Степан Васильченко. Талант. Частини VIII-XV

   Гай-гай!.. Ждемо день i другий —  немає  Тетяни.  Побачили  —  надвечiр кудись мчали пани фаетоном; мiж ними вона, як квiтка. Мов i знать  нас  не знала — не глянула, як i не вона. Вiри не доймали: чи то була  справдi  та нiч обмарена, чи то тiльки минущий сон. Довiдались, що в театрi репетицiя, пiшли. Червонiє, одвертається, нiби чогось нас соромиться.
   I дивуємось, i обурюємось:
   — Що ж се таке?
   День, другий. В селi почали дзвонити:
   — З паничем зв\’язалась, по житах волочиться…
   — Ось що!..

VIII

   Гай-гай!.. Ждемо день i другий —  немає  Тетяни.  Побачили  —  надвечiр кудись мчали пани фаетоном; мiж ними вона, як квiтка. Мов i знать  нас  не знала — не глянула, як i не вона. Вiри не доймали: чи то була  справдi  та нiч обмарена, чи то тiльки минущий сон. Довiдались, що в театрi репетицiя, пiшли. Червонiє, одвертається, нiби чогось нас соромиться.
   I дивуємось, i обурюємось:
   — Що ж се таке?
   День, другий. В селi почали дзвонити:
   — З паничем зв\’язалась, по житах волочиться…
   — Ось що!..
   Отець Василь лютий, як звiр:
   — Пiвчу покинула, спiвакiв од церкви однадила — розпуста, сором.
   Пророкують:
   — Не буде з неї добра — поназдивитесь! Думає — довго будуть  панькатись iз нею-поки награються…
   Гомiн, шум…
   Ранiш мов її й не бачили, тепер i  те  згадали,  що  вродлива  вдалась, пащекують:
   — Не дурно Гнатиха дочку в шавлiї купала — знала, для кого кохала.
   А в мене, а в Андрiя — жаль: так нiби люди нам на неї очi розплющили.
   Книжки покидали. Як шаленi ходили, кипiли.
   …Цiлий день у полi дзвонили коси, як у дзвони, шумiла стигла пшениця, як вода…
   Вночi — не шелесне.
   Довго блукав по ланах, бринiв стернею. Лiчив полукiпки, зорi дивився.
   Сiв на чиїйсь нивi на тугий, рипучий снiп.
   Пливе тiнь, шелестить стернею: щось iде з другого  кiнця.  Придивляюсь:
хто це? Чи не Андрiй не спить  до  цього  часу?  Ближче  —  вiн.  Тоскний, самiтнiй, нiби мiй подвiйник. Iде — нудьгу несе, бере  досада:  «Чого  iще цей…»
   Пiдходить винувато, боязко. Гарячий куриться жаль у очах, на виду, як у дитини, нетерпляче бажання щось розказати, пожалiтись… Сiдає  на  другий снiп, поруч, мнеться… Мовчимо.
   Позiхаючи:
   — А знаєте, за малим-малим не було оце пожежi: чуть не згорiла Тетянина школа…
   По його позiханню, робленому, нещирому, я вгадую,  що  вiн  має  казати щось гостре, цiкаве.  Насторожився.  Проте  теж  себе  не  виявляю,  питаю лiниво, пiд нiс:
   — А що таке?
   — Тетяна наша з тим своїм залицяником мало не спалили.
   — З ким? — стукнуло в грудях.
   — Та з ним же, з студентом.
   — Як саме?
   Розповiдає; проходив вiн, Андрiй, «випадково» коло її школи, побачив  — в кiмнатi  горить  свiчка.  Заглянув  —  аж  там  сидять  вони  на  лiжку, обнялися…
   — Що? Обнялися?..
   Так, так… Звичайно, це йому не цiкаве, i вiн пiшов собi далi. Аж геть туди в поле, до млинiв пройшов. Вертаючись, бачить, аж у вiкнi жухає свiт; зазирнув — щось горить. Туди: в хатi  нiкого,  дверi  скрiзь  порозчинянi, долi коло горщика чиясь собака порядкує.  Свiчка  на  стiл  впала:  горять якiсь папери, горить на вiкнi занавiска…
   — Не заглянь я в кiмнату — досi  б  школа  тiльки  курилася.-  Виводить висновки: — Так от я й  кажу:  ну,  цiлуйтеся  собi,  женихайтеся,  та  не кидайте огню в кiмнатi непогашеного, бо це вже  чортвiть-що  виходить,  аж правда? Тепер жнива, люд томлений…
   Жаром ударило в лице, мовчу.
   Зiтхає:
   — А шкода дiвчини. Цей студент — вiдомий бабонюх. Я чув  про  нього.  В таких справах — артист, маху не дасть, не пожалiє…
   — Сама вона дитина, не знає, що робить? — кажу, стримуючи себе.
   — Воно, звичайно, було б байдуже, коли б були вони одне одному рiвня. А то ж все одно вiн її не вiзьме — пограється й покине.
   Закипає чогось злiсть у грудях:
   — Та чорт її нехай вiзьме, яке нам, зрештою, до цього  дiло?  Може,  це буде у її життi найкращий спогад.
   Андрiй не розумiє мене: тим же голосом спокiйним, розсудливим:
   — Навряд. Хiба ви не знаєте, якi тут у нас люди? Проходу їй не  дадуть.
А, боронь боже, як ще буде дитина,- живцем загризуть, з\’їдять…
   Та «дитина» як гарячим залiзом шпигнула мене  в  груди.  Ревнощi  лютi,
палючi пожежею спалахнули, вступили туманом  у  голову.  Я  визвiрився  на Андрiя:
   — Ну, а вам що до того? Що до того вам?
   — Як-то що? Шкода,- тягне вiн задумано,- добре,  коли  знайдеться  така добра душа, що вiзьме й покриткою, а як нi, що тодi?
   Менi здалося, що за ту «добру  душу»  вiн  потаємки  має  себе,  i  моє обурення росте через край. Хочеться дошкулити, в саме болюче влучить:
   — За це не  турбуйтеся,  Андрiю  Маркевичу,  завжди  знайдеться  якийсь охотник до панських недоноскiв, що вiзьме й  таку.  Iз  отих,  знаєте,  що носять дарованi з панської ноги приношенi черевички, пiджачки з  панського плеча, «бруки»… Вiзьме, пiдлатає, почистить та й пiде франтить, ручки  в кишенi позакладавши.
   Андрiй iз жахом дивиться на мене, очi стають круглi, як гудзi:
   — Слухайте, що ви кажете! То ж людина! Хiба можна рiвняти її з  якимось дрантям? То ж душа, жива душа!..
   Захвилювався…
   — Ай, душа, душа!.. Не що iнше, як душу i вiзьмуть у неї,  залишивши  в нас один її труп, що буде довiку нудитися серед мужицького життя.
   Дивиться:
   — Нi, ви людина егоїстична, жорстока, несправедлива!
   Перебиваю:
   — Вибачте, Андрiю Маркевичу, треба бути святим дурнем, щоб не зрозумiти того, що…
   — Е, це вже чорти батька зна що,- встає спокiйний, ображений,-  з  вами сьогоднi говорити не можна.
   — Та який вас чорт прохає за це!
   Пiшов мовчки, з самоповагою.
   — I к бiсу!..
   Лiг горiлиць на покоси.
   В лице дивилась зорями-очима смуглява жнив\’янка-нiч. Одна з тих  ночей, що її шкода стає збавляти марне, в самотi… Давило груди.

