, гость


Если вы на сайте впервые, то вы можете зарегистрироваться!

Вы забыли пароль?
Ресурсы портала
Наши опросы
Как и любой другой регион на планете.
Край тружеников.
Бандитские трущобы.
Очень самобытный регион.
Задворки Украины.
Российская часть украинских территорий.
А что это?
Выскажусь на форуме.
Метки и теги
Читайте также

XML error in File: http://news.donbass.name/rss.xml

XML error: Undeclared entity error at line 12
{inform_sila_news}{inform_club}
Архив
Ноябрь 2017 (8)
Октябрь 2017 (36)
Сентябрь 2017 (65)
Август 2017 (43)
Июль 2017 (35)
Июнь 2017 (40)


Все новости за 2014 год
 
В селi К. згубила себе з романтичного причинений  церковна  хористка...
Ховати її чином церковним тамошнiй священик позрiкся. Люди  принесли  йому домовину з мерцем на подвiр'я, поставили перед вiкнами, а самi розiйшлися.
Ховала полiцiя.
   (З газетної хронiки)

   I

   Буйне зелення в саду вже осiннi золотарi позолотили, а  подекуди  палає воно, мов огненне. Тихо в моїй кiмнатi. Вiкно  в  сад  стоїть  одчинене,  i  рине  в  його повiтря, чисте й холодне, дише, як  вино.  Зверху  по  стiнi  блукають  од далеких хмар рожево-зеленявi тiнi.
   Сиджу,  зiгнувшись  над  своєю  торбою-мандрiвницею,   похапцем   рiзне паперове шмаття в дорогу переглядаю, читаю давнє дрiбне  писання,-  суворо шелестять у руках папери, нiби псалтир над мертвим.
   Листи, що забув уже од  кого,  щоденника  якогось  обiрваний  шматок... Вiршi... зеленi, зеленi, як рута...
   Все  поодцвiтало,  поопадало,  як  iз  дерева  посохлий  лист   восени: спокiйно, дрiбно - на шмаття - й за вiкно, без жалю...  Летiть  вiтрам  на забавки, вечори змарнованi, а ночi недоспанi.
   Жмут  пожовклого  паперу,  давнього,  полинялого...  якiсь   конспекти, рисунки, химернi мережива з  рiзних  математичних  значкiв...  Навiщо  вiн менi, цей школярський мотлох? Нащо я його так довго вожу за собою?  Думаю, дивлюся...
   Помiж дрiбним лiсом цих колючок та дерези,  i  на  полях,  i  всерединi визирають колоски, листочки, рукою задуманою мальованi. Ось вiрша  початок якогось чи пiснi...
   Чи вже ж оце писала колись моя рука? Коли саме? Де?..
   Одразу задзвенiло  в  ушах,  задзвенiло  ясно,  як  тодi  колись  уночi несподiвано у вiкно, в мою кiмнату:
   "Ви оце не спали iще, книжник i чернець?.."
   I став пожовклий папiр оживати.  Стиха-стиха,  нiби  з  глибокої  води, зринають на йому у вiночках iз довгих вiй блискавi карi  очi,  вихватилась коса ясна, що повiсьмо льону, замаяна синьою стьожкою.
   Дивиться у вiкно, смiється:
   "Ви ще не спали?"
   Мене пiдiймає од мого збiжжя, водигь по кiмнатi, поставило коло  вiкна, мов залiзом прикувало; поставило туди очима, де сонце  падає.  А  там  все хмари, хмари рожевi, а за ними синi, а за синiми грiзнi...  розцвiтають  i гаснуть, знову червоним маком полуменiють, одна одну  заступають,  що  тiї дими  димлять.  Помiж  ними,  нiби  в  хвилях,  вечiрнє   сонце   потопає, борсається, мовби упiймалося в сiтi; промiнням за хмари  хапається  палить сiтi чаром-золотом.
   Димлять дими, грають, очi одводять, будують диво... I не видно вже хмар на обрiї, бачу я: лiс вiкодавнiй стiною зростає, чорний в жалобi  велетень лiс... I виступає з лiсу того  чорного  у  спокою  та  у  величi  процесiя мовчазная, сувора... Стяги майорять фiолетовi, темнi, вихитуються  корогви червоно-огненнi, а пiд корогвами у квiтках несуть когось...  У  квiтах,  у стрiчках, у гiрляндах хризантемових бiлих, у вiнках золотих...
   Ой... на марах, на марах...
   Оце ж тi юнощi, що з карими очима, попи старi -  в  їх  бороди  сивi  - несуть, щоб у землю поховати, оце ж тi юнощi... Оце ж вони тiї,  що  були, як iскра, та невпокiй-нi, непокiрнi...
   Що були i свiжi, i бiлi,  як  ароматовий,  як  бiлий  на  веснах  уночi очеремховий цвiт...
   Вже  чую:  встає,  iде,  гуде  на  мене  з   тих   днiв,   що   минули, хмара-спогаданка...
   Буду стояти, буду, схилившись, аж поки цю хмару  мальовану,  мовби  тую дощовую, тут не перестою.
   Усю - од осiннього жовтого листя до листя...
   I встає перед очима  руїна  -  чорна,  як  головешка,  нiби  од  печалi пригорiла. Посерединi - провалений дах Стрiха  з  одного  боку  висока,  з другого - схилилась мало не до самого  долу.  Вигнулися  наперед  трухлявi дверi, нащось окутi в залiзо.
   На дверях - великий заржавiлий замок. А бур'яну того кругом,  як  лiсу!
Шумить, розкошує вiн на дозвiллi; не потовпившись  у  шкiльному  подвiр'ї, вискочив на старий дах, що порiс мохом, темнiє вгорi, як повiтряний сад.
   Ходжу кругом школи, обдивляюся подвiр'я i  знову  вертаюся  до  дверей, туди, де хурщик поскладав мої подорожнi речi.
   Сонце зайшло; у небi затучилось. Iз поля, з того  мiсця,  де  лиснiє  в долинi рудка якась, що поросла очеретом, дує рiзкий холодний вiтер.
   Насуває темрява, чорна, як воронина; бризнуло дощем.
   Бере нудьга...
   В темрявi обiзвався незнакомий голос:
   - Зараз одчинимо, зараз.
   Виростає високий силует у кудлатiй шапцi, що в присмерку скидається  на дерев'яне вiдро.
   - Хто це? - питаю.
   - Свiй, сторож... Я, казати правду, нiкого вже й не сподiвався:  Андрiй Маркевич казав, що тiльки в недiлю вернеться, та я вже не думав сьогоднi й навiдуватись сюди: одному якось,  прости  господи,  аж  сумно  серед  цiєї пустинi.
   Говорить до мене, нiби давно вже мене знає. Не спитав навiть, чи я той, що вони дожидали.
   Поволi одiмкнув дверi й через тiсненькi сiнцi увiв у якусь кiмнату.
   - Отут має бути й  ваша  квартира,-  мовив  вiн,  засвiтивши  маленький каганчик, чорний од кiптю.
   Поламаний стiл, двоє старих стiльцiв, лiжко, абияк, нашвидку з  трухлих дощок змайстроване... свiжа на йому солома...
   Стою, задумавшись,  над  лiжком;  стоїть  поруч  мене  дiд;  милуючись, дивиться старими очима на свою роботу:
   - Таке-сяке зляпав, а все ж буде краще на йому, нiж долi.
   Погомонiв про те, про се, збирається йти:
   - Цю нiч я ще переночую вдома - не прихватив iз собою нiчого з одежини, а ночi вже холоднi. Спiть спокiйно,- злодiйщини у нас не чути.
   Оддав добранiч, пiшов...
   Не хочеться чогось нi розташовуватись, нi роздягатись.
   Взяв каганець, пiшов дивитись у клас. Нiби щось аж  сполохнулося,  коли убоге свiтло хитнуло в класi темрявою. Дмухнуло вогким,  холодним  льохом.
Роздивляюся:  стеля  схилилась  низько,  а  далi  в  глибинi   ще   нижче.
Посерединi, де її можна було досягти  рукою,  стоять  пiдпiрки-стовпи.  По боках  -  манячать  ряди  нефарбованих  парт,   побитих   та   помережаних школярськими ножами. У вiкна давить чорна нiч. Надворi тюжить дощ, i через стелю чвiркають десь на парту краплi води. Поставив каганчик на столi, сам сiв на стiльцi, нероздягнутий, як був у дорозi.
   Думаю: "Знову починати, знову привикать, нагрiвати собi мiсце  в  цьому сумному закутку?.. Знову попи, урядники, горiлка,  гризота,  безпораддя?..
Нi, нi, не буду тут я довго, сюди - на час. Тiльки на який час..."
   I помалу встає передо мною моє радiсне, моє тепле, те, що завжди  тепер свiтить i грiє менi,- унiверситет... Все зникає з очей.
   Минає невелика година; ходжу од порога до стiни, мов п'яний  спотикаюся на парти.
   I увижається вiн менi, цей храм юностi  чарiвний,  десь  далеко-далеко, палацом надхмаряним... Шляхи до його, єдинi доступнi менi  шляхи,  юнаковi бездипломному,  хащами  позаростали  непролазними...  Мурами  високими  їх перегороджено, глибокими безоднями перекопано, та смiливо й радiсно  топчу я тi хащi ногами, сiчу  терни,  голими  руками  мури  ламаю,  мов  крилами перелiтаю безоднi... Лечу...
   Самотньо й лунко одгукується в нiмих  стiнах  моя  помiрна  хода,  ясно палає огонь моїх мрiй.
   Загорiлось бажання нетерпляче, невпокiйне  -  не  стояти  без  дiла  на мiсцi, не марнувати часу, в правду, в життя перетворити мрiю.
   I мене нiби магнiтом потягло до того мого чемоданчика, що на днi в йому поскладанi мої пiдручники та зшитки. Я знаю, що з мене б  тепер  смiялись, проте не можу втерпiти, щоб хоч не глянути на їх.
   Думаю: "Все одно - нiхто того не буде бачити..." I  я  швидко  бiжу  по чемодан, несу його в клас.
   Незабаром жужмом летять з його в один бiк сорочки, котиться засохлий  у дорозi хлiб  у  другий,  швидко  витягую  книжку,  що  олiвцем  посерединi закладена, i помiж розкиданого збiжжя сiдаю з нею до каганця.
   "Я тiльки хоч погляну очима",- умовляю  себе.  I,  розгорнувши  книжку, зразу, як у водi, потонув у їй...
   Шмат глини,  одвалившись  десь  у  кутку  од  стелi,  гучно  ляскає  на мостину... Кидаюсь, як зо сну:
   "Де я?"
   Порощить дощ за вiкном. Пiд  партою  десь  одноманiтно  скрегоче  миша, тягаючи сухар. Як червона зiрочка з туману, блимає перед  очима  каганець.
Дощ шумить, не  вгаває  надворi,  дедалi  ряснiший,  голоснiший.  Нiч  все темнiша стає та глибша...
   А з усiх бокiв шумлять вiкна - плачуть...  Так  плачуть,  так  плачуть, обливаються рясними слiзьми, гiркими, безнадiйними, i стиха причитують, що нiколи вже не буде сонця анi ясних днiв.
   В мене грає радiсть, як  вино,  i  шкода  стає  того  нерозумного  жалю дитячого, тих буйних, даремних слiв. Так, бувало, колись  ми,  малi  дiти, розумом недiйшлi, заходилися од марного плачу,  коли  наша  мати  до  ночi засидиться десь у забарнiй гостинi. Тодi нам, малим, в темрявi  здавалося, що вже мати нiколи, нiколи не вернеться додому...
   Ой ви, дурненькi, заплаканi вiкна: сонце - буде,  будуть  днi  радiснi, яснi, будуть пiснi, квiти, будуть радощi, смiхи... Будуть!..
   В дощовому шелестi стало чути, як десь  за  школою  хрипко  й  сумовито заграли якiсь очеретянi дудки: пiвнi найглухiшу нiч спiвали.

