ресурсів, визначили термогідродинамічний режим експлуатації підземних циркуляційних систем геотеплоелектростанцій. Аналізу цих питань була присвячена колективна монографія «Тепло Земли и его извлечение», видана в 1974 р. за редакцією О.Н.Щербаня.
Уточнені методи розрахунків термогідродинамічного режиму і параметрів підземних циркуляційних систем, їхні нові модифікації тощо ввійшли до монографії «Системы извлечения тепла Земной коры и методы их расчета» (1986). Наукові здобутки відділу гірничої теплофізики використовувалися під час будівництва підземних циркуляційних систем для Ставропольської, Закарпатської та інших дослідно-промислових геотеплоелектростанцій.
Отже, в середині 70-х років гірнича теплофізика, стимульована запитами практики, повністю сформувалася як наука і була офіційно визнана світовою науковою спільнотою. У 1977 р. Міжнародний організаційний комітет Всесвітнього гірничого конгресу ухвалив рішення про заснування Міжнародного бюро з гірничої теплофізики, до якого ввійшли
вчені і спеціалісти із сімнадцяти країн. Пізніше його склад помітно розширився. Бюро регулярно проводило пленарні засідання, видавало збірники праць, координувало дослідження, забезпечувало наукові комунікації. Незмінним головою бюро від моменту його організації і до кінця життя залишався академік О.Н.Щербань.
У 1978 р. за ініціативою Олександра Назаровича в Інституті технічної теплофізики АН УРСР було створено відділ газометрії і засобів керування якістю атмосфери. Під керівництвом академіка та його учня А.В.Примака у відділі розробили кілька поколінь автоматизованих систем контролю, прогнозу і регулювання рівня забруднення повітря шкідливими викидами. Різні модифікації таких систем використовувалися в СРСР для поліпшення якості повітря як у містах, так і метрополітенах, а також у промислових приміщеннях виробничих підприємств. Цій проблематиці присвячено цикл наукових праць О.Н.Щербаня і А.В.Примака, зокрема монографію «Методы и средства контроля загрязнения атмосферы» (1980).
У 1987 р. Олександр Назарович передав завідування відділом докторові технічних наук, професору А.В.Примаку. Як радник при дирекції інституту О.Н.Щербань розробляв пропозиції щодо оптимізації діяльності наукових підрозділів інституту та їхньої проблематики, очолював створену при інституті секцію «Відновлювані джерела енергії, технічний контроль та охорона навколишнього середовища», проводив методологічні семінари, керував роботою аспірантів тощо. За плідну наукову та громадську діяльність і підготовку кадрів держава удостоїла вченого багатьох урядових нагород. Заслужений діяч науки і техніки УРСР, він був лауреатом Державної премії СРСР, академічних премій ім. О. Скочинського та ім. Г.Проскури.
Олександр Назарович завжди був поглинутий науковою роботою, на сім’ю у нього залишалося обмаль часу. У повсякденному житті він був невибагливим, одягався скромно, віддавав перевагу простій їжі, хоча іноді власноруч готував дуже смачні страви. На свята веселий, гостинний і дотепний, він залюбки співав дуетом з дружиною українські пісні. Після напруженої праці любив побродити лісом або посидіти з вудочкою біля річки. Майже до останніх місяців життя відвідував з Анастасією Павлівною театральні вистави та концерти. На сон ученому вистачало кілька годин, тому часто до середини ночі просиджував за письмовим столом над черговими технічними розрахунками.
Восени 1991 р. здоров’я Олександра Назаровича різко погіршало. 8 січня 1992 року обірвалося життя академіка О.Н.Щербаня — яскраво обдарованої людини, вченого-новатора, одного з фундаторів гірничої теплофізики та рудникової термодинаміки.

Т.ЩЕРБАНЬ, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Центру досліджень науково—технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України (Київ). Вісник НАН України, 2006, №3
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2667   
Рейтинг: 
0
Василь Іванович АтрощенкоВасиль Іванович Атрощенко - український хімік-технолог, педагог. Доктор технічних наук (1945). Професор (1945). Академік АН УРСР (обрано 17 березня 1972 року). Герой Соціалістичної Праці (1971). Заслужений діяч науки УРСР (1958).
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2910   
Рейтинг: 
0
Степан Васильевич Васильченко (Панасенко)Степан Васильович Васильченко (Панасенко) народився 8 січня 1879р. в містечку Ічня на Чернігівщині в бідній сім'ї ремісника. Трудова атмосфера, в якій зростав Васильченко, навчання в Коростишівській семінарії та Глухівському учительському інституті напередодні й у часи революційних подій 1905р., “неспокійна”, за його висловом, праця “неблагонадійного” вчителя в сільських школах на Київщині та Полтавщині, а також посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, світової класики, — все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 5808   
Рейтинг: 
+2
Предостережение...1 липня 2009 у Київі у Будинку вчителя відбулася урочиста церемонія нагородження участників Національної програми «Мистецький Олімп України».
Среред нагороджених дипломом за ваговитий вклад у розвиток культури та мистецьтва  України, за підписом Міністра культури та туризму України В.В.Вовкун, був і наш земляк -  маріуполець – художник-медальєр Шевяков Ю.І.
До цієї дати було видано каталог дипломантів «Мистецький Олімп України», серед яких прдставники богатьох напрямкі мистецьтва, таких як театр, хореографія, кіно, література, музика то що.
У розділі декоративно-прикладного мистецьтва декілька сторінок присвячено члену НСХУ,  F.I.D.E.M., скульптору, художніку-медальєру  Шевякову Ю.І.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2272   
Рейтинг: 
0

Степан ВасильченкоЖиття цього письменника було навдивовижу цільним, безкомпромісним, плідним.

Народився Степан Васильченко (справжнє його прізвище Панасенко) 1879 року на Чернігівщині в старовинному містечку Ічні, яке не раз згадується в нашій історії. Мешканці Ічні, козаки та городяни, одвіку боролися з турецькими завойовниками, польською шляхтою, із звиклими до перемог шведами. В цих визвольних війнах мужнів характер народу, гартувалися відвага і стійкість, оспівані кобзарями й лірниками, чиї протяжні наспівні думи майбутній письменник ще хлопчиком чув на ічнянських ярмарках.

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 4630   
Рейтинг: 
0
Донецький драмтеатрТворча біографія театру розпочалася 1927 року, коли  в Червонозаводському районі міста Харкова (тоді столиці України) було створено український робітничий театр, який мав виконувати культурно-просвітницьку місію на сході України. Основу трупи склали актори Харківського державного народного театру та славнозвісного «Березолю». Першим керівником став вихованець В.Немировича-Данченка, відомий режисер О.Загаров, а через рік художнім керівником було призначено учня Л.Курбаса, видатного режисера, у майбутньому – народного артиста України В.Василька.
1930 року в рамках Всесоюзної олімпіади мистецтв відбулися гастролі колективу в Москві, де Україну представляли лише два театри, серед яких і Червонозаводський.
У 1933 році, за пропозицією Народного комісаріату освіти України, вже зрілий на той час творчий колектив було переведено до Донецька (тоді ще Сталіно), де він відкрив свій перший сезон 7 листопада 1933 року прем’єрою драми І.Микитенка “Бастилія божої матері”.
Театр став провідним колективом Донбасу та одним з кращих театрів України, чому значно сприяли оригінальність та різноманітність репертуару, загальна висока культура та самобутність творчого обличчя колективу.
