pornfiles

, гость


Если вы на сайте впервые, то вы можете зарегистрироваться!

Вы забыли пароль?
Ресурсы портала
Кузнечное венчание
спортивный костюм большого размера женский онлайн каталог vushivanka - схемы для вышиванок крестиком
Наши опросы
Все и так хорошо.
Процветающий промышленный регион Украины.
Субъект федерации Украинской республики.
Независимое государство.
Субъект федерации РФ.
Наплевать.
Метки и теги
Читайте также

XML error in File: http://news.donbass.name/rss.xml

XML error: Undeclared entity error at line 12
{inform_sila_news}{inform_club}
Архив
Сентябрь 2017 (10)
Август 2017 (43)
Июль 2017 (34)
Июнь 2017 (40)
Май 2017 (68)
Апрель 2017 (40)


Все новости за 2014 год
Сортировать статьи по: дате | популярности | посещаемости | комментариям | алфавиту
Рейтинг: 
0

Для большинства людей ранние подъемы – это не желание, а необходимость. Хорошо, если накануне у вас была возможность расслабиться, спокойно отдохнуть на диване с книгой или посмотреть фильм, а потом лечь спать не поздно. Но нередко бывает иначе: мы проводим замечательный вечер с друзьями или семьей, засиживаемся допоздна, а утром поднимаемся с трудом. И мало кто после тяжелых утренних подъемов способен быстро прийти в хорошее расположение духа. Чтобы научиться вставать рано в хорошем настроении, в первую очередь обратите внимание на звуки своего будильника. Очень важно, под какую мелодию вы просыпаетесь, потому что раздражающие трели нередко режут ухо и портят настроение спросонья, а ненавязчивые мелодии делают пробуждение более приятным. Возможно, вам нравится просыпаться под звук, который издают часы с кукушкой, а, возможно, вам больше по душе тяжелая роковая композиция или же медитативная музыка. Но даже если вы не знаете наверняка, под какую музыку вам приятнее всего вставать, определить это несложно – просто поэкспериментируйте и понаблюдайте.

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 6675   
Рейтинг: 
0

Первомайськ - місто обласного значення в Луганській області.
До 1765 року в історичних джерелах відоме поселення Петромарьєвка, яке розташовувалося на річці Лугань.
У 1765 році одному з офіцерів Бахмутського гусарського полку, до складу якого входило 16 поселень, що називалися ротами, Катериною II на правах рангової дачі була виділена ділянка землі на нинішній території міста. До того вре­мени тут вже були поселення з числа збіглих селян. Новий хазяїн привіз з собою близько десятка кріпаків і назвав поселення своїм ім'ям - Олександрівкой.
Зручне місце поселення - ліс, річка, озера з великою кількістю риби і дичини, родюча земля, - сприяло швидкому заселенню місцевості, притягало нових поміщиків.

Оставить комментарий: (1)    Просмотров: 1501   
Рейтинг: 
0

Герб ДонецкаДонецьк -  місто на Сході України, адміністративний центр Донецької області.
Розташований на річці Кальмиус.
Статус міста має з 1917 року. До 1924 року місто носило назву Юзовка на честь засновника міста - бізнесмена Джона Юза. У 1924 році Юзовка була перейменована в Сталино, цю назву місто носило до 1961 року. Назва "Донецьк", отримав від назви річки Сіверський Донець, яка протікає на півночі Донецької області.
Освоєння земель в районі Донецька було розпочате запорізькими, а також донськими козаками в XVII столітті. У 1869 році валлійцем Джоном Юзом починається будівництво металургійного заводу з робочим селищем Юзовка. Дату спорудження селища прийнято вважати часом створення міста Донецька.
У 1917 році селище Юзовка отримало статус міста. У 1932 році місто стало центром Донецької області. У 1936 році в Сталино ведена в дію перша автоматична телефонна станція машинної системи на 4.000 номерів.
У 1970 році ЮНЕСКО визнало Донецьк кращим промисловим містом світу. У квітні 1978 населення Донецька перевищило мільйон жителів, проте до теперішнього часу, внаслідок демографічної кризи, дещо скоротилося.
Географічні координати Донецька - Географічні координати - 48°00′32″ с.ш. 37°48′15″ в.д. Часовий пояс - UTC+2, з переходом на літній час UTC+3. Загальна площа Донецька - 385 км². Протяжність міста з Півночі на Південь 28 км. Протяжність зі сходу на захід - 55 км.
Разом з довколишніми містами Донецьк входить до складу Донецької агломерації. Місто знаходиться в центральній частині Донбасу на південь від Донецького кряжа. Донецьк розташований в степовій зоні, у верхів'ях річки Кальмиус і оточений невеликими лісами, пагорбами, річками і озерами. На відстані 95 км на південь від Донецька знаходиться Азовське море. У Донецьку знаходяться 2 водосховища - Нижнекальмиусское водосховище (62+38 га, розташовано на річці Кальмиус) і Донецьке море (138 га). Через місто протікає 4 річки: Кальмиус, Асмоловка (13 км), Черепашкина (Бахмутка) (23 км), Скоморошка. У Донецьку насипані 125 териконів.
Клімат в Донецьку - помірно-континентальний. Ізотерма січня − 5°C і червня +18°C. Взимку панують північно-східні і східні вітри, влітку - північно-західні і західні вітри. Швидкість вітру досягає 20-30 м/сек. Опадів випадає до 556 мм в рік.
Тепла погода встановлюється з кінця квітня і тримається впродовж 160-170 днів. Влітку в Донецьку висока температура повітря, посухи і різкі мінливі вітри.
Перші холоди з'являються в жовтні, листопад вітряний із заморозками і снігопадами. У холодну пору року переважає Азіатський антициклон. Клімат нестійкий, оскільки рівнинна місцевість сприяє вільному просуванню атлантичних, арктичних і континентальних повітряних мас, морози часто змінюються відлигою. Середня температура повітря взимку - 10-15°С.
У Донецьку 2.200 вулиць, бульварів, проспектів. Їх загальна протяжність - 2.500 км. Головна вулиця - Артема (1-а лінія). Щонайдовша - Кірова. У місті 21 площа. Головна площа - им.Ленина.
У Донецьку - 5 державних університетів, 11 інститутів, 3 академії (у тому числі музична ДГАМ їм С.С.Прокофьева), 14 технікумів, а також 5 приватних університетів, 6 коледжів.
Через Донецьк проходить європейський маршрут E50, міжнародна автомобільна дорога M - 04, національні автомобільні дороги H - 15, H - 20, H - 21.
Основні комунікаційні вузли міста :
залізничний вокзал Донецьк;
5 залізничних станцій - Рутченково, Мандрыкино, Мушкетово, Донецк- 2, Донецьк;
аеропорт Донецьк;
2 автовокзали - "Південний" і "Путиловский";
5 автостанцій - "Центр", "Залізничний вокзал", "Трудовская", "Буденновская" і "Критий ринок" (центральний ринок).
8 У Донецьку розташовані почесні консульства Австрійської Республіки (відкрито 21 березня 2007 року), Вірменії, Білорусії, Болгарії, Німеччини, Литви, Чехії.