II

   Ранок. Щось стукає в дверi.
   - Хто такий?
   За дверима здавлений голос:
   - Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я - тутешнiй дяк...
   Увiходить: сива шапка, пальто - наопашки, пiд рукою кавун. Смiливi сiрi очi, шовковi русi кучерi - гарний...
   Знайомиться:
   - Дяк Запорожець. Довiдався, що ви приїхали в школу, не втерпiв, щоб не зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому...
   Понесло горiлкою, разом iз тим бачу -  в  кишенi  з  червоною  головкою пляшка казенки... Соромливо заховав її  од  моїх  очей.  Посiдали,  почали розмову. Про одне, про друге... Про попа.
   - Дерiй, зажера, заїдливий...
   Питаю:
   - Не в миру з ним?
   - Не любимо й на перехiд один одного. Не людина - собака пiнява...
   Помовчав.
   - Коли  сказати  правду,  то  я  навмисне  й  прийшов  до  вас,  заранi
попередити: якомога дальше од його; тiльки путня людина прибуде в  село  - з'їсть.
   Дяк пiдсунувся ближче,  i  передо  мною  виростають  незабаром  картини довгої, запеклої ворожнечi попа з дяком.
   Звичайно, пiп давно б  "з'їв"  дяка,  коли  ж  Запорожцiв  дядько  -  в консисторiї, i люди - теж за дяком. Крiм того, поблизу - штунда.
   - То й що? - питаю.
   Осмiхається. Помовчавши:
   - Бачите, вони давно вже пiдмовляють мене до себе - вподобали...
   Приглядаюся уважнiше: коло губiв креска непокiрна, уперта.
   Iнтимно:
   - Ви знаєте, нема того мiсяця, щоб не тягли: як не  до  преосвященного, то в консисторiю, а то - в монастир на покуту.
   - I це було? - заохочую.
   - Ще й не раз, недавно два тижнi сiяв  борошно  в  монастирi.  На  тому тижнi тiльки вернувся...
   - За що?
   - Вийшло маленьке непорозумiння: на Маковiя за бороду батю  посмикав  у церквi. Трошки, - додав вiн скромно. Зiтхнув: - Ех, огидло все це менi  до краю.
   - То ви б покинули, якої неволi сидiти в дяках?
   Пiдвiв голову й серйозно подивився на мене:
   - В москалi вiзьмуть.
   Задумався.  Далi  стрепенувся,  кинув  на  мене  запозирливий,  гострий погляд:
   - А ви самi - якого роду?
   Я сказав.
   - Умгу...
   - А що таке?
   - Я - так.
   Заспокоївся.
   Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав  спiвати.  Голос  затремтiв юнощами, мрiйно i лагiдно.
   Далi прояснiв, засмiявся, енергiйно труснув  кучерями,  й  очi  засяяли ясно, весело - по-бурсацькому.
   До мене:
   - Ви спiваєте?
   - Спiваю.
   - Цю знаєте? - I на всю школу несподiвано шугнуло:
   Де ти бродиш, моя доля...
   Разом iз тим вiн широким рухом вийняв iз кишенi пляшку, нiби про це вже була в нас мова ранiш, вибив пробку, повiв очима по кiмнатi:
   - У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде?
   Я сказав, що горiлки не буду пити.
   Вiн не почув чи не зрозумiв:
   - Що?
   - Кажу, що я пити не буду.
   - Чому?
   - Не п'ю.
   Вiн пильно дивиться менi в вiчi, неймовiрно:
   - Ви - козак?
   Смiюся:
   - Козак.
   - I не будете? - В очах випливає готовий уже ворожий виблиск.
   Кажу спокiйно й рiшуче:
   - Нi.
   Довго дивиться в очi, далi помалу,  нерiшуче  заткнув  пляшку  пробкою, сховав у кишеню, взяв свiй кавун, встає.
   - Не треба. Казали - приїде до нас такий i такий, аж  бачу:  до  нашого берега що не запливе...- Вiн махнув  безнадiйно  рукою,  кинув  на  кучерi шапку, пiшов.
   У порозi спинився, саркастично зажмурив око:
   - Знаю, звiдкiля цей вiтер... Певне, вже наговорили .. Ну i к  чорту  - плакати не буду.
   Ляснув дверима, зник.
   Дивлюсь услiд.
   Химерна якась людина.