Основу трупи того періоду складали: Л.Гаккебуш, Г.Чайка, М.Ільченко, Р.Чалишенко, С.Левченко, Ю.Розумовська, Г.Петровська, В.Добровольський, Є.Чупилко, І.Савускан, В.Грипак, О.Воронцов, К.Євтимович, Е.Винников, Д.Лазуренко, В.Довбищенко, а також учні Василька, майбутні режисери М.Смирнов, П.Ковтуненко, В.Гаккебуш.
Кращими виставами були визнані: «Марко в Пеклі», «Пісня про Свічку» І.Кочерги, «Леон Кутюр’є» за Б.Лавреньовим, «Гайдамаки» Л.Курбаса за Т.Шевченком, «Диктатура» І.Микитенка, «Макбет» В.Шекспіра, «Васса Желєзнова» М.Горького, «Платон Кречет» О.Корнійчука. Саме на Донбасі в репертуарі театру з’являються музичні вистави – від народної опери «Наталка Полтавка» до трагедії «Борис Годунов» .
ФойєЗа перші 10 років творчої діяльності театр відвідав не тільки великі міста Донбасу (Ворошиловград, Маріуполь, Горлівка, Артемівськ, Макіївка, Слов’янськ), але й Баку, Мінськ, Вітебськ, Гомель, Могильов, Ленінград, Горький, Ростов-на-Дону, Київ.
Початок Великої вітчизняної війни перервав творчу роботу. Сталінський театр не був повністю евакуйований: більшість членів колективу пішли на фронт. Невелика група акторів злилась з рештками трупи Артемівського театру, а після евакуації до Кзил-Орди (Казахська РСР) ще й з Іванівським театром музичної комедії. Перша вистава новоствореного Театру музичної комедії і драми імені Артема була показана 11 жовтня 1941 року. Інша, дещо більша група, по дорозі в Середню Азію об’єдналась з Горлівським театром і під назвою Сталінський драматичний  театр працювала в м. Джелал-Абад Киргизької РСР.
Після визволення Донбасу, в січні та березні 1944 року обидві групи трупи повернулися до Сталіно. Формується остаточний склад трупи Сталінського державного українського музично-драматичного театру ім. Артема. В цей час ядро трупи становили досвідчені майстри сцени: С.Коханий, І. Корж, П.Польова, К.Даценко, К.Рябцев, Т.Кужіль, режисери Л.Южанський і В.Гаккебуш, талановита акторська молодь – В.Загаєвський, М.Адамська, М.Протасенко, Х.Негримовський, Ю.Галинський, Л.Усатенко, О.Малич. А згодом трупу поповнили Н.Харченко, Т.Авдієнко, А.Бобіна, М.Бондаренко, І.Молошніков,  О.Акімов, А.Бурлюк, Г.Горшков,  М.Крамар, М.Гладнєв, М.Крутюк, Є.Воробйова, Є.Колодько та інші талановиті актори, багато з яких і досі працюють на сцені театру.
Довгий час, не маючи власної будівлі, театр працював у приміщенні Донецького музичного театру (з 1947 р. – Донецький театр опери і балету). А 1961 року театр отримав власну домівку й остаточно прописався на вулиці Артема, 74а.
Останні 25 років були часом творчого злету театру, формування та втілення нових методів творчого та адміністративного керівництва, завоювання любові та прихильності глядачів, розширення творчих можливостей та завоювання високого авторитету серед колег.
Дзеркальне фойєЦей період відзначений такими «знаковими» для театру постановками: «Роксолана» П.Загребельного, «Народний Малахій» М.Куліша, «Емігранти» С.Мрожека, «Дон Жуан» Ж.-Б.Мольєра, «Ми, що нижче підписалися» О.Гельмана, «За двома зайцями» за М.Старицьким,  «Зойчина квартира» М.Булгакова, «Поминальна молитва» Г.Горіна за Шолом-Алейхемом, «Ревізор» М.Гоголя, «Енеїда» за І.Котляревським, «У джазі тільки дівчата» О.Аркадіна-Школьника та іншими.
Сьогодні Донецький академічний український музично-драматичний театр – один із найавторитетніших театральних колективів не лише південно-східного регіону, а й усієї України. Творчою перемогою колективу театру стало здобуття 2003р. виставою “Енеїда” за І.Котляревським Національної премії України ім.Тараса Шевченка. Лауреатами стали режисер-постановник спектаклю, заслужений діяч мистецтв України В.Шулаков та художній керівник-генеральний директор театру, заслужений працівник культури України М.Бровун.
У стінах театру народилась ідея проведення регіональних театральних фестивалів – “Театральний Донбас” та “Золотий ключик”. Вистави театру ставали лауреатами двох всеукраїнських фестивалів: “Мельпомена Таврії” і  “До нас їде “Ревізор”. За значний внесок у розвиток культури регіону колектив театру було нагороджено дипломом та пам’ятним сувеніром міжнародного фестивалю “Золотий Скіф-97”, а у 2000 р. – Почесною грамотою благодійного фонду розвитку та популяризації Донбасу “Золотий Скіф”.
Головні сходи З творчістю колективу знайомі глядачі майже всіх обласних центрів України, з великим успіхом проходили гастролі театру в Благовіщенську, Варшаві, Вітебську, Єкатеринбурзі, Запоріжжі, Казані, Катовіце, Кишиневі, Краснодарі, Красноярську,  Майкопі, Мінську, Ростові, Санкт-Петербурзі, Саратові, Сочі, Ставрополі, Сухумі, Таганрозі, Таллінні та в багатьох інших містах Польщі, країн СНД та Балтії. Створена мережа постійно діючих філій театру в найвіддаленіших куточках регіону.
2005 року завершено реконструкцію будівлі театру та облаштування прилеглої території, що здійснювалися без перерви творчої діяльності колективу. У результаті чого на Донеччині з’явився  унікальний театральний комплекс з п’ятьма сценами, що дають необмежені можливості для творчої реалізації. У перспективі в театрі з’явиться ще одна мала сцена.
За видатні досягнення у розвитку українського театрального мистецтва Донецькому обласному українському музично-драматичному театру вперше в історії незалежної України 28 вересня 2001 року було надано почесний статус академічного.
26 листопада в 2009 року з метою підтримки і розвитку українського театрального мистецтва, враховуючи вагомий внесок Донецького обласного академічного українського музично-драматичного театру у справу популяризації української культури театру, першому серед музично-драматичних театрів України, присвоєно статус Національного.
Театр носить назву - Донецький національний академічний український музично-драматичний театр.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 3985   
Рейтинг: 
0
Більшовицька партія, яка в національній політиці певний час балансувала між двома, мовляв, небезпеками – великодержавного шовінізму і українського буржуазного націоналізму – нарешті вирішила, що в неї є лише одна, і то смертельна, небезпека: національне відродження України. Успішно завершивши боротьбу з українським селянством за допомогою голодомору 1933 року, вона зосередилась на винищенні молодої української інтелігенції. На Донеччині ця боротьба з українською інтелігенцією мала ту особливість, що тут частіше, ніж у решті України, звинувачення в буржуазному націоналізмі поєднувалися із звинуваченнями в троцькізмі.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2583   
Рейтинг: 
0
ФК «Шахтар»До першого чемпіонату СРСР було допущено 27 команд, поділених за силами на чотири групи: А, Б, В, Г.
У групі «В» за рішенням Всесоюзного комітету фізкультури місце для участі в змаганнях було надано команді вуглярів Донбасу. Команда одержала горде ім'я «Стахановець» на честь знаменитого новатора шахтарського руху Олексія Стаханова.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 4956   
Рейтинг: 
+1
Григорій Васильович БондарЗасновник школи онкологів Донеччини, академік Академії медичних наук України (2002), заслужений діяч науки України (1983), Герой України (2002).