Міста-побратими Донецька:
Бохум (Bochum, Німеччина) c 1987 року;
Вільнюс (Vilnius, Литва);
Казань (Росія);
Катовіце (Katowice, Польща);
Москва (Росія);
Пітсбург (Pittsburgh, США);
Ростов-на-Дону (Росія);
Таранто ( Taranto, Італія) з 1984 року;
Харків (Україна);
Шарлеруа (Charleroi, Бельгія);
Шеффілд (Sheffield, Англія)

Населення Донецька по роках:

 1870 рік - 164 
 1884 рік - 5.494 
 1897 рік - 28.100 
 1910 рік - 48.000 
 1914 рік - 70.000 
 1926 рік - 106.000 
 1937 рік - 246.000 
 1939 рік - 466.300 
 1941 рік - 507.000 
 1943 рік - 175.000 
 1959 рік - 699.200 
 1970 рік - 879.000 
 1975 рік - 966.800 
 1979 рік - 1.020.800 
 1984 рік - 1.064.000 
 1987 рік - 1.090.000 
 1989 рік - 1.109.100 
 1992 рік - 1.121.400 
 1994 рік - 1.113.500 
 1998 рік - 1.065.400 
 2000 рік - 1.049.000 
 2001 рік - 1.016.200 
 2006 рік - 993.500 
 2008 рік - 998.000
2010 рік -  968.250
2011 рік - 962.049
2012 рік - 955.041
2013 рік - 953.217

Підготував Євгеній Лавриненко(dN)