III


   Андрiй Маркевич, старший учитель в школi,- рудий  кремезний  паруб'яга.
Обличчя - червоне, в ластовиннях; у  синiх  очах,  як  скеля  з-пiд  води, виблискує криця. Ходить у свитi в бобриковiй, а штани носить на випуск. На головi - кашкет iз оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здiймає вiн з голови того кашкета обережно, як архирей митру, i раз у раз здуває порох.
   Людина занадто  практична,  ретельно  акуратна,  хитренька,  до  всього допитливий. Не припав вiн менi спершу до душi.
   Думав: певне, вертiй на зразок сiльських юристiв.
   До  мене  вiн  теж  поставився  зразу,  вiри  не  доймаючи:   репутацiя невпокiйного учителя, що про неї якось вiн уже довiдався, викликала у його рiшучу собi догану.
   Пiсля перших розмов я почав тiкати од усякої з ним зустрiчi.
   В школi навчання ще не починалось: я сiв за свої книжки i сидiв за ними часом допiзна.
   Став помiчати - мiй колега спозирає за мною.
   Глянувши якось увечерi у вiкно, я загледiв, як блиснула кокарда...
   Затулив вiкно. Став ще далi держати себе од його.
   Коли ж Андрiй Маркевич, на моє диво, дедалi стає  лагiднiший  до  мене, шукає  зустрiчi,  охотнiше  стає  на  розмови.  Здаєiься,  хоче  про  щось говорити, тiльки не наважиться.
   Одного вечора чую - легенько стукає в дверi.
   Увiходить,  трохи  сконфужений,  замутившись  якоюсь  дрiбницею.   Далi пiдходить до столу, нашвидку, пильними очима їсть мої книжки.
   Питає так, нiби мiж iншим:
   - Певне, читати любите, що так довго огонь у вас горить щовечора?
   - Читаю потроху, - неохоче одказую.
   - Книжки якi цiкавi маєте? - прихиляється до столу, кидає  гострий  зiр на сторiнку розгорнутої книжки.
   - Бiльше - шкiльнi пiдручники.
   - Може, до якогось iспиту готуєтесь?
   Признаватися йому в  своїх  таємних  замiрах  менi  не  хочеться,  i  я одповiдаю навмисне якнайсухiше:
   - Так, маю таку думку.
   Беру мовчки з-перед його очей книжку, загортаю.
   Почервонiв. Помовчав.
   Проте було помiтно: чим непривiтнiшi мої  до  його  слова,  тим  бiльше розгорається у  його  цiкавiсть.  Трохи  переждавши,  несмiливо,  проте  з незламною упертiстю вiн почав знову:
   - Можна спитати вас, до якого саме ви готуєтесь iспиту?
   Брала нудьга - одповiдаю з досадою, з ясним бажанням  скiнчити  про  це розмову:
   - Маю думку держати екзамен на атестат зрiлостi...
   - В унiверситет думаєте?
   Мовчу.
   Андрiй Маркевич засяяв, i на його обличчi я побачив  незвичайну,  нiжну до себе почтивiсть. Погляд очей став ясний, по-дитячому довiрчивий.
   - Бачите, чого  я  так  настирливо  у  вас  про  це  допитуюсь... -  Вiн зашарiвся, як дiвчина, i винувато осмiхнувся: - Я  теж  маю  смiливiсть... нахабство колись спробувать i собi  продертись  в  унiверситет.  Звичайно, менi ще багато треба до цього готуватись, та я роботи не боюсь...  привик.
Тiльки самому тяжко дуже: нема з ким порадитись, нема кого розпитати.
   Слухаю далi i сам собi вiри не дiймаю: нiколи я не сподiвався знайти  в цьому селюковi, в цьому на перший погляд грубуватому, практичному в  життi парубковi, знайти такої гарячої жаги до науки, такого нiжного суму за нею, такої туги.
   - ...Часом глянеш, якi нам ставлять мури на тому шляху, то iнодi  одчай вiзьме. I хочеться пiти туди,  стати  пiд  брамою  унiверситету:  кричати, прохати, за поли хапати, щоб впустили  туди,  а  як  нi  -  то  краще,  не одходячи, об той мур розбити голову...
   Нiби не та людина: здалося, щось тепле, щось рiдне почув я у йому.
   Розмова загорiлася, як сухий хмиз на огнi.
   Щира, гаряча, довга.
 