IX

   Днi летять, як у огнi. Гасав по полю, по кручах, гасив огонь у  грудях, що палав там, як суха  на  вiтрi  гiлка.  Здавалося  iнодi,  що  вже  себе перемiг, поборов. Приходив в кiмнату, дивився в визiр\’я: обличчя  —  як  у заплаканого барана, в очах — солодкий туман. Брала лють на  себе.  Кулаком сварився в дзеркальце, ляскав дверима, гонив знову в поле…
   А в селi як день,  то  новина:  хтось  одної  ночi  вимазав  у  дьоготь Тетянину школу.
   Ворухнулась  зла  радiсть:  гидко,  проте…   цього   й   треба   було сподiватися… Нiби чогось полегшало.
   Ранок…
   Увiходить сторож дiд, мне в руках шапку, головою хитає:
   — Догралися нашi — чули?
   Жадiбно:
   — А що таке?
   — Всiх порозганяла i театр забила. Панича в город одiслала, а Тетяну  й у двiр не звелiла впускати — вигнала.
   Нiби стало жаль. Далi пiднялась, закипiла мутна гаряча хвиля:
   — Так тобi й треба…
   Почував якесь задоволення; чарiвний образ, здавалось,  почав  блiднути, марнiти…
   Аж ось — ще один день:
   …Втекла…. забрала в матерi з скринi скiльки було грошей, в город за паничем подалась…
   Здалека майнули правдивi засмученi очi: «Петре, Петре,  де  ти  тепер?»
Образ чистий, непотьмарений i знадний, як ще нiколи.  Вхопився  за  голову руками…
   Цiлу нiч свiтилися на шкiльному подвiр\’ї зеленi бур\’яни пiд мiсяцем, на дривiтнi горiли свiжi трiски, як срiбло. Цiлу нiч  не  спалося  —  тинявся сновидою коло школи. Рвав iз грудей з корiнням, iз живим м\’ясом…  Болiло — був радий — так i треба… А як  стала  вже  нiч  пригасати,  почув,  що гасилося й моє з нею почуття… Погасало — це вже я бачив… I несподiвано так стало чогось жаль, такий смуток, така взяла туга, що хотiлось сiсти  в бур\’янi, зарюмати, як дитина. Голою, обшарпаною, обiкраденою здалася  менi молодiсть моя…
   Впала роса, мов розгубленi ключi пiд мiсяцем  заблищали  в  травi.  Лiг грудьми на холодний спориш, довго-довго  лежав,  аж  поки  в  грудях  щось кригою взялося.
   На сходi свiтало. В другий бiк — на кучерявих  хмарах,  як  на  хвилях, гойдався досвiтнiй мiсяць, блiдий, як мертвий труп старого дiда, що за нiч любощами його замордовано — вночi  замордовано,  а  на  ранок  викинуто  в зелене на водi баговиння. Вертаюся до кiмнати втомлений.
   Беру визiр\’я: глибоко запалi очi, змарнiле лице й строгий, сухий  вираз на йому.  Солодкого  туману  немає  й  слiду  в  очах:  погляд  задуманий, чистий… здалося навiть, що в глибинi очей промайнув блиск тiєї  холодної крицi, що я її не раз колись помiчав в очах у Андрiя…
   — Ага!
   Осмiхнувся.
   Спокiйно окинув думкою; «Нi, тепер уже нiщо не стане на завадi…»