Народився 22 квітня 1932 р. у с. Іскра Великоновосілківського району, Донецької області. У 1951р. Григорій Васильович вступив до Сталінського (нині Донецький) медичного інституту. Старанно навчався й серйозно захоплювався хірургією: асистував на операціях, практичні знання здобував на нічних чергуваннях, експериментував у віварії. У 1957р. після інституту Г.В.Бондар отримав призначення в обласну клінічну лікарню, а вже через два роки став завідувачем хірургічного відділення.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2336   
Рейтинг: 
0
Компанія ПаралельКомпанія «Паралель» працює під гаслом «Порядність і якість» і пропонує клієнтам якісне паливо провідних вітчизняних і іноземних виробників і високий рівень сервісного обслуговування.
Компанія «Паралель» успішно працює на ринку нафтопродуктів з 1995 року. Сьогодні «Паралель» — це мережа з 68 АЗК та АЗС в Україні, парк сучасних бензовозів. Компанія є офіційним постачальником палива марки Perfekt, співпрацює з більш ніж 700 АЗС-партнерами в Україні. Зауважимо, що у 2008 року бензин Perfekt став лауреатом фінального етапу Всеукраїнського конкурсу якості продукції (товарів, робіт, послуг) «100 кращих товарів України».
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2558   
Рейтинг: 
0
Дорога вдоль моряПитання про роль та місце іноземців у структурі вітчизняного підприємництва, незважаючи на існування великої кількості історико-економічних досліджень, не вважається достатньо вивченим. Вітчизняна історіографія, як дореволюційна, так і радянська, не приділяла спеціальної уваги вивченню діяльності іноземної, зокрема грецької, буржуазії в Російській імперії.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2508   
Рейтинг: 
0
Об'єднання КомпьютерОб’єднання «Комп’ютер» Донецького обласного Палацу дитячої та юнацької творчості починає свою історію з 1987 року, коли Ольга Алимівна Фесенко (зам. директора Палацу по навчально-виховній роботі) створила гурток користувачів програмних калькуляторів. З’ясувалось, що цей напрямок роботи став перспективним, тому в 1991 році гурток вийшов на новий рівень. Після закупки 10 комп’ютерів «Пошук» було організовано комп’ютерний клас. З 1992 року до роботи класу підключилась Тетяна Семенівна Гончарова, на той час – випускниця факультету програмного забезпечення ДПІ. Так було створено об’єднання «Комп’ютер».
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 1927   
Рейтинг: 
0
Петро Тимофійович ТронькоУчений-історик, голова редакційної колегії 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР» державний і громадський діяч, академік Національної академії наук України (1978), заслужений діяч науки і техніки України (1990), лауреат Державної премії СРСР (1976), Герой України (2000).
Петро Тимофійович Тронько народився 12 липня 1915 року в с.Заброди Богодухівського повіту на Харківщині. Трудову діяльність розпочав у 1932 р. робітником шахти у м.Дзержинську Донецької області. Після закінчення учительських курсів працював учителем суспільствознавства та української мови у сільській школі Богодухівського району, директором дитячого будинку м. Лебедина. З 1937 р. Петро Тимофійович — на комсомольській роботі: був секретарем Сумського, першим секретарем Станіславського обкомів ЛКСМУ. Від перших днів Великої Вітчизняної війни перебував у діючій армії. У складі військ Південно-Західного, Сталінградського, Південного та 4-го Українського фронтів пройшов важкими дорогами війни, брав участь в обороні Києва і Сталінграда, визволенні Ростова-на-Дону, Донбасу. З першими підрозділами Червоної армії увійшов у звільнений Київ (6 листопада 1943 р.). Військове звання — майор авіації.
Після закінчення Київського державного університету (1948) був зарахований до аспірантури Академії суспільних наук при ЦК ВКП(б) і через три роки захистив кандидатську дисертацію. Впродовж 17 років (1961—1978) працював заступником Голови Ради Міністрів України, займався питаннями культури, освіти, охорони здоров’я.
Роботу в державних органах П.Т.Тронько вдало поєднував з науковою діяльністю. В 1968 р. захистив докторську дисертацію, опублікував ряд монографій — «Безсмертя юних», «В боях за Вітчизну», «Подвиг твої х батьків» тощо. Був автором, керівником, членом редколегії кількох фундаментальних праць («Історія Української РСР», «Історія Києва», «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941—1945 рр.» та ін.). Головне дітище П.Т.Тронька — унікальне 26-томне видання «Історія міст і сіл Української РСР». Колосальна, безпрецедентна за свої ми масштабами робота, в якій брали участь більше 100 тис. осіб, була здійснена у рекордний термін — за неповні 12 років. У 1976 р. це капітальне видання і його керівник удостоєні Державної премії СРСР у галузі науки і техніки.
П.Т.Тронько виконував важливі державні доручення і завдання за межами України: очолював урядові делегації на міждержавних переговорах з краї нами Європи та Азії, був головою делегації України на Всесвітній виставці в Канаді, на сесії Генеральної асамблеї ООН.
У 1978р. П.Т.Тронька обирають академіком і віце-президентом Академії наук України. З 1979р. він керує відділом історико-краєзнавчих досліджень в Інституті історії АН УРСР. Під керівництвом ученого (протягом 22 років на громадських засадах він очолював також правління Українського товариства охорони пам’яток історії і культури) розпочалася робота з підготовки «Зводу пам’яток історії і культури України», побачив світ каталог «Памятники истории и культуры Украины», довідник про пам’ятники Великої Вітчизняної війни «Навечно в памяти народной». За його ініціативою і безпосередньою участю розгорталася робота із спорудження музеї в народної архітектури і побуту в Києві, українського козацтва на о. Хортиця в Запоріжжі, музею Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр. та ін. Перу дослідника належить понад 600 наукових праць, зокрема 17 монографій.
Із здобуттям Україною незалежності Петро Тимофійович зосередився на науковій, науково-просвітницькій та науково-організаційній діяльності, а також захисті і відтворенні пам’яток історії і культури. Будучи Головою комісії з відтворення визначних пам’яток історії і культури при Президентові України та Всеукраїнського фонду з відтворення історико-архітектурної спадщини ім. О.Гончара, доклав чимало зусиль для справи відтворення духовних святинь народу. Як дослідник історії України періоду Другої світової війни він, очолюючи головну редколегію багатотомної серії книг «Реабілітовані історією», проводив велику координаційну роботу, завдяки якій було повернуто добре ім’я сотням тисяч жертв тоталітаризму. Як голова Всеукраїнської спілки краєзнавців (з 1990 р.) багато зробив для того, щоб пробудити у широких верствах населення інтерес до дослідження рідного краю, перетворити краєзнавство на масовий рух. Результатом такої плідної діяльності стало відновлення Михайлівського Золотоверхого та Успенського соборів, видання цілого ряду цінних праць — двох частин І-го тому «Зводу пам’яток історії і культури України», п’яти томів серії «Реабілітовані історією» та ін., журналів «Пам’ятки України», «Краєзнавство» тощо. Відома діяльність вченого і як депутата Верховної Ради України дев’яти скликань.
Почесний громадянин міст: Богодухова, Лебедина, Переяслава-Хмельницького, Канева, Харкова, Києва, Кам'янця-Подільського.