IV


   У якесь свято познайомився i з нею, з Тетяною.
   Прийшла до Андрiя Марковяча по книжки: десь, певне, прочула, що  прибув новий учитель,прийшла на довiдки.
   Iще нi разу її не бачивши, я багато дечого чув про неї. Дiвчина вчилась у городськiй школi... в головi вiтер... Спiває в церковному хорi. Заводить любощi з регентами i з сiльськими писарями. О.  Василь  бере  її  собi  за помiчницю в церковнiй школi i, коли вiрити людям, купує їй рожевi чулочки.
Казали, що одного темного  вечора  матушка  ходила  з  хлудиною  до  школи заганяти свого батю. Охоча до жартiв, до вигадок. Багато дечого  говорили, малював я її собi в думках ясно. Коли ж уперше побачив у кiмнатi  Андрiя Маркевича, я нiяк чомусь не мiг пойняти вiри, що це вона. Все, що про  неї говорили, забулося одразу.
   На мене пильно дивились цiкавi очi.
   Великi, довiрчивi, карi.
   Цi очi зразу викликали в мене якесь хвилювання i без слiв казали, що це та дiвчина, що про неї мусять люди говорити.
   Висока, ставна, аж нiби понижчала стеля од неї в кiмнатi в Андрiя. Коса бiляста. Старанно причiсана  й  пригладжена,  проте  непокiрно  набухає  i в'ється по головi кучерявою березкою... Щось невпокiйне на обличчi... Коло губ якась сумовита креска... Щось загадчане... Хто вона? Звiдки?
   Я мимоволi притихнув. Дивлюсь, мовчу.
   Андрiй тим часом ходив спокiйно по кiмнатi,  розтягуючи  якусь  нудотну розмову; помiтивши, яке  враження  справила  на  мене  його  гостина,  вiн добродушно прикусив у себе на губах осмiшку i змовк.  Його  синi  очi  пiд личаними вiями засяяли хитро й лагiдно.
   Пiдiйшовши мовчки до Тетяни, вiн моргнув менi оком, поклав їй на  плече свою гудзувату руку i жартов-ливо почав:
   - Ну то що ж, Тетяно Гнатiвно, будемо й цього року театри грати?
   Тетяну нiби хто з незнаний вколов голкою:
   - Одчепiться з своїм театром...
   Таємничий вигляд, нiби покривало упало з неї, одразу одмiнився.
   Соромливо, як селянська дiвчина, вона рукавом затулила сполохане лице.
   I стало помiтно i шию, степовим сонцем запалену,  i  стернею  подряпанi руки.
   Таємнi чари розвiялись, як i не було їх.
   Андрiй не одводив од неї насмiшкуватих очей.
   - Розумiєте,- звернувся до мене,- театр - Вавилова клуня, сцена -  пара перекинутих саней, грим - уголь та крейда, i вона собi поклала  в  голову, що у їх справдi театр.
   - Дарма,похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна.
   - Завiса - з драних ряден, дзвонять у битий чавун...
   - Дарма,горить, як у огнi, на мiсцi не всидить...
   - А що найцiкавiше, так це  музики,-  допiкає  Андрiй,-  рудий  Гаврило дирчить у рубель  качалкою,  а  кривий  Микола,  як  у  бубон,  вибиває  в заслонку.
   Не втерпiла, як вiтер, схопилася з мiсця, ображено, гаряче:
   - Неправда, неправда, ви ж самi знаєте, що  це  на  нас  вигадали  таке вороги нашi...
   Андрiй Маркевич зареготався, удоволений. Тетяна засоромилась, далi сама засмiялась.
   - Ой, вже менi оцей Андрiй Маркевич, може, хто б i не знав,  так  зразу все викаже.
   - Ехе-хе! - зглибока зiтхнув Андрiй.
   - Знаєте,без жарту промовив вiн до мене i показав очима на Тетяну,-  як зробить у "Заступнику мiй" оте соло: "тру-у-уд i  болiзнь"...  хрест  мене бий - як снiгом сипне поза спиною.
   Тетяна вдячно подивилась на Андрiя; засоромившись, опустила вiї.
   - Е, ви ще не  знаєте  нашої  Тетяни...  От  хоч  би...-  Далi  живiше, моргнувши оком: - Тетяно Гнатiвно, ану ось отiєї,- Андрiй узявся в боки:
   Ой послала ж мене мати
   Зеленого жита жати...

   Почервонiла:
   Отож пак. Немає чого робити менi, то оце б спiвати заходилась.
   А  сама  смiється,  очi  заблищали:  помiтно  -  охоче  заспiвала  б  - соромиться.
   - Ось нехай вона освiйчається з вами - почуєте. Вона в нас  дiвчина  не
горда, товариська... Хiба ото тiльки, що  книжок  боїться,-  згодом  додав вiн, i знову насмiшкуватий огник заблищав у його в очах,- каже, що од їх з ума сходять.
   Подивився на неї скоса:
   - Взялась була готуватися на вчительку - через тиждень покинула.
   Тетяна винувато зiтхнула.
   - Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тiльки собi думаєте,  Гнатiвно?  -  починає стиха жувати її.Немає кому нагнати вас, то ви зовсiм свою науку занедбали, про книжки й забули, на полицю позакидали.
   Нудьга й тоска спливає в Тетяни на виду, одказує стиха, сердито:
   - На чорта вони менi?
   - Як - на чорта? Та ви ж таки колись думаєте держати iспит?  Чи,  може, вже годi?
   - Нiкуди я не пiду, нiяких iспитiв держати не буду.
   -  Будете  витинати  в  ковалевiй  клунi.-  Андрiй  тихенько  заспiвав, незграбно пританцьовуючи й кокетуючи губами:
   I хлiб пекти,
   Й по теляти йти
   - Буду.
   Упертiсть закам'янiла на її обличчi.
   - А там i до Явдохи на досвiтки пiдете.
   - I пiду.
   Зразу, несподiвано, снопами  бризнув  з  її  очей  смiх;  вона  хитнула головою. Схопилась, вирiвнялась i, взявшись  по-дiвочому  за  щоку  рукою, навмисне грубо, передражнюючи горлату якусь iз досвiток  дiвку,  залящала, як десь на левадi:
   Зеленая лiщинонько,
   Чом не гориш ти, все куришся...
   - Хiвря Цимбалiвна. Єй-бо, Хiвря! - смiявся Андрiй. Проте недовго: став слухати. Далi кивнув у її бiк головою до мене.- Бачите?
   Я й без цього вже не зводив з неї очей.
   Почавши спiвати  жартома,  згодом  вона  схитнула  нетерпляче  головою, повела плечима, нiби скинула з себе щось зайве, гордо свiнула очима й  без жодного вже жарту смiливо зайшлася  пiснею,  виявляючи  на  диво  сильний, чарiвного тембру голос.
   Гралася ним, нiби на злiсть i на заздрiсть ворогам.
   Взялася в боки, смiливо позирнула на Андрiя,  моргнула  бровою.  Андрiй суворо опустив очi.
   Не кидаючи спiвати, Тетяна кивала йому очима, рукою закликаючи до себе.
   Андрiй уперто боровся: презирливо одвертався, недбайливо кривився:
   "Та й що буде? Ну, що далi?"
   Потiм змовк. Чмише носом. Хмурився, хмурився, i одразу  синi  очi  його закурiли, заясiли, як волошки пiсля дощу.  Махнув  рукою,  засмiявся:  "От чорт, не дiвчина!"
   Почервонiв, зiрвавсь на рiвнi ноги, по-парубоцькому обгорнув  за  стан, став поплiч.
   Зразу виявилось: не тiльки "апостола" в церквi вiн умiє гримiти:
   Коло броду беру воду,
   По тiм боцi мої карi очi.

   Стою зачарований, здивований, не збагну, що це  за  люди  тут...  А  як перестали спiвати, Андрiй зiтхнув i похилив голову. Йому нiби було соромно за той порив.  Похитав  докiрно  головою  й  промовив  до  мене,  винувато осмiхаючись. Сумовита нотка забринiла в його голосi:
   - Оце, як бачите... Правду ото кажуть: скiльки ти не вчи його,  скiльки не стружи,- мужик останеться мужиком. Нi-нi-та й  покаже  себе.-Далi  звiв очi на Тетяну i знову синьо зацвiли вони у його: - Тетяно, золото! Може, з нас щось вийде, може, з нас люди будуть, давайте учитись.
   Тетяна сидiла задумана, ушi палали, як цвiт королевий, а в очах  цвiли, як золотий свiтанок, тi мрiї, що впину їм немає.
   - Чуєте, Тетяно?
   Зiтхнула:
   - Та чую ж...
   Схилилась на руку, ще глибше загадалась. I знову, як було спочатку,  на обличчi в неї випливло щось нерозгадане, знову не можна було одiрвати очей од неї, а в грудях чогось починав зростати, як i вперше, якийсь  невпокiй.