X

   Минає днiв зо три — все гаразд. Коли ось: заходжу вранцi до  Андрiя.  В його якась жiнка з села,  селянка.  Сидить  на  стiльцi,  руки  на  грудях склала, заплакана. Андрiй затурбований, задуманий,  кусає  губу,  дивиться кудись у вiдчинене вiкно: погляд блукає десь  далеко-далеко.  Вслухаюсь  в розмову.
   Андрiй:
   — Скажiть менi, тiльки по правдi: ви не гримали на  неї,  не  дорiкали, коли вона вернулась до хати?
   Жiнка кинулась:
   — Анi словечка!  Тiльки  вона  на  порiг,  я  одразу  помiтила,  що  їй недобре,- то я й розпитувати не стала. Кажу: «Ну,  оце  й  добре,  що  ти, доню, вернулася — поможеш менi в роботi».
   Придивляюся до жiнки — в очах, на  обличчi  нiби  щось  знайоме.  Зразу стукнуло в грудях: стiй, либонь же, це Тетянина мати.
   — Роздяглася ото вона, сiла на лавцi. -Говорю до неї  —  мовчить.  Кине нехотя слово, друге — i знову, як води в рот набере. Потiм помiчаю:  лихо!
Не спить, не їсть, як поставить кудись у куток тi очi — не ворухнеться, аж сумно стане. Почала я за нею наглядати,  думаю,_  щоб  не  заподiяла  собi чогось. Та хiба ж услiдиш!
   Очi  в  жiнки  вiдразу  налилися  сльозами,  не  здержалася,  од  плачу затремтiла.
   — О, то чого ж  плакати,  Гнатихо?  Добре,  що  на  тому  окошилося… — розважає Андрiй.
   Жiнка зробила зусилля, впинила в собi плач. Витерла рукавом очi, почала спокiйнiше:
   — А як ото вже одрятували її, я й питаю\’ «На кого ж  ти,  доню,  хотiла мене покинути при старостi моїй? Чи, може, ти на мене яке серце  мала?»  —
«Нi,- каже,- мамо, ви менi нiколи нiчого лихого не заподiяли — грiх було б це казати, свiт,- каже,менi спротивився…»
   Примовкла.
   Андрiй:
   — Ну, як же тепер? Отямилась?
   — Та так…  нiби  трохи  одумалась,  їсти  сiдає,  словом  озивається, тiльки… ох… як подивлюся я на неї, а найбiльше — на  її  очi,  то  так менi й здається, що не мило їй на свiт  дивитися  ясний…  Правду  скажу: боюся, аж серце холоне, боюся, щоб не надумала вона знову чого.
   Загадалася; далi кинулась, на сонце позирнула:
   — Ой, засидiлась…- До  Андрiя:  —  То  я  вже  буду  прохати,  Андрiю Маркевичу, вона вас шанує, послухається: поговорiть ви з нею,  дурною,  бо сама вже я нiчого не вдiю, i з якого боку зайти до неї —  не  знаю.-  Далi пильно, з довiр\’ям подивилась менi в лице: —  I  вас  прошу,  прийдiть  iз Андрiєм Маркевичем, може, гуртом швидше тi дурницi виженемо з голови.
   Пообiщались. Пiшла.
   — Що ж таке, власне, зчинилося?
   — А ви нiчого не чули?
   — Нi.
   — В колодязi топилася…
   Нiби аж потемнiло в кiмнатi.