Багатогранна праця П. Т. Тронька відзначена численними державними нагородами: орденами Леніна, Жовтневої революції, Червоної зірки, чотирма орденами Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, «За заслуги» ІІІ ступеня, «Богдана Хмельницького» ІІ та ІІІ ступенів, «Вітчизняної війни» І ступеня, медаллю «За бойові заслуги». Він — заслужений діяч науки і техніки України. У 2000р. ученому присвоєно високе звання Героя України.
 
Вісник НАН України. — 2005. — №7
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2915   
Рейтинг: 
0
Михайло Степанович ГришкоМихайло Степанович Гришко - український співак (баритон), народний артист СРСР (1950), лауреат Державної премії СРСР (1950).
Народився 27 лютого 1901 року у Маріуполі (тепер Донецької області).
Закінчив у 1926 Одеський музично-драматичний інститут.
У 1926−1927 — соліст Одеського, 1927−1936 — Харківського, 1941—1944 — Грузинського, 1936—1941, 1944—1960 — Київського театрів опери та балету.
Пік його слави пов'язаний з Київською оперою. У виконанні партій Богдана Хмельницького, князя Ігоря та Ріголетто на той час йому не було рівних. У репертуарі Гришка були також романси, українські та російські народні пісні. Поєднуючи велике акторське обдарування з винятковими голосовими даними, створив ряд виразних музично-сценічних образів, зокрема, в операх «Євгеній Онєгін» і «Мазепа» П.Чайковського; «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського; «Тарас Бульба» (партія Остапа) М.Лисенка; «Царева наречена» (Грязной), «Снігуронька» (Мизгир) М.Римського-Корсакова, «Князь Ігор» О.Бородіна; «Травіата» (Жермон), «Ріголетто», «Бал-маскарад» Дж.Верді, та багато інших — мало не увесь класичний оперний репертуар. Відомий він також широкою концертною діяльністю. Одні називали його солов’єм України, інші — українським Шаляпіним.
У концертах виконував твори М.Лисенка («Реве та стогне Дніпр широкий», «У гаю, гаю вітру немає», «Буває, іноді старий», «Учитеся, брати мої», «Мені однаково», «Минають дні»), К.Стеценка («Ой, літа орел»), Я.Степового («Три шляхи», «Із-за гаю сонце сходить»), О.Нижанківського («Минули літа молодії»), Л.Ревуцького («Думи мої, думи»), В. Заремби («Над Дніпровою сагою»), О.Сичова («Не женися на багатій», «Тяжко-важко в світі жити») на слова Шевченка.
Знявся у фільмі «Щит Джургая» (1944), зіграв султана у кінокартині «Запорожець за Дунаєм» (1953).
Помер 3 червня 1973 року у Києві.

Підготував Євген Лавриненко (dN)
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 3845   
Рейтинг: 
0
Уже доводилося говорити про те, що в сучасному українському суспільстві недостатньо усвідомлені реґіональні джерела й багатства національної культури і разом з тим недостатньо закріплені її загальнонаціональні символи. Донеччина тут в особливому становищі, оскільки її культурне життя не сповна інтеґроване в культурне життя всієї України, а значна частина населення живе в ілюзії належності до сфери російської культури, – насправді фактично не засвоєної і здебільше й не уявлюваної адекватно. 
Оголошена тема є надзвичайно широкою і складною, потребує спеціальних ґрунтовних досліджень, і тут можна лише в загальному окреслити кілька її аспектів. А саме: Донеччина як об’єкт суспільних і культурних проектів української інтеліґенції; Донеччина як тема української літератури й мистецтва; Донеччина як суб’єкт українського культурного життя чи генератор культурних ініціатив. 


Мабуть, немає потреби починати з етнічної історії Донеччини – вона в загальних рисах відома, досліджена особливо в працях останніх років (наприклад, у публікаціях доктора історичних наук Василя Пірка), і тільки лінощами думки або політичною упередженістю можна пояснити, з одного боку, нескінченні спроби заперечити або применшити присутність українського етнічного елементу в цих краях, починаючи з ХVІ ст. , так і, з другого боку, ігнорування масштабів міграційних потоків у ХІХ й ХХ століттях і волюнтаристського державного оргзабезпечення робочою силою грандіозного індустріального будівництва в часи УРСР та як наслідок – нагромадження відповідних етнокультурних проблем і суперечностей. 
Але попри все, Донеччина в усі часи була частиною України та її культури. 
Вражає вже тільки простий перелік імен видатних особистостей, яких Донеччина дала українській культурі. Родина Алчевських, Микита Шаповал, Микола Скрипник, Володимир Сосюра, Архип Куїнджі, Іван Карабиць, Микола Руденко, Іван Світличний, Анатолій Солов’яненко, Михайло Гришко, Леонід Биков, Вадим Писарєв, Василь Голобородько, Павло Байдебура – це далеко не всі... А скільки видатних учених вийшло з Донеччини!
У Донецькому українському муздрамтеатрі в 1933-1935 рр. працювала Любов Гаккебуш, яка 1933 р. разом з Володимиром Добровольським заснувала Сталінський театр ляльок. У Маріуполі працював видатний фольклорист-славіст Михайло Гайдай. З Донецьким оперним театром пов’язані імена М.Момота, Ю.Гуляєва, Р.Колесник; з драматичним театром – імена О.Утеганова, В.Грипича та інших видатних діячів театру; у передвоєнні роки в Донецькій опері працював Натан Рахлін – один із найяскравіших диригентів другої половини ХХ ст. 
З Донеччини вийшли не тільки відомі державні діячі СРСР та Української РСР, а й визначні постаті української діаспори: Павло Гладкий – орієнталіст, організатор Владивостоцької української громади (1906-1910), редактор ж. «Вестник Азии» (1914-1917), голова української громади Манчжурії; згадуваний уже Микита Шаповал – видатний політолог і соціолог, дослідник робітничого питання і національного руху; з покоління Другої світової війни – поети Леонід Лиман, Володимир Біляїв; прозаїк Василь Гайворонський, поетеса, прозаїк і художниця Емма Андієвська, одна з найоригінальніших постатей української літератури, а вже в наш час – видатний мовознавець Олександр Гаркавець, який уперше описав вірмено-кипчацьку та урумську мови. 
Історію з’яв української професійної культури на Донеччині можна починати з 80-х років позаминулого століття (фольклорну творчість тут оминаємо), коли в Маріуполі, де було створено перший на Донеччині театр, виступали П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, М.Садовський; сюди приїздили трупи М.Кропивницького, М.Старицького. 
До речі, тим, хто дотримується версій про відрубність Донеччини від усієї України, а особливо зловживає протиставленням Донбасу Галичині, цікаво буде знати, що ще 1902 р. на Донбасі поширювалися політичні летючки з Галичини (див. : «Робітничий клас і українське національне питання», с. 4). Пояснюється це просто: на Галичині, на нафтових промислах Дрогобиччини, організований робітничий рух розвинувся раніше, ніж на Донбасі, і там був досвід, яким нафтовики готові були поділитися із шахтарями. 
В літературі донецька тематика вперше з’являється в творчості Бориса Грінченка, який учителював на Донеччині. В оповіданнях «Каторжна» (1888), «Панько» (1893), «Батько та дочка» (1893), «Серед чужих людей» (1890) зі співчуттям змальовано злиденне життя й жахливі умови праці шахтарів. Разом з тим шахтарське середовище з його пиятикою, вульгарністю й суржиковою мовою постає як чинник деморалізації та денаціоналізації села. Можна, звичайно, говорити (і багато говорилося) про обмеженість народницького ідеалу письменника, але й заперечувати правдивість змальованих ним картин не доводиться. Як і його щирого співчуття до тяжкої долі шахтарського люду, що особливо знайшло вираження в оповіданнях «Панько», «Батько і дочка». 