V


   Пiсля перших раннiх дощiв висохло й стояло довго на годинi. Люди  цього року спiзнилися посилати дiтей до школи,  i  з'явилась  тривога,  що  вони зовсiм про неї забули. Аж ось упали холоднi ночi, наблизилась покрова, i з села, з хуторiв, нiби згукнувшись, люди гуртами посунули до  школи  писати новакiв. Новаки приходили з  батьками  й  з  матерями,  в  повному  своєму нарядi:  у  великих  чоботях,  у  батькiвських  жилетках,  з   пошарпаними букварями пiд рукою, причесанi, вмитi, з червоними носами:  перед  дверима школи з їх носiв старанно видавлювали  зайвий  сiк;  увiходили  з  рiшучим виглядом брати ту науку зразу за роги; i тут же пiд  суворим  батькiвським оком вичитували свої оченашi, демонстрували здiбностi й знання. Все  народ бадьорий, цупкий, з дому наструнчений, i всi, як один,- казали батьки їх - таланти, здiбностi, великi сподiванки.
   "I не вчив би його, сякого-такого хлопця, коли ж  вам  таке  до  всього зарадне, таке беруче - на що не гляне, те й зробить: треба вчить".
   Приходили i  без  батькiв,  самi.  Слухаєш  -  шкряботить  за  дверима.
Одчиняєш - спершу нiкого не видно, i тiльки звiвши очi вниз,  побачиш  над порогом величезнi чоботи, як гринджоли, i над ними кудлату шапку. Сопучи й стукаючи, чоботища перелазять через порiг, помалу, зате енергiйно чвалають ближче, простягають для привiтання руку,  з  курячу  лапку  завбiльшки,  i хрипким баском заявляють, що вiн, "Гелман Вашильович" (прозвання забув  по дорозi), прийшов писатися в школу. Брало легеньке хвилювання.
   Праця в школi налагодилась. Власної роботи не починали.
   Хоч, правда, Андрiй нiколи не забував про свої пiдручники, i  часом  на перервах можна було бачити,  як  вiн  прихватом  жадiбно  горнув  очима  з книжки, як ложкою з миски.
   Стали сходитися вечорами то в нашiй школi, то  в  Тетянинiй.  Звичайно, було бiльше жарту й реготу, нiж того вчення, - найбiльш надiї ми покладали на лiто, коли всi будемо вiльнi од шкiльної роботи.
   Робота була тяжка в школi, все ж жили без суму, навiть весело.
   Розповiдає,  скажемо,  Тетяна  про   те,   як   писарчук   iз   волостi "по-панському" виявлявся їй в своєму коханнi. Андрiй з реготу  хилиться  з стiльця, бiжить до кухнi пити воду i, вернувшись звiдти, знову  заходиться од реготу. Пересмiявшись, вiн побожно зiтхне й докiрно похитає головою:
   - Регочемося, дурiємо, а чи маємо ж ми на це право, нещаснi недоуки?
   Тетяна, найперша виновниця незаконних смiхiв, набирає сумного  вигляду, а в її очах знову вже виблискує якийсь новий жарт.
   Бувало, в темну, найтемнiшу нiч, коли темрява билася у вiкна, як  хвилi безмежного  моря,  пiд  вiконню  несподiвано  зчиниться  гомiн,  у  шибках процвiте цiлий рiй цiкавих очей -  синiх,  сiрих,  карих...  Здається,  що пiдпливали вони на чорних хвилях, як черiдка цiкавих рибок до самiтного  в морi темряви огника в вiкнi. Увiйдуть в школу - книжки набiк, гомiн, смiх, спiви... З'явиться скрипка - танки...
   Нашумлять, нагомонять i знову в темряву одлинуть. З пiснями, з гомоном, мов на човнах кудись одпливають.
   Випаде снiг - зiб'є бучу: їхать на санях; гуртом їдемо в сусiднє  село, до старого вчителя в гостi. Метелиця, гребнi - свiту не видно,  а  з  нами мов якась мара весела починає загравати:  вигукуємо,  смiємось,  спiваємо, пiдскакуємо на кожному гребнi й, хапаючись один за одного, перекидаємось у снiг. Хурщик, дядько, чухає голову: невпокiйна це i клопiтна справа  -  од села до села перевезти в хуртовину хуру реготу.
   Навмисне ми нiколи не шукали собi веселощiв, ми  їх  одкладали  надалi, "на колись", на той час, коли будемо мати на те, як каже  Андрiй,  законне право. Проте тi веселощi нiби дражнилися з  нами.  Вони  налiтали  до  нас разом iз Тетяною, передчасно. Лiзли непроханi у  вiкна,  у  дверi,  робили гармидер, i ставало так тепло й затишно в цьому закутковi, що  iнодi  було шкода мiняти їх на тi далекi, непевнi сподiванки.
   "А чому б не жити тут завжди?" - миготiла в такi хвилини думка.
   ...Рiзно стоїть у моїх спогадах за тi часи один вечiр. Коли  саме  було теє-не пригадаю: так нiби у  снi  воно  менi  снилося.  Цвинтар...  мiсяць вповнi, нiч ясна, сумовита...
   Бачу - на пiску коло брами двi химернi тiнi: одна- кошлата,  страхiтна; друга - скидається на черницю. Iду ближче: о. Василь, коло  його,  на  моє диво, Тетяна. Вiн якось по-молодечому вихитує гривою,  торкає  її  плечем, щось потаємки говорить. Тетяна задумана, мов якась чужая;  слухає  мовчки.
Побачивши мене, о. Василь  хитнув  їй  головою,  пiшов,  наспiвуючи  глас,
Тетяна осталась. Стояла в тiй же задуманiй позi.
   - Тетяно Гнатiвно!
   Мовчить, тiльки плече здригнуло.
   - Ви додому?
   Мовчить.
   - Що вам, Тетяно?
   З тоскою, з довiр'ям:
   - Скажiть, бога ради, чого йому треба од мене?
   - А що саме?
   Скривилась, махнула рукою.
   - Ой, який вiн менi огидний та бридкий, то я вам i сказати  не  можу...
Доведеться, мабуть, покинути свою школу...
   Було це,  кажу,  як  у  снi,  швидко  забулося,  i  тепер  спливло,  як нерозгадана колись загадка...
   Село було тихе... Школа стояла за селом,  i  щовечора  було  видно,  як свiтились у селi на часинку каганчики, кволi, мутнi -  блиснуть  i  швидко гаснуть... Тiльки вряди-годи невпокiйний дяк згвалтує темну нiч, з  гуком, з брязком розбиваючи паплiскою попiвськi вiкна. Погомонять - i знову  тихо темно, а пiд солом'яними дахами нiби шашелi гризуть.