XI

   Вечорiло.
   Вiв  мене  Андрiй  городами.  Буряки,  капуста,  картоплi…  По  межах соняшники рядами — посхиляли важкi голови, нiби щось погубили в межах. Мiж заплутами — величезнi гарбузи, як голi дiти… свiтять  рожевими  спинами.
Мак — як вiйсько, коноплi — як темнi бори…
   А по верхах грядок нiби покропив  хто  фарбами:  нагiдки,  чорнобривцi, рiзнобарвнi гайстри…
   — Ну й земелька!.. Ех, та й земелька ж,- бубонить собi пiд нiс Андрiй.
   По  городах  то  там,  то  в  iншому  мiсцi   порались   люди.   Стали.
Придивляється Андрiй, очi жмурить.
   — Гляньте, а то чи не буде й наша Тетяна? — показав гонiв  за  двоє  на грядках  росляву  постать  у  жiночiй  свитi:  схилилась,  заступом  копає картоплю.
   Пiдiйшли ближче; Андрiй голоснiше:
   — Вона ж, вона i є!
   Тетяна кинулась, пiдвела голову. Побачивши нас, здригнула;  на  обличчi промайнула нудьга. Стала, осмiхається в\’ялою, блiдою  осмiшкою.  Так,  аби тiльки, знехочу…
   Щось нове на обличчi. Не те щоб вона змарнiла,- здавалося тiльки,  нiби на виду огрубiла;  очi  чужi,  незна-комi,  i  водила  вона  ними  помалу, неохоче.
   Привiталися.
   Андрiй одступив трохи назад, од нiг до голови оглянув її вбрання:
   — Дивiться, яка  з  неї  дiвега  вийшла!  Одягнеться  у  ту  блузку  та суконьку-то  її  й  не  помiтно:  худенька,  щупленька,  а  надiне  свиту, запнеться хусткою — i гляньте — дiвчина тобi, як тая тополя.
   З байдужою осмiшкою, мляво, Тетяна озирнула й собi свою постать.
   Про те, про iнше…
   Далi Андрiй рiшуче кладе їй на плече руку.  Заглянув  глибоко  у  вiчi, промовив суворо й нiжно:
   — Слухайте, Тетяно, так що це ви надумали були?
   Тетяна раптово зчервонiла й поставила очi в землю. Нахмурилась,  почала швидко-швидко перебирати пацьорки на хустцi.
   Нескладно  говорив  Андрiй,  хвилювався,  проте  аж  бризкала  од  його енергiя, жива сила вiтром вiяла з його очей, од  його  рухiв,  од  голосу.
Оддавало вiрою од його слiв незламною, як гора кам\’яная.
   Вона мовчала, як мур.
   Казав:
   — Перша невдача, i ви вже на дно сiдаєте? Ви  гадали,  що  життя  —  це веселий жарт? Нi, Тетяно! Справжнє життя — з хрiном, з кропивою жалючою, з полином. Нiчого, що горенить, нiчого, що часом запече так, що й  сльози  з очей бризнуть — бадьорiше будеш,  не  заснеш,  не  закиснеш!  Ех,  Тетяно, Тетяно, не сподiвався я од вас такого…
   Сiли на обнiжку.
   — Ну, як ви могли, як ви могли зважитись на таке? Та це ж ганьба, це  ж грiх, це ж…
   Нi слова, мов i рiч  не  до  неї.  Щипала  на  обнiжку  блакитно-огневi черевички, вибирала з них найкращi й механiчно тулила в  букетики;  кидала додолу i знову рвала. Тiльки все нижче  схиляла  голову  та  губи  стуляла мiцнiше…
   Упрiв. Зняв  кашкет.  Енергiйно  провiв  рукою  по  чубовi:  надвечiрнє промiння пронизало  його  кучму,  руду,  аж  огненну,  засвiтило  над  нею веселку. Думав. Далi  схопився,  осмiхнувся,  рiшуче  взяв  її  за  плечi, струснув нею, разом жартома й сердито:
   — Тетяно, та ви чуєте чи нi?
   Пiдводив їй голову.
   Вона пробувала одвести од його очi то  в  один  бiк,  то  в  другий.  I вiдразу — зiв\’яла… Пирснули з очей сльози… Поривом припала до плеча…
   Одвела голову. Втерла сльози. Поправила на головi хустку.
   Осмiхнулась:
   — О, чого ж це я вас до хати не кличуi
   Обличчя прояснилось, так нiби в погашеному лiхтаревi боязко засвiтилася свiчка.
   Сiдало десь у полi сонце,  велике,  червоно-вишневе.  Далеко  за  лiсом смутнiло осiннє небо, як виплаканi чиїсь думнi очi… Пiшли до хати.
XII

   В чубатих туманах вставало сонце та в тумани й сiдало.
   Днi короткi, та й тi невеселi, а ночi…
   Нецiкава стала Тетяна: i погляд  боязкий,  мова  тихiша,  нiби  й  сама понижчала, з лиця спала. Боїться комусь  перешкодити,  набриднути,  ходить городами, глухими улицями, лице в хустку ховає. Буденна якась, сiренька…
Зайде, трохи посидить — зараз тiкає…  Хотiли  якось  додому  провести  — сполохалась, аж почервонiла:
   — Нi, нi — не треба!
   — Чому?
   — Тепер свято — скрiзь люди вештаються… буде й того, що маю…
   Зiтхав Андрiй, хитав головою: «Убили щось у дiвчини…»
   Один раз було тiльки: сидимо якось у школi,  розгомонiлась  бiльше,  як завжди. Поживiшала, спробувала щось навiть заспiвати. Буває,  так  журлива пташка в клiтцi сидить, надувшись, нудьгує,  мовчить…  Пригрiє  сонце  — вона зворухнеться й цвiрiнькне. Проспiвала кiлька слiв, боязко  озирнулась i замовкла. Сiла на парту, задумалась.
   — I поспiвати немає де: в пiвчу отець Василь не пускає,  театр  дошками позабивали… Живеш, як у темницi,- махнула без надiї рукою.
   Далi раптово хитнула головою, хруснула пучками, i  в  очах  заяскрилася непокiйна давня туга, горда,  палюча  тоска,  таємна,  невгасима.  —  Чого дожидати? Нащо життя? Нащо?
   Схилилась до парти, плаче.
   Витерла сльози, блиснула очима:
   — Знаєте, коли я вперше побачила iз сцени стiльки перед собою людей,  в менi нiби щось огнем загорiлось,  i  я  таку  силу  в  собi  почула,  таку огненну, що аж самiй стало радiсно i страшно.  Здавалось,  театр  поламаю, всiх людей од землi пiдiйму.
   Загадалась.
   Було це, кажу, всього раз, далi знову погасла. Стала покiрна, боязка.
   На  селi  стало  тихо.  Переговорили  люди…  вирiшили  —  схаменулась дiвчина, за розум береться. Отець Василь — i той пом\’якшав. Казав:
   — Її одарував господь талантом, щоб вона в церквi прославляла iм\’я його святеє, а вона з ним на пляси та на грища — ворога роду людського тiшити,- от бог i покарав її за теє. Її зовсiм од церкви треба було б одлучити,  та бог з нею — хай прийде попрохає — дозволю вже в хорi спiвати…
   Думалось: затихне лихо, поросте травою, позаростають рубцi — буде якось жити, а коли справдi є в неї той талант, то ще, може, й немарне. Чи  то  ж мало їх, тих невiдомих iскор, в народi, що  так  жартома,  задарма  грiють людям серце, темне життя  їх  окрашають?  Не  питають  цiни  тому  святому даровi, та й не знають нi болю, анi того жалю…
   Думалось…