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2286   
Рейтинг: 
0

Аркадий АверченкоАркадий Тимофеевич Аверченко - русский писатель, прозаик, драматург, сатирик,  журналист и театральный критик.
Аркадий Аверченко родился 18(27) марта 1881 года в Севастополе в семье небогатого купца Тимофея Петровича Аверченко и Сусанны Павловны Софроновой, дочери отставного солдата с Полтавщины.
Аркадий не получил никакого начального образования, так как ввиду плохого зрения не мог долго заниматься. Но недостаток общеобразовательных знаний со временем компенсировался природным умом.
Работать Аверченко начал рано, с 15 лет. С 1896 по 1897 год служил младшим писцом в транспортной конторе Севастополя. Впоследствии Аркадий описал этот период своей жизни в иронической "Автобиографии", а также в рассказе "О пароходных гудках".
В 1897 году Аркадий Аверченко уезжает на Донбасс, где работет конторщиком на Брянском руднике. На руднике он проработал четыре года. Впоследствии написал несколько рассказов о тамошней жизни («Вечером», «Молния» и др).
В начале 1900-х годов он переезжает вместе с правлением рудников в Харьков. Первая публикация в различных источниках указывается разная: то ли рассказ "Уменье жить" (в 1902) в харьковском журнале "Одуванчик", то ли рассказ "Как мне пришлось застраховать жизнь", кторый появился 31 октября 1903 года в газете "Южный край". Сам же автор считал своим литературным дебютом рассказ "Праведник" (1905).
В 1906-1907 годах Аверченко, "совершенно забросив службу", публикует в периодике очерки, фельетоны и юморески, а также выпускает быстро запрещённые цензурой несколько номеров собственных сатирических журналов, редактирует журналы "Штык" и "Меч". В 1907 эти издания стали первой постоянной трибуной писателя, который вёл почти все разделы под многочисленными псевдонимами. Его увольняют из правления рудника со словами: "Вы хороший человек, но ни к чёрту не годитесь". И в январе 1908 года Аркадий Аверченко уезжает в Санкт-Петербург. Однако по его собственным словам, он уезжает еще в 1907 году из Харькова в Петербург, не оплатив штрафа в 500 рублей за содержание 9-го номера журнала "Меч".
В столице он становится сотрудником второстепенных изданий, в том числе в терявшем подписчиков журнале М.Г.Корнфельда "Стрекоза".
В 1908 году группа молодых сотрудников "Стрекозы" решает издавать новый журнал "Сатирикон", секретарём, а вскоре и редактором которого становится Аркадий Аверченко.
Аркадий Тимофеевич многие годы с успехом работает в коллективе журнала с известными людьми - Тэффи, Сашей Чёрным, Осипом Дымовым, Н.В.Ремизовым (Ре-ми) и другими. Именно там появились его самые блестящие юмористические рассказы. За время работы Аверченко в "Сатириконе", этот журнал стал необычайно популярен, по мотивам его рассказов ставились пьесы во многих театрах страны ("Литейном театре", "Кривом зеркале", "Летучей мыши"). Для Аверченко работа в этом издании стала центральной вехой в творческой биографии. продолжаются начатые в Харькове поиски собственных тем, стиля, жанра. За острую политическую направленность некоторых материалов Аверченко подвергался судебному преследованию, но популярность от этого не уменьшилась.
В 1910 году выходят его сборники "Рассказы (юмористические)", "Зайчики на стене" и "Весёлые устрицы", последний имел более 20 переизданий. Эти книги сделали его имя известным среди большого количества российских читателей.
После опубликования Аверченко статьи «Марк Твен» в журнале "Солнце России" за 1910 год (№12), такие критики, как В.Полонский и М.Кузмин, заговорили о связи юмора Аверченко с традицией Марка Твена, а А.Измайлов сопоставлял его с ранним Чеховым.
Аверченко затрагивал в своём творчестве разные темы, но главный его "герой" — это быт и жизнь обитателей Петербурга: писателей, судей, городовых, горничных, не блещущих умом, но всегда у него очаровательных дам. Аверченко издевается над глупостью некоторых обывателей города, вызывая у читателя ненависть к «среднему» человеку, к толпе.
В 1911-1912 годах Аверченко дважды ездит в путешествия по Европе со своими друзьями-сатириконцами - художниками А.А.Радаковым и Н.В.Ремизовым. Эти путешествия послужили Аверченко богатым материалом для творчества: в 1912 году вышла его популярная книга "Экспедиция сатириконцев в Западную Европу". В том же году в Петербурге издаются книги писателя: "Круги по воде" и "Рассказы для выздоравливающих", после чего за Аверченко закрепляется звание "Короля смеха". Рассказы инсценировались и ставились в петербургских театрах.
На этом этапе в творчестве писателя выработался определённый комплексный тип рассказа. Аверченко утрирует, расписывает анекдотические ситуации, доводя их до полнейшего абсурда. Притом что его анекдоты не имеют и тени правдоподобия, они служат тем самым для большего отстранения действительности, которое было так необходимо интеллигентной публике того времени. Рассказ "Рыцарь индустрии" повествует о некоем Цацкине, который готов зарабатывать на жизнь абсолютно любым способом.
Постепенно в творчество Аверченко появляются трагические нотки, связанные с Первой мировой войной. С началом войны появляются политические темы, публикуются патриотически ориентированные произведения Аверченко: "План генерала Мольтке", "Четыре стороны Вильгельма", "Случай с шарлатаном Кранкен" и другие. Очерки и фельетоны Аверченко полны горечи и передают то состояние разрухи, в которой находилась Россия накануне революции. В некоторых рассказах этого периода писатель показывает разгул спекуляции и нравственной нечистоплотности.
В военные и предреволюционные годы книги Аркадия Аверченко активно издаются и переиздаются: "Сорные травы" (1914), "О хороших, в сущности, людях" (1914), "Одесские рассказы" (1915), "О маленьких — для больших" (1916), "Синее с золотом" (1917) и другие. Особое место среди них представляют "детские" рассказы (сборники "О маленьких — для больших", "Шалуны и ротозеи" и другие).
Кроме прочего, Аакадий Аверченко под различными псевдонимами (Ave, Волк, Фома Опискин, Медуза-Горгона, Фальстаф и другие) писал также многочисленные театральные рецензии.
К 1917 году Аверченко перестаёт писать юмористические произведения. Теперь его основные темы — это обличение современной власти и политических деятелей. С 1917 по 1921 годы в творчестве Аверченко мир разделён на две части: мир до революции и мир после революции. Эти два мира у писателя постепенно противопоставляются. Аверченко воспринимает революцию как обман рабочего человека, который должен в определённый момент спохватиться и вернуть всё на свои места в этой стране. И опять же Аверченко доводит ситуацию до абсурда: из жизни людей исчезают книги, в рассказе "Урок в советской школе" дети по книжке изучают, какая была еда. Также писатель изображает главных российских политиков Троцкого и Ленина в образах беспутного мужа и сварливой жены ("Короли у себя дома"). Второй мир России у Аверченко — это мир беженцев, мир тех, кто «зацепился» за эмиграцию. Этот мир раздроблен и предстаёт, прежде всего, в образе Константинополя. Здесь можно отметить рассказы «Константинопольский зверинец» и «О гробах, тараканах и пустых внутри бабах», в котором три человека пытаются выжить в Константинополе, они делятся друг с другом своим опытом о том, как каждый из них зарабатывает себе на хлеб.
В июле 1918 года большевики закрыли «Новый сатирикон» вместе с другими оппозиционными изданиями. Аверченко и весь коллектив журнала заняли отрицательную позицию по отношению к советской власти. Чтобы вернуться к себе в родной Севастополь (в Крым, занятый белыми), Аверченко пришлось пройти через многочисленные передряги, в частности, пробираться через оккупированную немцами Украину.
С июля 1919 года Аверченко работал в газете «Юг» (впоследствии «Юг России»), агитируя за помощь Добровольческой армии.
15 ноября 1920 года Севастополь был взят красными. За несколько дней до этого Аверченко на одном из последних пароходов уехал в Константинополь.
В Константинополе Аверченко почувствовал себя более-менее уютно, так как там в то время находилось огромное количество русских беженцев, таких же как и он.
В 1921 году в Париже опубликовал сборник памфлетов "Дюжина ножей в спину революции". Аверченко сокрушался о ужасной гибели России. Его героями становятся дворяне, купцы, чиновники, рабочие, военные — все они с неимоверной ностальгией вспоминают о прошлой жизни. Книга вызвала отповедь в советской печати, в частности, Н.Мещеряков назвал её "юмором висельника". В этом же году вышла статья Ленина «Талантливая книжка», в которой Аверченко назван «озлобленным до умопомрачения белогвардейцем», однако при этом В.И.Ленин нашел книгу «высокоталантливой». В ответ Аверченко пишет рассказ «Приятельское письмо Ленину», в котором подытоживает свой эмигрантский путь «из петербургских "варяг" в константинопольские "греки", начиная с запрета большевиками "Нового Сатирикона" и проведения широких арестов". В том же году Аверченко выпускает сборник «Дюжина портретов в формате будуар».
13 апреля 1922 года Аверченко переезжает в Софию, затем в Белград. Ни в одном из этих городов Аверченко надолго не остался, а переехал 17 июня 1922 года в Прагу на постоянное место жительства. Снимал номер в отеле «Злата гуса» на Вацлавской площади. В 1922 году издаётся сборник "Дети", в котором Аверченко описывает восприятие послереволюционных событий глазами ребёнка, особенности детской психологии и уникальной фантазии.
В 1923 году в берлинском издательстве «Север» вышел его сборник эмигрантских рассказов «Записки Простодушного». Жизнь вдали от Родины, от родного языка была очень тяжела для писателя. Эмиграции были посвящены многие его произведения, в частности, рассказ «Трагедия русского писателя».
В Чехии Аверченко сразу приобрёл популярность; его творческие вечера пользовались шумным успехом, а многие рассказы были переведены на чешский.
Работая в известной газете «Prager Presse», Аркадий Тимофеевич написал много искромётных и остроумных рассказов, в которых всё же чувствовалась ностальгия и огромная тоска по старой России, навеки канувшей в прошлое.
В 1925 году, после операции по удалению глаза Аркадий Аверченко серьёзно заболел. 28 января его в почти бессознательном состоянии положили в клинику при Пражской городской больнице с диагнозом «ослабление сердечной мышцы, расширение аорты и склероз почек».
Спасти его не смогли, и утром 12 марта 1925 года Аркадий Тимофеевич Аверченко умер. Похоронен на Ольшанском кладбище в Праге.
Последней работой писателя стал роман «Шутка Мецената», написанный в Сопоте в 1923 году, а изданный в 1925, уже после его смерти.