І все-таки Б. Грінченко дивився на Донеччину збоку, з села, шахтарі для нього, як і для його героїні Сохвії, «чужі люди», і не випадково деякі його герої, скуштувавши гіркого шахтарського хліба, вертаються на село, звідки втекли в пошуках кращої долі. Інакше у Миколи Чернявського, який найдовше вкорінився в Донеччині (вчителював у Бахмутській духовній семінарії в 1889-1901 роках). Для нього Донеччина – «рідний край», і в його «Донецьких сонетах» уперше постають ліричні пейзажі цього краю, оповиті роздумами про історію, про соціальні колізії життя. Він приєднався до маніфесту Михайла Коцюбинського із закликом розширювати ідейно-тематичні обрії української літератури, виходити за межі села, писати про інтелігенцію, робітництво, і його оповідання засвідчували поважність намірів наших реформаторів. »
Учителював на Донеччині (в 1899-1908 роках) і молодший колега Чернявського, його учень Спиридон Черкасенко. Як і Чернявський, він пише про тяжку працю та безпросвітний побут шахтарів, але й пристрасно заперечує недоброзичливі стереотипні уявлення про них.  
 Ви смієтесь, що п’яний я?
 Та байдуже мені!
 Горить, болить душа моя
 І серце все в огні... 
На чужий присуд: «Тварюка він», – поет відповідає:
 ...Дурні! Дурні!
 як вийде з голови
 Колись той хміль, то – навісні – 
 заплачете і ви!.. 
У прозі Черкасенка маємо картини шахтарського побуту й праці; участь шахтарів у революції 1905 року відгукнулася в його творчості образами молодого покоління шахтарів, які стають на шлях боротьби за визволення від експлуатації («Страйк», «Повинен», «В шахтах», «Сашків кінець»). 1909 року вийшла збірка його оповідань «На шахті». 
Критика давно звернула увагу на те, що українська література не тільки раніше за російську звернулася до зображення боротьби робітництва (І. Франко написав повість «Борислав сміється» 1881 року, коли ні в російській, ні в західноєвропейських нічого подібного не було; Е.Золя написав свою «Прорість» 1885 року), а й шахтарів Донеччини «побачила» раніше. Нариси О.Серафимовича «На заводе», «Под землей», «Под праздник» з’явилися 1899 року. Більше того, мотиви шахтарських оповідань Б. Грінченка відгукнулися в російській літературі. Сюжет оповідання «Панько» переказано в книжці Лібермана «В угольном царстве», що з нього, як відомо, скористався Пільняк у своєму «Голом годе», а сюжет «Батька та дочки» повторив російський письменник А.Свирський у своїй повісті з життя шахтарів «Чорні люди» (Ів. Ткаченко. «Донбас у художній літературі». – «Забой», 1930, ч. 6, с. 36-37). 
У радянській українській літературі першим визначним твором, пов’язаним з Донеччиною, стала поема Володимира Сосюри «Червона зима» (1921). Хоч того ж таки 1921 року вийшла поетична збірка Миколи Хвильового «Молодість» з програмовим віршем-звертанням «Рудням» і невипадковим посиланням на Франка. 
 О рудні, ваше свято,
 вітайте жебрака. 
 Приніс вам слово-злато
 Яскравого Франка.

І в цій збірці, і в наступній – «Досвітні симфонії» (1922) – М. Хвильовий намагається ввійти в роль пролетарського поета, але залишається на рівні декларацій: «Аз єсьм робітник», «Моя блюза пахне – вугіллям»... Завод і шахта – швидше екзотичне тло романтичних пристрастей поета: «Ми проходили повз шахти... //Ми – любовниця і я//... І звернули ми на стежку//... чи то в сонце увійшли? //... Метушилася заграва: //в спогад бив прозорий шлак, //Леопардило м’язами – //... Я як криця був міцний... » Але його патетичні тиради «електричному вікові»: «Отче наш, електричної системи віку, да буде твоя непохитна воля там – на землі, як тут у заводі», – справляли велике враження на молодих українських літераторів і переорієнтовували їх із села на місто. 
Усе-таки великий талант Миколи Хвильового з усією силою розкрився не в поезії, а в прозі, де він, залишаючись поетом у рвійності свого натхнення, заглиблювався в густий житейський матеріал та складні психологічні колізії. І написане в ті ж роки оповідання «Юрко» (1922) може залишитися яскравим свідченням про настрої та соціальний побут донецького робітництва перших пореволюційних літ, про назрівання драматичної суперечності між пориваннями революційних мрійників та рутиною стабілізованої щоденності. (Микола Хвильовий у 1916-17 рр. працював на Дружківському заводі чорноробом у котельному цеху, грузчиком коксу в Горлівці. До теми Донеччини звертається Хвильовий і в оповіданнях та нарисах останніх років життя – «Щасливий секретар», «Останній день», «Майбутні шахтарі», – але тут уже відчувається певна кон’юнктура: Хвильовий мав довести свою «ідеологічну витриманість» перед лицем шалених політичних атак на нього…)
Образ Донеччини постійно з’являється у віршах і поемах Володимира Сосюри тих років («Залізниця», «Хлоня», «Шахтьор»), – але швидше як антураж до його лірико-романтичних пристрастей, ніж у якійсь самостійній художній функції. 1922 року виходить поема Івана Дніпровського «Донбас», герой якої – шахтар з діда-прадіда, відзначився як воєнком у війні з біляками, але попався на гачок такої собі буржуазної панни, зрадив революцію і за присудом ревтрибуналу був розстріляний. Такі екстремальні сюжети – нехитра спроба заінтригувати й розчулити читача – були модними і стали попередником пізніших сюжетів про шкідників і шпигунів, ворогів народу. В обох випадках це була кон’юктурна компенсація малозмістовності. Але характерне оце прагнення українських письменників «приписатися» до Донбасу, що захопило навіть таких «селюків», як Андрій Панів. Якоюсь мірою це було і змагання за Донбас із російською літературою. 
В перші роки радянської влади літературне і культурне життя на Донеччині намагається монополізувати російський Пролеткульт, його «Кримско-Донбасское организационное бюро Центрального Комитета Всероссийского Совета Пролеткультов». Та його претензії не були підкріплені ні якимись помітними акціями, ні наявністю якихось яскравих особистостей. Трохи виразніше виступив російський літературний комсомол. Видавництво ЦК ЛКСМУ в Харкові друкує 1922 р. книжку Михаїла Голодного «Сван», про яку сам автор в «Автобиографии», написаній 1932 р. , каже: «Сван» был первой книгой комсомольской лирики на Украине» («Вопросы литературы», 1968, №10, стор. 21). Це не так, бо вже вийшла, 1921 року, «Червона зима» Володимира Сосюри. Для М.Голодного, присланого в губком комсомолу «после окончательного разгрома всех сил противников нашими войсками на Украине», Україна – лише географічно-адміністративне поняття: ні про українську літературу, ні про український народ в його «Автобиографии» немає жодної згадки. 