XIII

   I досi воно перед моїми очима, те незграбне будування з соснових  дощок та обаполiв — народний театр… Довго пiсля того стояло воно  iз  забитими дверима, чорне од дощiв, сумне. Вiльха, кущi  бузини  щiльно  тулились  до
його, по стiнах  вився  дикий  хмiль;  бур\’яном,  глухою  кропивою  стежки позаростали, завелися сичї, плакали ночами. Люди навiть удень минали його, розповiдали страшне. Казали, хоч би хто-небудь,  добра  душа,  спалив  оту озiю. Iдеш мимо, то аж на серцi холоне…
   А про те, що зчинилось на тому меду в селi  Ярках  на  Другу  пречисту, далеко прогула луна.
   Вся в золотi сяяла на цвинтарi липа. Саме жовкло тодi на деревi листя.
   Увiходимо.
   В церквi людей — тиск. Хор свiжих, нагуляних  за  лiто  голосiв  спiває бадьоро, шумко, хоч i не завсiди влад. Пригинаючись i ховаючись за  чужими плечима, стояла мiж спiваками й Тетяна — вигляд суворий, замкнений, навiть ворожий до людей. Пригнiчена, забута…
   Кiнчали службу.
   В церквi стало урочисто, тихо.
   Спiваки заворушились, захвилювалися, готуючись до концерту. Забринiв по церквi камертон. Густо загули баси:
   — «Утоли болiзнi…»
   За басами — тенори; далi крадькома увiйшло сопрано, вибралося над усiма i раптово згори, з-пiд церковних верхiв, сипнуло на  людей  дощем  гарячих
iскор: «…многовоздихающия душi моєя…».
   По церквi пiшов шелест:
   — Хто се? Це тая сама?..
   — Де вона, де?
   — Ото в бiлiй хустинi? А змарнiла як! Глянь!
   — Цитьте!
   Замовкли.
   Мов густий росяний сад перед сонцем, натовп засвiтився людськими очима.
В церквi виднiшало, яснiло, нiби вiдтуляли в нiй вiкна. А лице Тетяни  вже сяяло, як свiчка, лице живе, наївне, скорботою натхнене, з тими  великими, ймовiрними очима, що про їх люди говорити мусять.
   — «Ти бо чоловiком болiзнi одгониши i скорбi грiшних розрiшаєши». — Руки вгору, очi стрiлою в небо — криком пронеслося по церквi, жива туга гострою колючкою встромилась людям в груди: — «…Ско-о-рбi розрiшаєши…»
   Здалося, скрiзь iз ветхих церковних стiн посипався порох. Кам\’янi  лики святих  злякано  одлетiли  кудись  далеко-далеко;  здивованi,   стурбованi слухають цю  живу,  невтриману,  з  грiшного  свiту  скорботу,  що  вперше закричала тут помiж мертвими стiнами.
   Забувалося, де в церквi вiкна, де дверi.
   Торкнуло щось у груди: «Оце, мабуть, i є той самий талант…»
   Тетяна, здавалось, росла. Нiби почувши  свою  владу  над  людьми,  вона виступила з ряду наперед, стала в  гордiй,  незалежнiй  позi,  запишалась.
Одчувалася сила. Сила нова, непокiйна, жагуча,  сила  грiзна,  що  од  неї торохтiло сухе дерево й чорнiла стара позлота в церквi, осипалася,  як  од вiтру. Ось-ось, здавалось, розступляться темнi стiни, стане видна далечiнь зелена, синє небо та ясне сонце. Вiвтар був забутий…
   Щось стороннє, настирливе почало густи, шипiти, намагаючись звернути на себе увагу. Дедалi — дужче й дужче.
   На клиросi помiж спiваками почалася якась руханина,  нелад  в  голосах; один iз спiвакiв злякано замахав руками, i хор  замовк.  Тодi  ясно  стало чути стриманий, а роздратований, гнiвний голос:
   — Годi! Замовкнiть! Схаменiться! Тут святе мiсце, тут храм божий. Годi, кажу!
   У малi дверi з вiвтаря визирав отець  Василь,  блiдий,  як  глина,  очi зеленявi, злiснi. Дивився на Тетяну й шипiв:
   — Це ж що за вигадки? Нащо вони менi? Артистiв менi не  треба.  Тут  не опера.
   Люди нiчого не розумiли: перезирались i перешiптувались.
   Тетяна стояла рiвна,  як  струна,  i,  як  бiль,  бiла.  Помалу  почала червонiти й зразу, мов квiтка, розцвiла — полуменем зашарiлася.
   Промовила стиха:
   — Що ж я такого зробила?
   — Мовчи, грубiянко! Не смiй менi суперечити в церквi. Тебе  по  правилу не слiд би було й на порiг сюди пускати.