Подготовил Евгений Лавриненко (dN)






Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 4381   
Рейтинг: 
0

Украинская экономика сегодня переживает не самые лучшие времена. Многие фирмы находятся на грани закрытия, значительное количество рабочих мест ликвидировано. Спокойно чувствует себя, пожалуй, только геодезист и его тахеометр, да шахтеры – костяк Донбасса. Связанные с разработкой угольных месторождений специальности до сих пор считаются прибыльными.
Найти высокооплачиваемую работу в регионе хоть и сложно, но вполне возможно. Востребованными остаются специалисты в сфере IТ: программистам предлагают вплоть до 22 тысяч гривен. Разработчикам Android и iOS приложений – 15 тысяч. Остальным выпадает от 10 до 12 тысяч.

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 6919   
Рейтинг: 
0

Галина Николаевна ЩербаковаГалина Николаевна Щербакова (настоящая фамилия Режабек) - советская и российская писательница, сценарист.
Галина Режабек родилась 10 мая 1932 года в Дзержинске Донецкой области. В школьном возрасте пережила  немецкую оккупацию.
По окончании школы Галина поступила в Челябинский педагогический институт, окончив его, работала в школе учительницей русского языка и литературы. Некоторое время работала в газете журналистом, однако бросила эту работу, так как считала, что журналистика "затягивает и уводит в сторону".

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 3961   
Рейтинг: 
0
Дмитриевск - название города Макеевка до 1931 года.
В июле 1917 года поселок Дмитриевский, который являлся административным, торгово-промышленным и культурным центром Макеевского горного района, получил статус города и центра района.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2409   
Рейтинг: 

Герб Люблина(польск. Lublin) - крупный город в Польше, административный центр Люблинского воеводства, город-побратим Луганска.
Люблин расположен на Люблинской возвышенности, на реке Быстрице (левый приток реки Вепж).
Население в 2010 году составило 348.450 жителей.