VI


   Жили осiнь, жили й зиму, мов краї невiдомi в своїй школi, як у ковчезi, перепливали. Пiд вiкнами мiнялися береги.  Були  вони  яснi  й  смутнi,  з золотими  листопадами,  iз  заходами  огняно-червоними,  узорами  з  листу осiннього помережанi; далi пливли темними краями  в  туманах  та  дощах... Пливли, пливли i на один ранок  випливали  несподiвано  на  бiлi,  казковi береги. Просвiтлiло од їх, i  тихою  радiстю  засяяло  в  сумних  шкiльних стiнах. Перший випав снiг... Попливли дiамантовими зорями,  бiлими  iнеями при мiсяцi, пiд морози спiвучi. Далi стали: мело, вiкна  снiгом  замiтало, курiли скрiзь гребнi, як бiлi вулкани. Аж ось - знагла все рушило навкруги й загуло. В маленькi дзвiночки вдарили струмки, застугонiли потоки, разом, як по змовi, ревнули бескеття, провалля, греблi, розлилися  дунаями  води. Де що було прибитого, де що снiгами та морозами задавленого - все оживало,
чепурилося, радiло.  Лани,  левади,  сади  зеленими  пожарами  спалахнули, пирскнули скрiзь iскрами  першого  синьоцвiту...  День,  другий-i  свiнули помiж гiллями в саду шлюбнi  свiчки:  снiго-рожевi  бутони  в  яблуннi  та грушовиннi. Буйними гриватими кiньми, весiльними поїздами посунули в  небi заквiтчанi хмари -  бояри.  I  на  золотiй  зорi  вечiрнiй,  мов  на  шлюб споряджаючись, у стрiчках вийшла з сiней у гостi до ночi дiвчина з  очима, зiллям-чаром заправленими. А з тих очей крiзь нiгу i  крiзь  мрiю  -  гей, стережися! - б'ють громи i яскряться грози! Тi пахучi грози пiд  цвiтневий вечiр, коли  хрещатi  хмари,  на  обрiї  стiну  змурувавши,  грiзнi  башти збудувавши, на вiтання веснi молодiй грохонуть громами, громами, заблищать мечами,  синєосяйними  блискавицями,  мов  птахами   огняними,   геть-геть зашугають понад садами, огняним  цiлуванням  вiтаючись,  рожеву  смагу  на
бiлий цвiт надихаючи. Гей, стережися!..
   Андрiй у своєму класi, я поруч, у другому...  Слiпучим  блиском  б'є  у вiкна гарячий весняний день. В класi стоїть стримане  дитяче  квилiння,  i вся сумовита кiмната скидається на клiтку, що туди накидано повно  курчат. У вiкна, як у дiрку з нори, видно  синє  вгорi  небесне  мурування;  тягне туди, як  на  шнурах.  Розтикаю  дiтям  сякi-такi  завданки,  пiдходжу  до вiкна... Обгортає зелена п'яна лiнь, а десь у грудях  колькою  стало  щось нез'ясоване; чи то кудись треба пiти, чи щось зробити, а нi  -  то  когось побачити... В цей час за  тоненькою  стiною  срiбним  дзвоником  задзвенiв несподiвно в Андрiєвому класi знакомий голос...
   Два тижнi вже ми не бачили Тетяни - прийшла. Зразу в грудях затремтiло. Лiнь, соняву мов свiжою  водою  змило.  Пориває  бiгати,  смiятись...  Сам дивуюсь:
   "Ого! Та й що це зо мною?"
   За стiною весела про щось суперечка... Долiтає Андрiєве зiпання:
   - Тетяно Гнатiвно, дайте нам лекцiю закiнчити.- Далi  люто:  -  Тетяно, що-бо ви робите! Хрест мене вбий, сторожа гукну!..
   ...Шелестять папери, пищать нiжки стола чи стiльця, а далi: лясь! лясь! - звук паперiв об мостину...
   - Пробi, рятуйте! Розбiй!
   Дiти голову вгору, наструнчились:
   - Дурiють! Дурiють!..
   Махаю рукою:
   - Цс...
   Вщухли...
   За стiною  дурiли:  почалося  якесь  борюкання,  тупотiння,  придушений смiх...  риплять  парти,  гуркотять  дверi...  Вкiнцi  -  радiсний   вигук перемоги.
   - Отам собi прогуляйтесь.
   Затихло.
   В коридорi чути тихi, мов кошачi, ступнi...
   Хтось iз дiтей радiсно, на весь клас:
   - Сюди йдуть!
   Стукнуло в грудях: "Чи не сюди, справдi?"
   Так.
   Тихо, крадькома одчинило дверi, на  порозi  вона...  Коса  набiк,  лице шарiє, як не займеться, поблискують очi - злодiйкувато озирає клас.
   Дiти в галас:
   - До нас! До нас!
   Набираю дiлового вигляду, впиняю. До Тетяни сухо:
   - Ви до мене, Тетяно Гнатiвно? Заскалила око:
   - До вас.
   - Дiло маєте?
   - Маю,запишалась.
   Помiчаю - одмiнилася за цi тижнi, мов не вона: не та мова, не той смiх, погляд смiливий, насмiшкуватий.
   - Не полохайтесь - я на часинку.- Iде до стола.  Стала  близько  поруч.
Зразу не каже, чого їй, нагинається над столом, дивиться: - Що це у вас за книжка?
   В грудях загуло, як у млинi, гаряче в лице... Луплю очi на книжку: чорт її знає, що воно за книжка!.. Перегортаю палпурку - тьху! - задачник.
   Подивилась, одсунула набiк.
   - Слухайте, маю до вас пильне-пильне прохання. Обiщаєте зробити?
   - Що саме?
   Позирнула на школярiв, нижче схилила голову,  почала  говорити  швидко, гаряче, таємниче. Що саме - зразу не збагну: пасмо шовкового волосся  пече менi щоку,  як  огнем.  Тiльки  по  деяких  окремих  словах  починаю  дещо розумiти. Збираються виставляти десь "Наталку Полтавку"; вона - Наталка, я мушу грати Петра.
   Зазирає у вiчi:
   - То згода? Кажiть, згода?
   Почуваю, що кудись поплив. Хочу за  що-небудь  вчепитись,-  не  маю  за що... Легкодухiсть опанувала зразу якась безсоромна, неймовiрна: махнув би рукою на клас, на школярiв, на все...
   - Заждiть,пригадую, аби тiльки сказати,- ми ж умовлялись колись, що, як одпустимо школу, зразу за книжки сядемо.
   Махнула з досадою рукою:
   - Ой, успiємо...- I знову тихо, лагiдно: - Ну, кажiть -  згода?  Чуєте, "Петре"?..
   Одступила назад, стала в позу, мрiйно, захоплено:
   Пiдеш, Петре, до тiєї,    котру тепер любиш...
   Рясно заляскотiли оплески в класi:
   - Ще! Ще! Ой, як же ловко, ловко! За стiною гукає з свого класу Андрiй:
   - А все ж таки з цього нiчого не буде: отець Василь розжене вашу банду.
   Тетяна кидається, як бойовий кiнь, очi загорiлись рiшуче, завоїсто.
   - Що? Отець Василь? Хай спробує тепер. У!..- посварилась кулаком. Дiти:
   - Що це буде? Що це буде?
   Тетяна вийшла на середину класу, рiшуче:
   - От що, дiти! Зараз iдiть усi додому, а прийдете знову аж у ту  недiлю прямо в театр. Вийшов такий наказ.
   Галас, писк... Дехто з дiтей - за книжки.
   - Тетяно! Тетяно Гнатiвно!  -  гримить  за  стiною  Андрiй.-  Iдiть  на часинку сюди. Примовкли.
   - Чого?
   - Листа забув вам передати, швидше!
   Тетяна йме вiри, помалу виходить iз  класу.  На  порозi  спинилась,  до мене:
   - Глядiть же не зрадьте...- Далi  приплющила  очi,  простягає  руки:  - "Петре, Петре, де ти тепер? Може, скитаєшся десь у нуждi та в горi i забув про свою..."
   Пiшла.
   Трохи згодом чути: дзень - ключ у замку i далi  енергiйна  iз-за  стiни Андрiєва команда:
   - Замкнiть дверi!
   Дiти  духом  почули  зрадливу  Андрiєву  думку  i  з  дивною   легкiстю перебiгають у ворожий табiр: з гуком, iз галасом повискакували iз-за парт, почiплялися за клямку:
   - Держiть! Давайте ключа! В'яжiть  мотузком!  З  коридора  почало  щось дьоргати, та було вже пiзно: хтось iз школярiв витяг з-пiд  парти  якогось патика й засунув за дверну клямку:
   - Так оце ви такi до мене? Ну добре ж! Прийдете в театр - нi одного  не пущу...
   Погомонiла за дверима, пiшла нiби.
   Дiти не одходять од дверей, поприхиляли ушi, дослухаються.
   Один пiдняв пучку вгору, повертає шустре личко, нишком, таємниче:
   - Вони ще тут...
   Справдi, одчувається, що у цiй тишi є ще хтось задуманий, молодий.
   Хвилинка. Чуємо - так: луною пiшло по коридору, мов там  десь  у  кiнцi заговорила тиха-тихенька струна:
   Чого вода каламутна, 