   Очi Тетяни гнiвно закурилися. Щось думала.  Промовила  стримано,  проте так, що всi в церквi почули:
   — Чого ж то так, батюшко? Менi коси нiде ще не стригли.
   Церков завмерла. На селi подейкували, що хтось iз селян  застукав  попа коло своєї молодицi. Хотiв косу серпом одтяти — одкупився.
   Пiп затупотiв ногами:
   — Вон, негодяйко, з храму!
   Тетяна йому грубо:
   — Не маєш права, не твоя церква.
   Пiп:
   — Сторож! Сторож! Виведи її звiдцiля, негiдницю!
   Рябий бородатий сторож, що стояв коло вiвтаря, кашлянув у руки i рiшуче став протискуватись до пiвчi.
   Тетяна шпурнула ноти на пюпiтер, вийшла з клиросу.
   Розштовхуючи собi дорогу, червона, гаряча, з потуманеними  очима,  вона опалювала  диханням  людей  i  прямувала  до  дверей,  як   буря… Люди розступалися перед нею, як перед огняним вiтром. Коло порога повернулась:
   — Я поїду жалiтися… я до архирея… я… я…- побiгла.
   Пiп їй услiд, iз глумом:
   — Iди, iди, жалiйся! Я за  тебе  ось  ще  не  так  вiзьмуся.  Десь  там тинялася в ката по балаганах, прийшла до церкви — бешкет заводити.  Бачили таке? Артистка…
   Люди чуманiли…
   Раптово в бабинцi мiж жiнками одна кинулась, як зо  сну,  зiрвалась  iз мiсця, побiгла з церкви навздогiн, мало не з нiг валяючи людей.  Пiшло  по церквi:
   — Мати…
   Стояв тривожний настрiй.  Додому  люди  не  розходилися:  зiбралися  на цвинтарi, хвилювалися, гули.
   До гурту пiдходив отець  Василь,  стурбований,  винуватий,  з  робленим суворим виглядом:
   — Бачите, як ви своїх дiтей навчаєте? Бачите,  до  чого  доводить  своя воля?
   Iз натовпу обiзвався стриманий голос:
   — Так-то так, батюшко, коли ж i вам  чинити  так,  як  ви  зробили,  не годиться.
   За ним другий, жiночий:
   — Отак опаскудити, обплювати дiвчину, та  ще  принародне  в  церквi.  А спитати б, за що? Мало ще залили сала за шкуру?
   Далi одно по одному загули з громади iншi голоси,  кидаючи  виваженi  й стриманi слова мужицького, грубого та гарячого, доймаючого жалю:
   — Ну, нехай би вона й справдi там провинилась, то й що  ж:  зразу  йому камiнь на шию та як щеня — у воду?
   З другого боку:
   — Чужа, бачте, дитина, та ще й сирота — то воно й не жаль.
   — Молоде, дурне — що йому: побiжить та з того жалю й заподiє собi щось:
кому буде грiх?
   О. Василь вертиться на мiсцi, злодiйкувато лупає очима:
   — Нiчого їй не станеться — вернеться.
   — Та добре ж то, як вернеться, а як…
   До гурту бiгла Гнатиха.
   Зразу попа забули, всi до неї:
   — Ну що, немає?
   Блiда. Важко дихає:
   —  …Скриня  одiмкнена,  вся  її  дiвизна,  книжки,   папери  — все порозкидано, а її немає. До криницi бiгала, до ставу — не знайшла.
   Ламає руки, благає, плаче.
   — Ой, рятуйте, люди, бо вже ж вона одно надумала.
   Примовкли.
   — Шукай її тепер, коли їй одна дорога, а за нею десять…
   Дiд — високий, суворий:
   — Та нас же таки мир. Одне туди, друге туди, по селу, поза селом, може,
хтось-таки та знайде. А нумо, люди!.. Треба ж якось.
   З гурту хтось крикнув:
   — А цитьте. Зашумiли:
   — Що таке? Що таке?
   Нетерплячi голоси:
   — Та ось цитьте — он щось гукає.
   Всi змовкли.
   Через майдан стояла економiчна брама. За штахетом було видно пiд глухою вiльшиною, з шальовок  збудовану,  казарму-театр.  Коло  одчинених  дверей метушились парубки й дiвчата, махали руками до  цвинтаря,  гукали.  Натовп скам\’янiв. О.Василь зблiднув, заклiпав очима. I тодi, коли стало тихо, як у вусi, з двору долетiли чiтко слова… Опалило, як огнем.
   I раптово, мов рушилась гора, весь натовп мовчки  ринув  з  цвинтаря  у ворота, в хвiртку, через штахет, спотикаючись, один одного попереджаючи…
Бiгли до панського двору, аж земля гула.