(0)    Просмотров: 1159   
Рейтинг: 
0

BRIIT.com

Ресурс "Коммерческие вести" или BRIIT.com представляет в первую очередь тематику бизнеса и экономики. Информационный проект начал свою работу в 2010 году и являестя частью информационного портала BRIIT.info, в который входит еще ряд ресурсов различной тематики.
Кроме таких новостных разделов как:  "афиша", "пресс-релизы", "экономикс", "рынок труда", "спортивная колонка", ресурс поддерживает корпоративные страницы - мини-сайты предприятий, заинтересованных быть представленными в интернет-пространстве.

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2789   
Рейтинг: 
0

Каждый хотя бы однажды слышал о целебных свойствах китайского чая. Немногие знают, что отличия этого вида напитка от индийского или цейлонского состоят не только в регионе произрастания чайного листа. Технология обработки, основанная на тысячелетнем опыте, делает, например, китайский красный чай – уникальным.

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 6820   
Рейтинг: 
0
Юбилейный концерт Иосифа Кобзона "Я люблю тебя, жизнь" в Государственном кремлевском дворце 11 сентября 2012 года.
РОССИЯ-1. Эфир 14 сентября 2012 года.

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 1065   
Рейтинг: 
0

Журавка - село в Красноармейском районе Донецкой области.
Географические координаты - 48°13′46″ с.ш. 37°21′43″ в.д.
Население по переписи 2001 года составило 181 человек.

Подготовил Евгений Лавриненко (dN)

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 1849   
Рейтинг: 
0

Боково-Антрацит - прежнее (с 1920 по декабрь 1962 года) название поселка (до 1936 года), а в последствии города Антрацит.

Подготовил Евгений Лавриненко (dN)

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 4337   
Рейтинг: 
0

Ригерт Давид АдамовичДавид Адамович Ригерт - тяжелоатлет, Заслуженный мастер спорта СССР (1971),  Заслуженный тренер СССР, Заслуженный тренер России, Пятикратный чемпион СССР (1972, 1973, 1975, 1976, 1978), Девятикратный чемпион Европы (1971—1976, 1978—1980), Шестикратный чемпион мира (1971, 1973—1976, 1978), Олимпийский чемпион (1976, Монреаль). На летних Олимпийских играх 2004 года — главный тренер сборной России по тяжёлой атлетике. Ученик Рудольфа Плюкфельдера.
Давид Ригерт родился 12 марта 1947 года в селе Нагорное Кокчетавской области Казахская ССР.
Предки Давида Ригерта приехали из Германии в Россию в 1740 году. В начале Великой Отечественной войны родителей Давида - Адама Адамовича Ригерта и Елизавету Рудольфовну Горн, эвакуировали в Северный Казахстан, где он и родился. В 1964 году семья вернулась на свое прежнее место жительства, на Кубань. Там Давид Ригерт взял впервые в руки самодельную штангу.
После службы в армии Давид Ригерт перебрался в город Шахты, чтобы тренироваться у знаменитого Рудольфа Плюкфельдера, по его же приглашению.
В 1978 году Давид Ригерт окончил Московский институт физической культуры.
За время спортивной карьеры установил 64 рекорда СССР и 63 рекорда мира.
Живёт и работает в Таганроге.

Государственные награды
Медаль «За трудовую доблесть» (1971).
Орден Трудового Красного Знамени (1976).
Почётный знак «За заслуги в развитии физической культуры и спорта» (2000).

Подготовил Евгений Лавриненко (dN)

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 14989   
Рейтинг: 
0

Компания "Лидер Энерго"ООО «Лидер Энерго» осуществляет электромонтажные работы и изготовляет щитовое оборудование для потребителей Донецка и области на протяжении последних одиннадцати лет.
Структура компании подразделяется на отдел электромонтажа и департамент, который осуществляет оптовые поставки полного спектра электротехнической продукции. Ввиду того, что и закупка, и планировка, и установка оборудования проводится одним предприятием, клиенты «Лидер Энерго» получают возможность оплачивать услуги по выгодным ценам.
Особенность деятельности специалистов "Лидер Энерго" в том, что они исполняют задания, предварительно проведя тщательную подготовку и планирование работ. При чем, одинаково в будущем проекте  будут учитывать технические и эстетические составляющие его функционирования. Среди возможных операций: разработка концепции освещения, создание 3D-моделей обьекта работ, подбор оборудования, техническое обоснование его применения.
Партнерами и клиентами предприятия стали Донецкая областная налоговая администрация, Апеляционный суд Донецкой области, РСК "Олимпийский", информационно-библиотечный центр ДонНТУ, жители домов по улицам Постышева и 25-летия РККА и другие государственные и коммерческие учреждения, с которыми "Лидер Энерго" сотрудничала. Компания поучаствовала и в создании историко-культурного наследия Донецка: освещение монумента "Твоим освободителям, Донбасс" - тоже результат их деятельности.
"Лидер Энерго" является официальным дилером компаний "АВВ" (Германия), "Schneider Electric» (Германия), «Елтис» (Чехия), «ИЭК» (Россия), «Вариант» (Украина), «Бердянский кабельный завод», «Одесскабель», «Донбасскабель». Компания "Лидер Энерго" открыта для установления новых партнерских торговых контактов.