«Пролеткульт» намагається підпорядкувати собі літературну організацію «Забой», що об’єднувала переважно початківців з числа тих, хто невдовзі засвідчив помітний хист. «Забой» претендував на роль єдиного справжнього літературного представника донбасівського пролетаріату і не дуже потребував пролеткультівського протегування. Спершу трибуною забойчан були літературні сторінки газети «Кочегарка», а з вересня 1923 р. починає виходити журнал «Забой» – спершу як щомісячний додаток до «Кочегарки», а потім як окреме видання. Першими редакторами були В. Валь і М. Слонімський, серед авторів – робкор Борис Горбатов, поети Юрій Черкаський, Михайло Матусовський, Олександр Фарбер. Власне, найпомітнішими в журналі були вірші талановитого шахтарського поета Павла Беспощадного, про якого ще буде мова далі. Загалом же своїх творчих сил бракувало, і «Забой» друкує московських авторів – поета Ярослава Смєлякова, О. Безименського, критика А. Селівановського та ін. З’являються на сторінках «Забоя» Дем’ян Бєдний і Михайло Зощенко, публікуються статті про Анатоля Франса, Серафимовича, – але відчувається випадковість і хаотичність, відсутність якогось свідомого редакційного курсу. Починають з’являтися вірші українських авторів – Костя Герасименка, Миколи Упеника, Миколи Рудя; Володимир Сосюра, тепер уже харків’янин, сприймається тут як свій. 
Починаючи від 1925 року «Забой» починає відгукуватись на процеси українізації. Хоч у 24-х числах журналу українською мовою надруковано тільки вірш В.Сосюри «В забої» та два – В. Краматорського (якщо не рахувати уривка з поеми Т.Шевченка «Сон», з портретом Кобзаря), але є вже статейка «Литературные мастера Украины» (в ч.7), з якої можна бачити, що «Забой» починає шукати своє місце в українському літературному процесі. Він бачить його не в «Гарті» Василя Еллана-Блакитного, який, мовляв, об’єднує «литературных тяжеловесов», що, мовляв, і «заставило представителей массовой пролетлитературы решительно отмежеваться от замкнутой организации литературных мастеров» («Забой», 1925, №7, с.17). «Забой» хоче бути «вместе с «Плугом» та з ВУАПП, тобто, солідаризується з орієнтацією цих останніх на масовий літературний актив, з якого і мають вийти справді пролетарські письменники, а не дрібнобуржуазні попутники. 
Саме під цим кутом зору зустрічний інтерес до «Забою» як до можливого свого резерву виявляють і самі ВУАПП та «Плуг». 
У числі 19-20 «Забою» за 1926 р. читаємо вірші «плужанина» В.Найди «На Донбас! Привіт «Забою»:
Знов п’є перо із нетрів ясних –
Його і тут я не спиню,
Свій миргородський «Плуг» в Донбасі
«Забойським» кайлом заміню!
Бо у «Забої», як і в «Плузі»,
Кується новая доба,
І у братерському Союзі
Злились Україна й Донбас!

Певна річ, за цими літературними рекогносцировками стояли глибокі суспільно-політичні процеси та демографічні зміни. На донецькі шахти й заводи приходили в пошуках роботи маси українського селянства. Водночас за умов внутрішньопартійної боротьби в політбюро більшовиків політика українізації (коренізації), на яку зорієнтував партію Ленін задля утримання під її контролем українських мас, діставала нові акценти. Для зміцнення своїх позицій у партійному керівництві Сталін потребував підтримки України, отож прихильники політики українізації могли активізувати свої зусилля, спираючись на загальне піднесення українського культурного життя. «Забой» реагує на цю тенденцію, певно, не без «скрипу». В ч. 15-16 за 1926 р. друкується редакційна стаття «Певец великого пролога. (К 70-летию со дня рождения Ив. Франко)», в якій українського письменника оголошено ледве чи не предтечею пролетарської літератури, але чомусь із посиланням на «особенности русской обстановки» та на «художественное творчество дореволюционных русских писателей…» (підкреслення мої. – Авт. ) – «Забой», 1926, №15-16, с. 25. У ч. 19-20 – апологетична стаття П. Кулиниченка «М. С. Грушевський. (По случаю 60-летия со дня рождения и 40-летия научной деятельности)». А в ч. 23-24 – стаття К. Довганя «Украинская литература перед девятым октябрем». Стає традицією березневі числа журналів відкривати портретами Т. Шевченка й матеріалами про нього. Так, у ч. 3 «Забоя» за 1928 рік надруковані статті С. Щупака «Шевченко тепер» та під криптонімом «И. С-н» – «Певец селянской Украины», а в ч. 7 – нарис Петра Шахтьора (псевдо Амоліна) «По Шевченковским местам». 
У ч. 4 «Забоя» за 1928 р. з’явилося знаменне гасло: «Рабочие Донбасса должны знать украинских писателей». Воно було приурочене до приїзду на Донеччину П.Тичини, В.Сосюри, І.Микитенка, О.Вишні, П.Панча (автора чи не найцікавішого з тодішніх творів про Донбас – «Повісті наших днів»). Їх урочисто зустрічали, возили на виступи по шахтах і заводах. У журналі з’являються рубрики: «Украинскую книгу – в массы», «Обзор украинских журналов». У ч. 6 – велика стаття І. Ткаченка «О современном украинском романе» з оглядом творів О.Досвітнього, А.Головка, П.Лісового, В.Підмогильного, Є.Плужника, О.Донченка. Оцінки критика стримано доброзичливі, хоч і з елементами політичної прискіпливості та вульгарного соціологізму. 
В наступному, 7-му числі, – під криптонімом «С.» стаття «Лирник революции. О творчестве В.Сосюры». Основна думка: «Он нам рассказал о жизни горняка, о жизни и борьбе шахтеров из донбасских угольных пещер, рассказал просто, но захватывающе и убедительно». 
Українізація набула на Донеччині особливо важливого політичного і культурного значення. Один із її ідеологів та організаторів, старий більшовик Микола Скрипник, сам донеччанин, так характеризував ситуацію: «Колись багато товаришів гадало, що Донбас – це не Україна, а робітники Донбасу здебільше не українці. Виявляється тепер, що це цілком не вірно; серед гірняків 3/4, цебто близько 70 відсотків робітників, українців. До нових заводів, копалень ідуть нові тисячі, десятки й сотні тисяч робітників з села, треба, щоб основні кадри донбасівського кваліфікованого пролетаріату оволоділи українською мовою, українською книжкою, українською культурою для того, щоб мати можливість впливати на ці нові робітничі шари. Значна кількість донбаських робітників говорить ломаною мовою, мовою українською, але з домішками російських слів, з перекрученням мови взагалі, так що вони правильно не говорять ні українською, ні російською. Українська книжка, бібліотеки, український театр, українська газета допоможуть донбасівцям оволодіти українською мовою і придбати собі знання української культури» (Микола Скрипник. Статті й промови. Т. ІІ, ч. 2, сс. 142-143). 
Отож і літературне життя на Донеччині зазнає глибокої реорганізації. «Забой» як літературна спілка підпорядковується ВУСППу, а однойменний журнал перестає існувати в колишньому форматі. 
На ІІІ Вседонецькому з’їзді «Забою» ухвалено резолюцію: «Забой ставить собі одне з основних завдань – втілення української культури в Донбасі, для цього в першу чергу потрібна українізація «Забою». І далі: «Забой повинен бути організацією українських пролетарських письменників Донбасу з секціями пролетписьменників нацменшостей в Донбасі». 
Після тривалої перерви у вересні 1929 року виходить перше число оновленого «Забою» – українською мовою. У статті, якою він відкривається, говориться про гостру кризу, яку в кінці 1928 та на початку 1929 років пережила літературна організація «Забой», а заразом і її орган. Причина кризи «крилася в головній, зовсім неправильній установці, в самому характері «Забою» як літературної організації, що працює в пролетарськім промисловім центрі Радянської України. » І далі: «Справа в тім, що «Забой» від самого початку свого існування рахував себе російською організацією письменників на Україні, безпосередньо зв’язаною зі своїм керівничим літературним центром у Москві, оминаючи всеукраїнський культурно-літературний центр – Харків». Навіть після того, як ВУСПП на своєму першому з’їзді в січні 1927 року перейняла на себе керівництво всіма літературними організаціями в Україні, а ВАПП свої осередки розпустила, «Забой» лише формально визнав нову ситуацію. 