XIV

   Високо-високо залетiло вгору в днi свої останнi бабине  лiто,  висвiчує сивиною на сонцi, короткими радощами старечими  осмiхається,  а  ще  вище, десь аж пiд холодним  небом,  iз  синього  кришталю  гарячою  тугою  рвуть повiтря срiбнi дитячi дзвiночки:
   — «Погиб-шеє ов-ча аз єсм, воззови мя спасе…»
   Мають короговки фiолетовi, темнi, вихитуються стяги червоно-огненнi,  а за ними люди йдуть,  а  над  людьми  мари  пливуть,  заквiтчанi,  замаянi, рушниками пов\’язанi…
   Ховали гвалтом. Одiбрали ключi у титаря, одiмкнули церков, взяли  мари, корогви.
   Нарядили, несуть.
   Перед поповими ворiтьми  процесiя  стала,  замовкла.  Хтось  перескочив
через тин, одчинив ворота — понесли мари, натовп, як вода, заповнив двiр.
   В дворi — нi лялечки; дверi в попiвськi кiмнати  позамиканi,  вiконницi
позачиненi.
   Поставили мари пiд кленами.
   Мов вiтром холодним подуло по людях — чуби наструнчились,  як  дрiт,  в
очах блиснуло колючег
   — Ламайте дверi, чого там…
   З гурту вийшов Андрiй. Вiн вирiс. Примарнiло обличчя. Очима  рiзав,  як крицею:
   — Стiйте. Пiдождiть. Не так ми зробимо. Слухайте мене.
   Вщухли. Пiдiйшов до вiкна. Загуркотiв у вiконницю:
   — Скажи востаннє: будеш ховати чи нi? Чуєш? …
   Бiжить з кухнi пiдтикана наймичка. Коси розкошланi, блiда,злякана:
   — Батюшки немає вдома.
   Загули, заревли:
   — Брешеш! Ховається! Боїться. Клич сюди його. Злякався?
   Побiгла. Всi посiдали на морiжку коло мар, рядком на призьбi,  на  тину мiж кiллями. Дожидають. Брови хмурять. Мовчать.
   Знову вибiгла:
   — Батюшка казали, що не вийдуть. Сховалась.
   Андрiй встав i урочисто  пiдiйшов  до  труни.  Одкашлявся,  обвiв  усiх
очима. Кругом пiшло:
   — Тихше, тихше!..
   Кидав, як камiннями:
   — Серед темної ночi у нашому закутковi, оцьому покинутому  й  забутому, засвiтилася пiд убогою стрiхою мужицькою божа iскра…
   Промова до людей — це була новина в селi. Мов вiтер, мов буря полетiла, затупотiли, зашумiли, кинулись до гурту з гарячими, жадiбними очима, тiсно оступили промовця, замовкли… стояли, як  скеля  нiма…  …Хтось  подав голос:
   — На колiна!
   Стали на колiна, всi натовпом; в  повiтрi  затремтiли  слова  останньої розлуки… Прощалися.
   — Тепер — додому! Всi до одного! — гукнув, як в трубу металеву, Андрiй.
   Зашумiли, загули, як пiд градом,  заметушилися,  покидали  серед  двору корогви, i швидко на подвiр\’ї — нi духу.
   Впала залiзна тиша… Все понiмiло, покам\’янiло…
   Тiльки осiннє сонце забавляло покинуту дiвчину, як  дитину.  Кидало  їй з-над заходдя в труну золотих зайчикiв.