Михаил Драпак (dN)

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2630   
Рейтинг: 
0

ТОВ «Лідер Енерго» здійснює електромонтажні роботи та виготовляє щитове обладнання для мешканців Донецька та області протягом останніх одинадцяти років.
Структура компанії поділяється на відділ електромонтажу та департамент, що здійснює оптові поставлення повного спектру електротехнічної продукції. З огляду на те, що і закупівля, і планування, і встановлення обладнання проводиться одним й ти ж самим підприємством, клієнти «Лідер Енерго» отримують можливість сплачувати за послуги за вигідними цінами.
Особливість діяльності спеціалістів «Лідер Енерго» в тому, що вони виконують завдання, попередньо провівши ретельну підготовку і планування робіт. При чому, однаково в майбутньому проекті будуть враховуватися технічні та естетичні складові його функціонування. Серед можливих операцій: розроблення концепції освітлення, створення 3D-моделей об’єкта робіт, підбір оснащення, технічне обґрунтування його використання.
Партнерами та клієнтами підприємства стали Донецька обласна податкова адміністрація, Апеляційний суд Донецької області, РСК «Олімпійський», інформаційно-бібліотечний центр ДонНТУ, мешканці будинків по вулицях Постишева і 25-річчя РСЧА та інші державні та комерційні установи, з якими «Лідер Енерго» співпрацювала. Компанія долучилася і до створення історико-культурної спадщини Донецька: освітлення монумента «Твоїм визволителям, Донбас» - також результат їхньої діяльності.
«Лідер Енерго» є офіційним дилером компаній «АВВ» (Німеччина), «Schneider Electric» (Німеччина), «Елтіс» (Чехія), «ИЭК» (Росія), «Варіант» (Україна), «Бурдянський кабельний завод», «Одескабель», «Донбаскабель». Компанія «Лідер Енерго» відкрита для встановлення нових партнерських торгових контактів.

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 1596   
Рейтинг: 

Инновационный ресурс ДонбассаСайт Инновационный ресурс Донбасса возник как проект Донецкой обласной администрации и ставил перед собой задачу информационной поддержки научных и технических новыций региона.
После того как финансирование проекта прекратилось, бюро рекламно-информационных технологий "Эльф" приняло решение не бросать ресурс, а в меру своих сил и возможностей продолжить его поддержку самостоятельно в рамках проекта donbass.NAME. Редакция проекта приглашает к сотрудничеству все заинтересованные стороны рассматривать информационную площадку как электронное издание готовое публиковать новости науки и техники, информацию об инновационных проектах и т.п.