   Чи не хвиля збила?..
   Порвалось...
   Притаїли дух, занiмiли...
   Так хочеться, щоб iще  бринiла  ця  дивна  струна,  аж  серце  б'ється.
Дожидаємо  -  нема.  I  вiдразу  чогось  од-чулося,  що  тиша  за  дверима спорожнiла.
   Хтось визирнув у вiкно:
   - Пiшли! Он-он пiшли поза повiткою...
   Подивився: тiльки-тiльки майнула синенька блузка поза шкiльним садом.
   Визирнули сумнi стiни в класi, свiнули такою нудьгою, що не знаю,  куди подiв би очi. Жаль, досада, злiсть, а чого, на кого, того до ладу i сам не скажеш. Пориває порозкидати книжки, порозчиняти всi вiкна й  дверi...  Нi, дiла не буде, день мусить пропащий бути...
   Пускаю дiти додому.
   Дотягнули до iспитiв; школа спорожнiла. Надiйшов час, коли  ми,  ще  по давнiй нашiй умовi, мусили щиро взятися до своєї пiдготовки.  Згадали  про Тетяну: давно вже вона очей не показувала. Переказували - не прийшла.
   Зрештою Андрiй довiдався:
   - Ну, тепер нашої Тетяни й на налигачi сюди не затягнеш.
   Розповiдає: справа з виставами стала на певний шлях: у панський  маєток наїхали iз Києва гостi, мiж ними - небiж панi, студент... Збирає парубки й дiвчата, лагодить хор, будує на  панському  подвiр'ї  театр  для  народних вистав, Тетяна там днює й ночує.
   Додає смутно:
   - Шкода дiвчини, я все ж таки думав, що з неї щось буде...
   Трохи згодом:
   - А студента того я знаю...
   Поговорили, посумували.
   Далi:
   - Ну що ж,шкода не шкода - ми вже тому  не  зарадимо.  Треба  до  своєї роботи братися.
   Стрепенулися,  мов  живою  водою  окропило:  де  та  й  сила   взялася, бадьорiсть.
   Постановили: не збочувати, не давати собi волi, гонити без жалю веснянi спокуси, молодi принади, каменем на все лiто сiсти за книжки.