XV

   Будували, сподiвались — ударив грiм: розбив, по полю розвiяв…
   Сидимо, пожурилися…
   Книжки в кутку пилом поприпадали, погубили зшитки — в головi не те.
   Похмуро свiтить лампа; стiною надворi осiння нiч; на серцi — камiнь.
   Не береться розмова — все й без того ясно…
   До о. Василя наїхали з мiста урядовцi чинити слiдство.
   Туди ж сьогоднi приїхав призначений в школу новий учитель.  Цiлий  день бiгали до нас знакомi з села люди:
   — Ой, що ж то буде, що буде: всiх людей, що були на похоронах,  тягнуть на допит — i малого й великого…
   Знаємо, що буде: не побачимо ми вже того унiверситету, мабуть,  скiльки будемо й жити… Оце буде.
   Свiт стемнiв, невеселий такий став, нерадiсний, неправдивий… Походить один по кiмнатi, сяде, другий починає ходити… Нудьга.
   Андрiй дiстає десь обтрiпанi карти:
   — Сiдаймо в дурня абощо…
   Аж ось одчинило дверi. Сторож.
   — А йдiть-но послухайте, що воно там кричить за городами.
   — Де?
   — Морока його знає.  Либонь,  там  коло  болота  чи,  може,  в  болотi.
Кричить, нiби там його рiжуть або давлять.
   Вийшли у двiр. Тiльки за дверi  —  зразу  мов  чорним  рядном  накрило:
темно, аж у головi морочиться. Слухаємо: гукає десь глухо, мов  з  прiрви.
Далi починає тужити.
   — Це якась п\’яна марюка загрузла в болотi,- сердито промовив Андрiй.
   — А чи не буде ж це наш дяк? — кинув догадку сторож.
   Менi вчулося теж щось у голосi знакоме.
   — Чи не вiн, справдi?
   Андрiй не хоче вiрити. Запорожець давненько вже поїхав iз села, i  була чутка, що вiн поступив десь в учительський iнститут.
   — Який там дяк? Де вiн тут вiзьметься? Це якась личина…
   Андрiй не доказав, голос у темрявi несподiвано з голосiння переходить у лiрику, i з болота долiтає:
   Чого вода каламутна,
   Чи не хвиля збила?..
   Тетянина улюблена пiсня…
   — Тума б тебе взяла!.. Вiн!-стиха промовив Андрiй i замовк…  Тремтiло в грудях, нiби звiдтiля, з яру, бив хтось у  дрiт.  Було  чудно  i  дивно.
Образ дiвчини, з тими дивними очима, сплинув, як  живий,  над  болотом,  в iмлi нiчного туману, таємничий i смутний…
   Стояли, як понiмiлi, поки пiсня не замовкла.
   — Чого вас там носить нечиста? Сюди iдiть!
   У вiдповiдь радiсний з темряви голос:
   — Голубчики ви мої, братики, де я?
   — Берiться сюди — побачите.
   — Не знаю куди — кругом болото.
   — Прямуйте на голос.
   Стало чути, як щось почало бовтатися в калюжинах… плющати, i  зрештою перед очима стовпом стала якась тiнь…
   — Либонь, це школа? Яким же це чином?.. Тут щось не так…
   Мовчки беремо його за руки, витягуємо на ганок, iде покiрно, як дитина, ковзається п\’яними ногами, зiскоса позирає  на  нас.  Увели  в  кiмнату…
Плеснув руками Андрiй: чоботи, одежа, лице — все в Запорожця було вимащене в болото, викачане в реп\’яхах, у колючках… Якась манiя — не людина…
   I коли б не  тi  молодi  очi,  що  тоскно  свiтилися  на  розмальованiм обличчi, можна  було  б  подумати,  що  вiн  нарядився  так  навмисне,  на смiховище людське.
   — Чого вас понесло в ту прiрву?
   Декламує:
   — «Серце моє раненоє, смятеся дух мiй, i понесла  мене  нiч  на  крилах своїх».
   Умили, переодягли… Розпитуємо:
   — Чого ви приїхали? Казали ж, що ви- в iнститут поступили?
   Нахмурився:
   — Покинув.
   Андрiй аж крикнув:
   — Як? Поступили й покинули?
   — Роздивився — тюрма, взяв документи i втiк.
   Очi Андрiя спалахнули обуренням, далi пойнялися глибоким жалем:
   — Пропаща ви людина навiки,- махнув без надiї рукою.
   — Цс! Годi…
   Запорожець повiв у повiтрi рукою, мов написав останню рису.
   Андрiй смутно:
   — Навчились хлопцi…
   Затихло в кiмнатi.
   Мов над головою та хмара зайшла.
   Сидiли похиленi, аж поки пливла над нами та  хмарина.  Далi  Запорожець пiдвiв голову,  очi  зацвiли  нiжним  жалем,  смутно-смутно  осмiхнувся…
Пильно подивився одному у вiчi, другому, хитає головою:
   — Так отак же…
   Дивимось, про що це вiн?
   Прищурив очi, знову:
   Чого вода каламутна…
   Легко, як водою, пiдвело нас iз мiсця.  Встав  один,  хруснув  пучками,
почав ходити, за ним другий…
   — Так… талант…
   Розмовляли довго-довго. Про  Тетяну,  про  її  долю…  Про  долю  того кращого цвiту народного, некоханого, дощами  неполиваного,  що  гнеться  з торбами, сонцем запалений,  смутний,  скрiзь  попiд  позамиканими  брамами мурованих шкiл.
   Полягали спати. Тiльки примовкли — знову кинулась, люто сипнула з  усiх куткiв густа стума, труїла, обмарювала: не там вiкна, не туди  стiни,  вся кiмната тоне кудись в чорне провалля.
   Мовчали, проте одчувалось, що спати нiхто не спить.  Запорожець  лежить зо мною на одному лiжку, од його несе ще  горiлкою,  чути,  як  невпокiйно б\’ється в його серце. Ворочається, зiтхає. Обiзвався якимось словом,  йому нiхто не одповiв. Накрився кожухом, далi зiрвав  його  з  себе,  схопився, сiв. Рвонув звисока, як у степу, з тугою, тоскою; заспiвав:
   Нiч темная
   Та невидная,
   Головонька моя бiдная!
   — Що це ви? Годi! Спати треба!
   Разом загомонiли на його. З розгону бухнувся головою в подушку, замовк.
   Гаснуть на стiнi  тихо-райдужнi  одсвiти  огняних  хмар.  Темнiє  небо, смутно тьмариться сад, що осiннi малярi його золотили та малювали.
   А на заходi важкi рядна небо застеляють. Тiльки там десь у  щiлинку,  у ту, що над самою землею,  притьмаро  свiтить  червона  стрiчка  вечiрнього погасання, кожної хвилини мiниться, тане… Ось уже самотньо сяє там  один маленький вiнчик… Вiнчик iз огняного маку, золотими нитками заплетений.
   Вiтер стерiг його десь за горою:  шугнув,  дмухнув  темрявою,  холодком повiяв, до хмар до самих помчав — задув, погасив…
   Темно…
   I зашумiло пiд вiкнами море сухого листя… Море  плачу,  море  слiз…
Лавою, хвилею мчиться воно, як  те  вiйсько  безталанне,  що  розбив  його ворог, розвiяв, куди видно жене…
   Зупинилося пiд чужою хатою спочити  одну  часинку,  тремтить,  тулиться одно до одного, крiзь сльози шепче несмiливу скаргу:
   «Куди його, та й куди його проти ночi?»

Добавить комментарий