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 1118   
Рейтинг: 
0

Сучасний Лисичанськ, увібравши в себе міста Верхнє і Пролетарск, до 1965 року існували самостійно, разом з підлеглими йому містами Новодружеском і Привіллям простягнувся по правому високому берегу Сіверського Дінця майже на сорок кілометрів.
Територія ця, як і інші землі Дикого поля, з часу татаро-монгольського нашестя до середини XVIII століття не була заселена. На лівому березі Сіверського Дінця городки Боровської, Трехизбенкский і інші, до початку XVIII століття утворені збіглими селянами, після пригнічення Булавинского повстання за наказом Петра Першого були повністю знищені.
Відродилися вони тільки через два-три десятиліття. Коли російський рудознавец Григорій Капустін в 1724-1725 роках вів тут розвідку покладів кам'яного вугілля, його зустріли безлюдні балки і пагорби.
З метою освоєння правобережжя Сіверського Дінця між річками Бахмутом і Луганью уряд почав організовувати військовий поселення. За указом Сенату від 29 травня 1753 року в числі інших підрозділів, які складалися з тих, що бігли з під турецького ярма сербів, хорватів, болгар і волохов, на річці Верхньою Біленькою була поселена третя рота Бахмутского гусарського полку. Виникле поселення дістало подвійну назву: Третя Рота - по номеру підрозділу і село Верхнє - по назві річки. У 20 кілометрах від третьої роти влаштувалася п'ята рота того ж полку. Населений пункт іменувався по номеру роти, а також Привільне.
Військові поселяни вели своє господарство і в теж час захищали межі держави від набігів кримських татар. Після приєднання в 1783 році Криму до Росії небезпека минула, і військові поселення були перекладені на положення казенних селян.
Офіцерів гусарських рот царський уряд наділив вільними землями, які були поблизу військових поселень. Нові власники вели своє господарство на крепостнической основі, прагнучи притягнути сюди і закріпити за собою робочу силу. Так на початку 70-х років XVIII століття виникло село Рубіж(згодом перетворене в місто Пролетарск).
Розвіданий в 1724-1725 роках Г.Капустиним вугілля до кінця століття лежало незайманим. З 1792 року матроси Чорноморського флоту під керівництвом інженера-капітана Н.Ф.Аврамова організували тут здобич палива, яке вирушало в Миколаїв і інші порти. Видобуток вугілля проте не була систематичною. До того ж матроси розробляли голі пласти.
Інтенсивне освоєння південних степів, розвиток Чорноморського флоту викликали до життя перші підприємства Донбасу. 14 листопада 1795 року Катерина II видала указ "Про влаштування ливарного заводу в донецькому повіті при річці Лугани і про установу ломки знайденого в тій країні кам'яного вугілля". Відповідно до цього указу на землі селян села Верхнього(Третьої Роти), біля балки Лисячої була закладена копальня, що започаткувала промислову розробку кам'яного вугілля в Донбасі.
Вугілля, що видобувається, вирушало на Луганський ливарний завод, Чорноморському флоту, продавався на заводи солеварень у Бахмут, Слов'янськ, а також на цукрові заводи, використовувався в ковалях і для опалювання приміщень.
Разом з шахтою в тому ж, 1795 року був заснований новий населений пункт - перше шахтарське селище Донбасу, що дістало потім назву Лисичанськ. Що виник на землі села Верхнього копальня зробила значний вплив на долю його жителів. Із самого початку під шахту і нове селище у селян було відібрано 1.200 десятини землі, хоча у них навіть не хапало до норми. Довелося переселяти з села 20 сімей в знову виниклу слобідку Бахмутовку.
10 січня 1821 року вийшов указ, по якому казенні селяни села Верхнього, де мешкало тоді 1.232 людини, перекладалися на положення неодмінних працівників Луганського ливарного заводу. Їм ставилося в обов'язок перевозити вугілля на своїх конях і волах з Лисичанської копальні в Луганськ.
Оплата праці неодмінних працівників, як і майстрових, була грошово-натуральною.
Різке погіршення положення, жорстокі утиски і свавілля з боку адміністрації викликали у верхнян протест. 8 жовтня 1821 року вони звернулися до царя із скаргою і просили повернути їх в колишній стан військових поселян, писали міністрові фінансів. 16 червня 1822 року 39 неодмінних працівників відмовилися виходити на роботу. Ініціатори були покарані: Іван Исаенко і Іван Попов заарештовані і посаджені в заводський острог, сім інших працівників без жодного суду висічені різками. Але жителі верхнього це не зупиняє. 6 квітня 1823 року вони знову пишуть скаргу цареві, домагаючись звільнення від обов'язків неодмінних працівників.
Тільки у 1832 році, більш ніж через десять років, Луганський військовий суд і гірський суд департаменту гірських і соляних розглянули цю справу і відкинув майже усі звинувачення на адресу адміністрації. Прохання верхнян були злічені негрунтовними, а самі вони визнані людьми "неспокійного духу", схильними до "марного шукача і непокори". На підставі положення про облаштування Луганського ливарного заводу, затвердженого царем 28 квітня 1828 року, категорія неодмінних працівників була скасована, а жителі села Верхнього, не дивлячись на їх наполегливий опір, обернені в майстрових. На положенні кріпаків робітників вони знаходилися до відміни кріпака права.
Після реформи 1861 року жителі Лисичанська і Верхнього були звільнені від обов'язкової роботи на копальні і наділені землею. Проте наділи їх були не однаковими. У зв'язку з тим, що лисичане до роботи на копальні не мали землі, польовий наділ їх складав 1 десятину на ревізську душу. Він не міг забезпечити навіть жебрацького існування.
В середині XIX століття в районі Лисичанська виникли приватні шахти. У селі Рубежі з 1858 року діяла копальня поміщика Шаховой, потім були відкриті копальні Депрерадовича і Богдановича.
Відкривали свої шахти на своїх полях і деякі селяни Лисичанська, верхнього, Привілля. У 80-х роках таких шахт налічувалися близько двох десятків.
У 1879 році від Попасной до Лисичанська була прокладена залізнична гілка, а в 1895 році Лисичанськ був сполучений залізницею з Купянском, завдяки чому отримав вихід в центр країни. Це сприяло подальшому розвитку тут промисловості. Навесні 1890 року в селі Верхньому акціонерне товариство "Любимов. Солве і До°" заклало Донецький содовий завод, який в квітні 1892 року почав випускати кальциновану соду. Поряд із заводом був відкритий залізничний пост Любимовский, перейменований потім в станцію Переїзд.
Донецький содовий завод, що започаткував розвиток хімічної промисловості Донбасу, з перших років став найбільшим підприємством галузі, випередивши по объе-му виробництва Березниковский содовий завод. У 1895 році він виробив 22.500 тонн соди. Надалі потужність зросла, був налагоджений випуск бікарбонату натрію і інших видів продукції.