«А тим часом, – читаємо в програмовій статті нового «Забою», – життя на Радянській Україні плило своїм буйним нестримним потоком вперед. Разом із соціалістичним будівництвом в галузі господарства, на Україні широко розгорталася і культурна революція, що під керівництвом комуністичної партії більшовиків України проводилася й проводиться під гаслом ленінської національної політики, під знаком українізації як радянського державного апарату, так і пролетарських мас. Почався надзвичайно буйний, небувалий ще в історії розквіт української радянської культури. До процесу творення української радянської культури швидко втягалися й робітничі маси індустріальних центрів України. В цій важливій ділянці соціалістичного культурного будівництва не залишився позаду й пролетаріат Донбасу. Численні культпоходи, тижневики та місячники української культури, вечори української літератури, української книжки, тощо, виїзди українських письменників до робітничих клубів, на заводи, в шахти, величезна робота, що її розвинули в цьому напрямку партійні, комсомольські та професійні організації на Україні, дали колосальні наслідки. Найшлися українські робітники, найшовся український пролетаріат, що не тільки розуміє, але і вживає українську мову в своїм щоденнім житті як свою рідну мову. Найшовся пролетарський глядач українського театру, найшовся такий же читач української газети, журналу, української художньої літератури. Найшовся український робітник – пролетар в Харкові, в Києві, в Херсоні, в Миколаїві, в Одесі, в Дніпропетровському, знайшовся він в дуже солідній кількості і в Донбасі. Все це заставило замовкнути всіх тих, що не вірили в цей природній факт і плескали своїми язиками всякі нісенітниці проти українізації. Своє рішуче слово в справі українізації сказав господар Радянської України – сказав пролетаріат, що активно почав брати участь в процесі творення української культури як своєї пролетарської соціалістичної культури. 
Донбаський пролетаріат в справі українізації не тільки не відстав, а навіть почав випереджувати своїх товаришів із деяких інших промислових центрів України. Тираж українських газет в округах Донбасу збільшився дуже швидко в декілька десятків разів, а в часи культпоходу в одній тільки Артемівській окрузі продано української літератури більш як на сто тисяч карбованців. Все це факти, що наглядно свідчать про буйний розвиток української культури, про активну участь в українському культурному процесі широких пролетарських мас Донбасу під проводом своєї партії («Забой», вересень 1929, с.27). В одному з наступних чисел журналу наводяться статистичні дані, що мають підтвердити успіхи в культуризації робітництва: «Попит на книгу доходить того стану, що книга стає дефіцитним крамом, особливо щодо української книги (з книгозбірні сталінського заводу робітники сталінського заводу взяли протягом березня 1928 року 186 книг, а за березень 1929 року 6.096 книг» («Забой», 1929, №3, с. 2). Тут не зайве нагадати, що, як і всі науки, статистика підкорялася волі партії. 
У перших числах «українського» «Забою» переважають ще матеріали російською мовою; українською – хіба що поезія, публіцистика та критика. Але поступово ситуація змінюється і починають переважати матеріали українською мовою. Журнал дістає назву «Літературний Донбас», починає орієнтуватися на загальноукраїнське літературне життя. 
У 1932 році та першій половині 1933 року цей український крен особливо помітний. Навіть повісті та романи авторів, які досі писали російською мовою, тепер публікуються українською. Ймовірно, це були літературні переклади, бо важко уявити, щоб такий, скажімо, виразно російський письменник, як Борис Горбатов, зміг раптом написати свій роман «Ровесники» рафінованою українською, сказати б, «націоналістичною» мовою. 
Мабуть, не всім це було до вподоби, але воля рідної партії – святий закон. Хоча спрямування цієї волі часто змінювалося. Та про це далі. 
Тим часом українське культурне життя на Донеччині виявляється в різних формах. Донецька тематика, донецький регіон приваблюють не лише письменників, а й відомих митців своєю нерутинністю, соціальним динамізмом, своїм, можна сказати, революційним міфом, що яскраво вписувався в офіційну ідеологему пролетаріату як класа-гегемона. 
За постановою президії Донецького губвиконкому від 1 серпня 1923 року в Бахмуті на майдані Свободи розпочато будівництво пам’ятника товаришу Артему. Його здійснено за проектом молодого, але вже визнаного скульптора І.П.Кавалерідзе, що переміг на всеросійському конкурсі в Харкові в квітні того ж року. На пам’ятник працював увесь Донбас, на нього пішло 130 тисяч пудів залізобетону і споруджено його в рекордний строк – за півтора місяця. Став він шедевром конструктивістського мистецтва і переконливим символом революційного оптимізму. 
1923 року на пропозицію Наркомату освіти на Донеччину виїздить Новий драматичний театр імені І.Франка, створений на рубежі 1919-1920 років у Вінниці при злитті частини Львівського нового театру та акторської трупи Молодого театру – під керівництвом Гната Юри. Цікаві подробиці про ці гастролі знаходимо в спогадах акторки Євгенії Ожеговської. 
«Якось скликаються загальні збори. Всі зібрались, як тоді бувало, стовідсотково. Гнат Петрович оголошує, що НКО пропонує нашому театру влітку їхати на Донбас, куди ще не їздив жоден театр. Так яка буде думка? Почалось обговорення. Не дивлячись на те, що хтось почав переповідати чутки, ніби на Донбасі голод і шахти позаливало водою, ніхто на це не звернув уваги. Всі одноголосно, з великим ентузіазмом вирішили їхати на Донбас, горді того, що є піонерами прекрасної справи і їдуть в густий робітничий центр. Ухвалили взяти з собою по 10 фунтів сала і по півпуда борошна на випадок голоду». Вночі завантажились у Білій Церкві, а в Бахмут приїхали справжніми шахтарями, як жартували, бо виявилося, що їхали у вагоні з-під вугілля. Хазяїн готелю відмовлявся прийняти їх, аж поки не передсвідчився, що це зовсім не ті актори-п’янички з мандрівних труп, до яких він звик. «Недовірливо поставилася до нас спочатку і публіка, – згадує Ожеговська. – На першій виставі зал був напівпорожній, але з другого вечора кожного разу були биткові аншлаги. Перед від’їздом нас вітали, дякували і взяли з нас слово, що в кінці сезону знову приїдемо». Так само було і в Юзівці, «в напіврозваленому театрі», і в Слов’янську, і в Луганську. «Доводилося ходити на вистави пішки верст по десять-п’ятнадцять, ночувати на голій підлозі відкритої сцени, під вітром і дощем, траплялося іноді поголодувати, але ми настільки горіли до праці, до мистецтва, що для нас нічого не було важкого, незручного (...) Всіх охоплювало єдине бажання – дати найкращу продукцію, не рахуючи ні часу, ні витрати сил» (Євгенія Ожеговська. Спогади старої франківки: як ми жили в 1922-1923 роках. Публікація Валерія Гайдебури. – «Культура і життя», 23 березня 2005 р. ). 
Частим гостем на Донеччині був Театр ім. М.Заньковецької (заснований 1922 р. Б.Романицьким, спершу пересувний, а від 1931р. – стаціонарний у Запоріжжі). Тут він відзначив своє 5-ліття, з великим успіхом виступаючи на рудниках, шахтах, заводах, у робітничих клубах. 