VII


   Квiтувало жито, красувалося...
   Здавалося, сторiнки книг горiли пiд нашими очима. I вдень  i  вночi,  i вдень i вночi.
   Нiби тiльки крiзь намiтку  бачили,  як  сади  одцвiталися,  як  майнула крилами, одлетiла весна. Заглянеш до його в кiмнату: сидить  над  книжкою, як муровина, непорушний, мовчки ниже рядки очима, ниже й ховає, глитає, як жеретiя.
   Гукнеш:
   - Андрiю Маркевичу!
   Не одриваючись од книги, сердито:
   - Га?
   - Чи є ще порох у порохiвницях?
   Пiдводить  голову:  лице  примарнiле,  чуб  поплутаний,  очi  -   туман застеляє... Коротко, спокiйно:
   - Хватить.
   I знову лице в книжку, суворе, непохитно рiшуче.
   Нiхто до нас, i ми нi до кого. Заглянув  тiльки  чогось  разiв  зо  два Запорожець, затурбований, не п'яний. Не сварився, не заважав, мовчки лежав на лiжку, курив, щось думав... Далi, чогось  червонiючи,  попрохав  одного пiдручника для якогось свого товариша, пiшов.
   I попливли мимо моїх вiкон ночi за ночами, проносили  огонь  i  отруту.
Спiвали пiвнi за пiвнями, гасились заходи, за свiтанням розцвiтали  рожевi свiтання, днi сплiталися в тижнi, одлiтали...
   Сиджу...
   В кiмнатi тихо. На столi свiчка шелевiє. Перед очима книжка...
   Тихо, тихо в кiмнатi...
   Причувається:  за  спиною  коло  порога  стоять  мої  жарти   i   смiхи примовклiї, мов пустуни-школярi, що навколiшки поставленi.
   Короткий кашель... скрипне стiлець, шелесне перегорнута  сторiнка  -  i здається, десь пiд дрiмотами заворушиться хтось iнший, невсипущий.
   ...Пiдходжу до вiкна, прочиняю трохи вiконницю, дивлюся в щiлинку:  "Чи не свiтає?"
   Небо темне, ночнеє; мiсяць не гасне, яскриться. Нi, ще не свiтає.
   Стою ще хвилинку - не  можу  одiрватися,  високо-високо  в  небi  пливе самiтна хмаринка: як та ночна казка, до мiсяця пiдкрадається,  в  прозорих шатах, в намистах, у срiбних перах... Пiдкралася позаду, засяяла i хвать - мiсяцевi  лице,  мов  руками,  затулила,  -  i  все  внизу   затьмарилось, засоромилось...
   Зiтхнув, вiкно причиняю: "Нi, ще не розвидняється..."
   Знову  до  стола...  Хвилина,  друга  -  потонув  у  глибинi  мережаних рядкiв...
   Щось шкряботить у вiконницю - слухаю, мов крiзь сон...
   Гуркотить вiконницею - чую й не проснуся.
   I раптово ударили живi слова...
   Слова, що ними обiзвалася до мене нiма перед очима стiна:
   - Ви ще й досi не спали, книжник i чернець?..
   Кидаюсь, зразу не вгадаю звiдки, озираюсь: вiкно одчинене. В  його  нiч зазирає, як срiбне по  шовку  вишивання,  а  на  його  тлi  у  квiтках,  у намистах-засватана дiвчина Наталка...
   - Тетяна?..
   Смiється:
   - Я вас налякала? - Далi: - Ось iдiть сюди. Швидше.
   Виходжу.
   Сидить, схилившись, на шкiльних ганках. Лице трохи зблiдло, пiд пасмами розмаяної коси очi сяють, палахкотять ушi. Не знає, що почать, смiється:
   - Гляньте, яка нiч! Яка нiч! Iшла оце житами  сама-самiсiнька,  а  менi здавалось, що за мною музики  грають,  спiвають...  Як  хороше,  боже,  як хороше на свiтi!
   Несподiвано до плеча горнеться, очi склепила, сама, як у огнi.
   Ворушиться якась тривога.
   - Що таке вам, Тетяно
   Пiдводить голову, розплющує очi.
   - Думаєте - п'яна? - похитала головою.- Нi, неправду кажуть люди  -  не пила й не буду пити.
   В очах промайнуло ясне й правдиве.
   - Слухайте...- I хоче вона щось сказати, i боїться: нi, нi, може, цьому ще неправда...- Слухайте... тiльки не смiйтеся  з  мене,  дурної... -  Вона прихилила мою голову i знишка промовила  над  ухом:  -  Кажуть  -  у  мене талант...
   Iскрою пронизало мене таємне слово, аж серце забилося.
   А вона - схилила, як сирота, голову; здалося  -  гiрко  плаче.  Пiдвела очi: горять радощами, як золотi темної ночi зорi.
   Розповiдала: зараз оце вона з театру. Там  були  з  столицi  гостi,  що наїхали до панi. Пiсля спектаклю всi товпились коло неї, вiтали  її,  руки стискували i всi в одно впевняли, що у неї - талант... Що так не слiд його занехаяти... Обiщали в город одвезти... учитись...
   Од хвилювання Тетяна не могла спокiйно говорити.
   - Ви поїдете в город?
   Зiтхає:
   - Ой, поїду...
   Одчинивши своє вiкно, свiтить  цигаркою  Андрiй.  Чогось  кашляє  та  й кашляє.
   - Андрiю Маркевичу, сюди йдiть!
   - А чого там? - озивається суворо,  так  нiби  йому  до  нашої  розмови зовсiм байдуже.
   - Та йдiть до гурту - тут скажемо.
   Виходить поважно, держиться  суворого  дiловитого  вигляду,  а  в  очах цiкавiсть аж свiтиться...
   - Що це у вас таке веселе? - питає нiби знехочу, а в самого очi  так  i стрiляють - то в мене, то в Тетяну. Кажу  я,  каже  Тетяна,-  розповiдаємо наперебiй.
   - Що? Талант? Який талант?..
   Слухає: нахмуренi брови, неймовiрний вигляд, а  вже  чогось  зашарiлися кiнчики ушей. Суворо до Тетяни:
   - Хто це казав вам?
   - Всi казали. Артист там один був, професор...
   Андрiй не дiймає вiри:
   - Може, якийсь професор магiї та хiромантiї.
   - Нi, нi, справжнiй, видатний, вiдомий,- гаряче впевняла Тетяна, - такий лисенький, в золотому пенсне...
   Андрiй просяяв, i губи в його почали розсуватися в  широченну  осмiшку.
Аж ось знову спливає на обличчi хмарка, допитується нетерпляче, грубовато:
   - Заждiть, а якими ж заходами ви думаєте вчитись? На якi кошти?
   - Лiдiя Вiталiївна  обiщалась  допомагати.  Казала,  що  можна  буде  й стипендiю добути.
   Лiдiя Вiталiївна попечителька багатьох шкiл у  повiтi,  панi  багата  i впливова. Андрiй поважає її.
   Тепер вiн зiтхає шумко, з полегшенням. Осмiшка без  усякого  вже  впину розлилася, як Дунай, очi засяяли, i  вiн  гарконув  з  такою  нерозмiреною силою, що кинулись  зо  сну  i  захиталися  на  акацiї  гiлочки,  а  полем геть-геть пiшла луна, одгукнувшись аж там десь, у сонному хуторi:
   - От так Тетяна! От так  Гнатiвна!.. - Далi  швидко  одкинув  кашкета  на потилицю, казав iз незрiвнянною щирiстю, з безмiрною теплотою й нiжнiстю, - Значить, в науку пiдемо, в люди? Та й щаслива ж  оця  Тетяна:  ми  скiльки мучимо себе, готуємося, не спимо днi i ночi та й самi ще того  не  знаємо, чи що буде з цього, а вона зразу, як на крилах-у саму столицю...
   - Я й сама ще не йму вiри, що цьому правда, нiби це тiльки сон,- мрiйно й радiсно казала Тетяна, проте вiри, щирої, наївної, було в  неї,  мабуть, бiльше нiж слiд. Те чарiвне слово, як блискавиця, ослiпило  її.  Разом  iз нею i нас...
   Легко зробилося надзвичайно. Хотiлось вiрити  й  вiрилось  в  людей,  в талант Тетяни, в науку, в свої сили, в свої яснi, радiснi прийдущi днi.
   Нiби серед будня несподiвано свято собi  нарядили.  Були  -  як  п'янi, пустували - як дiти, без ладу спiвали, без  потреби  реготалися;  будували плани. Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити.
   - Ге-ге! - смiявся Андрiй.-  Пустiть-но  мене  тiльки  туди,  а  я  тую культуру на плечах, в кропив'яному мiшку додому притербiчу!
   Реготали:
   - В саквах...
   - На драбиняку!
   -  Гей-гей,гукнув  на  всi  груди  кудись  у  поле,-  одмикайте  замки, одчиняйте брами, посланцi з хуторiв iдуть!
   Iз вiкна сполохано визирнула заспана скуйовджена голова шкiльного дiда:
   - Що таке?
   Пауза. Регiт, мов трiснула в повiтрi й iскрами розсипалась ракета.
   Згодом:
   - Ну то як, Тетяно? Не зiгнемося? Понесемо? У вас же сила - талант.  Ви багато зможете. Чи, може...- В Андрiя неспокiйно спалахнув в очах ревнивий огник: - Чи, може, дайте  тiльки  з  цих  злидень  вибратись,  тодi  i  не доступиш до вас, забудете й шлях у село?
   - Нiколи! Нiколи в свiтi,- гаряче перебила його Тетяна, не приймаючи  в жарт. Помiтно було, що вона про це думала.
   - Чого доброго,- уже гiрко казав Андрiй,- там слава, розкiш, бляск -  а тут що?
   - Та чого ви напалися на мене? - разом i сердилась, i смiялась Тетяна.- Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам же його нi за грошi, анi за тую славу! Стала червона, як пiон.
   - Руку, Тетяно! - Андрiй ловив її  руку.  Тетяна  вирвала  її  у  його, блиснула гордими, гарячими очима, шукала якихось iнших слiв. Далi  пiдвела голову до неба i лице її заясiло, стало блiде  i  таке  покiрне,  покiрне.
Звела, як дитина, руки до неба:
   - Дано менi малiсiньку  iскорку  святую...  Малiсiньку-малiсiньку...  I освiтила вона моє життя бiднеє, щастям нагрiла  моє  серце...  Та  хай  же погасне краще iскра в менi свята i хай  буде  марне  моє  життя  й  темної темнiше ночi, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу.
   Почали впиняти:
   - О, та й нащо так?
   У неї на очах горiли росинки щастя...
   Плакала...
   Марили, вiрили, радiли...

     Комментариев оставлено: (0)    Просмотров: 2253
Не нравится ( - ) +1 Нравится ( + )
Теги:   проза

Поделиться материалом :

html-cсылка на публикацию
BB-cсылка на публикацию
Прямая ссылка на публикацию

Комментарии к новости:

Другие новости по теме:

Информация

Для Вас работает elf © 2008-2016
Использование материалов ресурса в образовательных целях (для рефератов, сочинений и т.п.) - приветствуется.
Для средств массовой информации, в том числе электронных, использование материалов с пометкой dN - только с письменного разрешения редакции.