Для забезпечення заводу паливом акціонерне товариство узяло у казни в оренду лисичанську шахту "Дагмара", а в1896 року почало поряд з нею спорудження великої шахти "К.Скальковский". У 1902 році на цій шахті працювало 1.250 чоловік, було видано 6,8 мільйона пудів вугілля. У селі Рубіж в 1897 році засновано акціонерне товариство Александро-Дмитриевских копалень, в 1902 році була закладена ще одна приватна шахта. У 1899 році в селі верхньому був запущений завод акціонерного товариства Чорноморського цементного виробництва. Крім того тут діяли цегляний завод, борошномельний млин, в Лисичанську - невеликий скляний завод.
У момент зростання промисловості в Лисичанську починає рости політична активність робітників, оскільки умови праці і рівень життя в ті роки були не найкращі. Так спеціальна комісія, ознайомившись з життям гірників шахти "К. Скальковский", писала, що багато хто з них не має житла, а частина з тих, кому воно надане, туляться в землянках і балаганах. Казарми з суцільними нарами міститися брудно. Одна з них полу-землянка, обладнана з колишньої казенної стайні. Три балагани з дерев'яними скатами, в яких живуть артілі і куховарка. Вікон немає, замість вікон в дахах щілини. Три землянки, в яких живуть по 25-30 чоловік, освітлюються через отвір в даху, вхідні двері в півтора аршини заввишки.
Жителі Лисичанська пили неочищену воду з річки, яка навесні за виразом санітарного лікаря, набула кольору кавової гущі. А на Александро-Дмитриевском копальні у басейн для питва води, що поступала з Сіверського донця без фільтрації, на одну третину додавали шахтні води, що відкачуються з вироблень.
Усе це викликало поширення різних хвороб. У 1909 році на шахті "К.Скальковский" відмічені 75 випадків захворювань черевним тифом, 1-висипним, 32-возврастным, 55 дизентерією і 419 іншими епідемічними захворюваннями.
І як закономірність цих подій почалися періодичні страйки і хвилювання робітників. Так в жандармських архівах зареєстровано, що 9 травня 1902 року біля воріт Лисичанської штейгерской школи були розкидані рукописні листівки із закликом: "Та є здоровою республіка, геть(царів-мучителів) Миколу"!. Це і було вісником тих бурхливих подій які потрясли не лише Україну але і усю Росію.
Після закінчення громадянської війни жителі Лисичанська приступили до відновлення промисловості в регіоні. Багато шахт було затоплено, заводи стояли. Бракувало фахівців. З 60 підприємств, що знаходилися тоді в районі, було вирішено в першу чергу відновити 19-ть. Шахти "К.Скальковский", "Дагмара", "Рубежанская", знаходилися в кращому стані, незабаром почали давати вугілля. У другій половині 1921 року почав давати продукцію содовий завод, був пущений скляний завод колишнього Ливенгофского суспільства.
До 1926 року відновлення господарства району в основному було завершене. Цього року видобуток вугілля перевищив 700 тисяч тонн. Донецький содовий завод ще в 1925 році по виробленню каустичної соди і бікарбонату натрію перевершив рівень 1913 року. Було прийнято рішення про реконструкцію заводу.
У зв'язку з розвитком промисловості збільшилася чисельність населення, змінилася його структура. Скоротилося число зайнятих в сільському господарстві, спостерігалося швидке зростання числа робітників.
Розвиток Лисичанська і інших міст країни був перерваний нападом на Україну німецько-фашистських загарбників. У перші дні війни тисячі наших громадян пошли на фронт, у тому числі 1.200 комуністів-добровольців. Багато підприємств було евакуйовано в глиб країни. Восени 1941 року фронт наблизився до міста. На цій лінії частини радянської армії утримували оборону більше напівроку.
Лисичанськ двічі піддавався окупації ворога. Сотні його жителів були знищені фашистами. Але місто не здавалося. Тут виникла підпільна комсомольська група. У районі Лисичанського склозаводу і шахти "Чорноморка" діяла підпільна група, в якій брали участь Н.Непомнящий, И.Ф.Сачек, М.Русецкий, В.Чумаков і інші. Лисичане пам'ятають і молодих патріотів Петю Добрынского, Ваню Луганського, Сережу Кострова і інших що не підкорилися і мстили ворогові. Усі вони віддали своє життя щоб вільним було рідне місто.
Тисячі лисичан проявили мужність і героїзм на фронтах Великої Вітчизняної війни. Колишній учитель И.Ф.Биков, що став штурманом морської авіації, повторив подвиг Миколи Гастелло. Багатьом за подвиги на фронтах Великої Вітчизняної війни було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
2 вересня 1943 року частини 279-ої стрілецької дивізії звільнили Лисичанськ. Місто стало відроджуватися. Відновлювалися шахти, заводи. 11 січня 1944 року дала струм перша турбіна ГРЭС, 6 червня була відновлена перша система Лисичанського скляного заводу, а 28 серпня 1944 року поставлена на сушку скловарна піч заводу "Пролетар". У червні цього ж року виробив першу продукцію содовий завод.
У післявоєнні роки Лисичанськ не лише був відновлений, але і значно виріс, перетворився. З 1952 року він став містом обласного підпорядкування.
 У післявоєнний період були відновлені і реконструйовані скляні заводи. Подальший розвиток отримала хімічна, нафтохімічна і інші галузі промисловості.
Після закінчення відновного післявоєнного періоду місто росло і розвивалося, ставало все затишніше і красивіше, в нім був побудований найбільший в Європі нафтопереробний завод, побудований завод резино-технических виробів, і безліч інших промислових підприємств, в 1979 році їх налічувалося біля 64-х. Потім прийшли неспокійні 90-і, розвал СРСР, політичні блукання наших керівників усе це привело місто і його промисловість в занепад. Все те, що було досягнуто знову виявилося зруйнованим, адже не дарма говорять: "Історія завжди повторюється".
Як коли те предки відновлювали Лисичанськ після політичних і військових катаклізмів, так і сучасники відновлюють його після розвалу союзу.
Багато що вже втрачене назавжди, але багато що вдалося врятувати. У 2004 році Лисичанськ вийшов на перше місце в Україні по виробництву валової продукції. Знову виділяються кошти на благоустрій міста, реконструюється міський стадіон, будується новий пологовий будинок, приділяється величезна увага, історичним пам'ятникам і меморіалам Лисичанська.

Переклад з російської Єлени Кругляковой (dN)

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2115   
Рейтинг: 

Кардифф(англ. Cardiff [ˈkɑːdɪf], валл. Caerdydd [kaɨrˈdɪð]) — крупнейший город и столица Уэльса.
Город-побратим Луганска.
Статус города Кардифф получил в 1905 году благодаря бурному росту промышленности в регионе и использованию Кардиффа в качестве главного порта для транспортировки угля из Уэльса.
В 1955 году город объявлен столицей Уэльса.

(0)    Просмотров: 1156   

Для Вас работает elf © 2008-2016
Использование материалов ресурса в образовательных целях (для рефератов, сочинений и т.п.) - приветствуется.
Для средств массовой информации, в том числе электронных, использование материалов с пометкой dN - только с письменного разрешения редакции.