Набирає професіоналізму Сталінський держдрамтеатр. Режисер В.Довбищенко ставить тут 1933 року спектакль за п’єсою висхідної зірки тодішньої української драматургії Олександра Корнійчука «Загибель ескадри». В ролі Оксани виступала знаменита Любов Гаккебуш.  
На Донеччині створюються численні клубні гуртки та секції образотворчого мистецтва, Палаци праці та Палаци культури оздоблюють стінними розписами, часто у виконанні самодіяльних художників з робітників. Влаштовуються виставки творів художників-самоуків з робітництва або такі, як скажімо, Всеукраїнська художня виставка союзу гірників (1928), Всеукраїнська виставка Н.К.О. в Донбасі, на якій, зокрема, було представлене майстерне полотно М.Рокицького «Біля домни» – один із визначних творів виробничого жанру. Київський художній інститут зголошується «послати на місця (в Сталіне, Артемівське, Луганське й т. інш. )» свої «кваліфіковані молоді сили» («Забой», 1930, №5, с.35). Дзига Вертов ставить свій знаменитий документальний фільм «Симфонія Донбасу». 
Розпочинають діяльність нові наукові й культурні заклади: філія Книгової палати в Артемівському, Будинок науки й техніки в Луганському («Забой», 1930, №5, с. 35) та ін. Інститут єврейської культури при ВУАН організовує експедиції в донецькі «промрайони».  
Культурно-освітня, культурно-масова робота проводиться на Донеччині у великих масштабах. Але це – тільки один бік історичної дійсності, до того ж і сам собою суперечливий. Адже ця робота, по-перше, була підпорядкована «класовій боротьбі», вихованню нетерпимості до всього, що партія оголошувала ворожим або що їй здавалося малокерованим, отже, ненадійним. (Не кажучи вже про розпалювання масової антирелігійної істерії. Ось, скажімо, фото в ч. 3 «Забоя» за 1929 р.: «Велике вогнище в Горлівці. Робітники палять кілька тисяч ікон».) Малограмотну молодь нацьковують на професійних майстрів. Ось один із типових, майже анекдотичних, однак і трагічних епізодів. На Донеччину приїхав видатний художник Федір Кричевський. Ця подія коментується так: «Старий «визначний» майстер з ім’ям Ф. Кричевський кинувся теж на Донбас заробляти собі ім’я серед робітництва, конкуруючи з молодняком». Але він уже, мовляв, почуває свою безсилість перед молоддю. Секрет недоброзичливої іронії коментаря в тому, що Кричевського прийняли за «бойчукіста», а саме чинено погром бойчукізму, і «робітничо-селянська молодь» мала боротися «з націонал-шовіністичними прагненнями в мистецтві». Ф.Кричевський шле до Києва розпачливу телеграму: «Рятуйте моє ім’я», – і це також стає предметом поглумки коментатора («Літературний Донбас», 1933, №13-14, с. 43). По-друге, орієнтація на масовізм на практиці означала не так підтягування маси до високого мистецтва, як опускання мистецтва до нерозвинених смаків, а головне – до ролі маніпулятора свідомістю мас у потрібному партії напрямку. Мистецтву ставляться злоякісні утилітарні та вбивчо оперативні завдання. Літературна хроніка рясніє бойовими повідомленнями на зразок: «Тов. Топчій дістав запрошення від робітників (заводу ім. Рикова – Авт. ) написати будь-який твір з життя їхнього заводу» («Забой», 1930, № 7, с. 48). Письменники записуються в ударні бригади для написання творів про шахти й заводи, беруть на себе соціалістичні зобов’язання й звітують про їх виконання перед робітничими колективами. Літературна атмосфера заряджена закликом: «Створимо магнетобуди літератури!» (малося на увазі ударне будівництво Магнітогорського комбінату). 
За всім цим стояла складна і напружена політична ситуація в СРСР; у Донбасі вона мала свою специфічну гостроту – під оглядом і соціально-економічним, і національним, і внутрішньо-партійним. 
Робітничий Донбас завжди завдавав немало клопоту більшовицькій партії та її каральним органам. Значних розмірів досягли у 1924 р. заворушення серед шахтарів і страйковий рух, унаслідок чого на 20% скоротився річний видобуток вугілля. Вбачаючи за цим дію організованих шкідницьких елементів, партія орієнтує чекістів на ліквідацію вогнищ змови. Розкрито «Харківський центр», що складався з інженерно-технічних працівників державного об’єднання «Донвугілля». У 1928 р. гучна «Шахтинська справа» дала поштовх загальнодержавній боротьбі з економічною контрреволюцією. Громлять «шкідників» по всьому Донбасу, викрито ворогів на Макіївському металургійному заводі імені Томського та Сталінському комбінаті імені Сталіна. Якщо вірити ДПУ, то Донеччина була справжнім осиним гніздом троцькістів. А з кінця 20-х років роботи ще додалося: «куркульський саботаж» колективізації, потім голодні бунти 1933 року і, звичайно ж, націоналізм, як і в усій Україні (13 лютого 1933 р. В.А.Балицький, тоді заступник голови ОДПУ СРСР, повідомляв: «Аналіз ліквідованих справ говорить про те, що у даному випадку ми зустрілись з єдиним, ретельно розробленим планом організації збройного повстання на Україні до весни 1933 року з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої «Української незалежної республіки»). На відміну від деяких сучасних тверджень про те, що «Донбасс порожняк не гонит» і що українством тут ніколи не пахло, чекісти дотримувались іншої думки. Вони ліквідували донецький осередок «Української військової організації», провели арешти у справі «козаків», перешкодили створенню «Соборної України» та припинили інші форми української націоналістичної діяльності. Але й цього здавалося мало, і начальник секретно-політичного відділу НКВС УСРР наказував «переключитися на українську роботу».  Водночас наполегливо вказувалося на необхідність посилити роботу серед національних меншин, особливо серед поляків та німців, у числі яких було й чимало комуністів, які емігрували з гітлерівської Німеччини. Терор проти поляків і німців мотивували інтригами Польщі та Німеччини, які мріяли приєднати – кожна до себе – Радянську Україну і відповідно готували, разом з українськими націоналістами, повстання. Необхідність викрити польську інтригу була такою великою, що коли не вистачало до виконання плану арештів достеменних поляків, арештовували українців і змушували їх визнавати себе поляками.  Останніми роками опубліковано чимало архівних документів на ці теми. Є і фундаментальна праця японського дослідника Гіроакі Куромія «Свобода і терор у Донбасі», який, зокрема, стосовно цього періоду пише: «...Є докази, що Донбас був серед регіонів країни, які найбільше постраждали від сталінського кривавого терору» .  Жертвами цього терору стали й українізація та ті, хто її здійснював або просто зазнав її впливу.   

Далі буде. Дзюба Іван Михайлович Літературознавець, громадський і політичний діяч, академік Національної академії наук України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Герой України.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 4484   
Рейтинг: 
0
Вчора у Донецьку відбулася установча конференція Донецької обласної ради молодих вчених.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2641   
Рейтинг: 
0
Пр.Пр. Не спешите, уважаемый читатель, искать ошибки в заголовке! «Приазовский пролетарий», так называлась газета «Приазовский рабочий» с 1926 по 1937 год.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2168   

Для Вас работает elf © 2008-2016
Использование материалов ресурса в образовательных целях (для рефератов, сочинений и т.п.) - приветствуется.
Для средств массовой информации, в том числе электронных, использование материалов с пометкой dN - только с письменного разрешения редакции.