pornfiles

, гость


Если вы на сайте впервые, то вы можете зарегистрироваться!

Вы забыли пароль?
Ресурсы портала
Наши опросы
Все и так хорошо.
Процветающий промышленный регион Украины.
Субъект федерации Украинской республики.
Независимое государство.
Субъект федерации РФ.
Наплевать.
Метки и теги
Читайте также

XML error in File: http://news.donbass.name/rss.xml

XML error: Undeclared entity error at line 12
{inform_sila_news}{inform_club}
Архив
Сентябрь 2017 (42)
Август 2017 (43)
Июль 2017 (34)
Июнь 2017 (40)
Май 2017 (68)
Апрель 2017 (40)


Все новости за 2014 год
Сортировать статьи по: дате | популярности | посещаемости | комментариям | алфавиту
Рейтинг: 
+5
Что удивляет, когда просматриваешь подшивки луганских газет пятнадцатилетней давности, так это отсутствие информации о новостройках. Если в конце восьмидесятых что-то еще вводилось в строй, а закладывалось достаточно много, то девяностые в этом отношении оставляют ощущение остановившегося времени.

Спорят повсеместно
Первый, случайно открытый номер «Нашей газеты» дает представление о разнице между девяносто первым годом и, скажем, годом восемьдесят восьмым. В начале января 1991 года газета спрашивала себя (и своих читателей): «Где дорога к храму?» Предлагала: «На государство надейся, а сам не плошай». А под рубрикой «Экономика и жизнь» в материале под названием «Жить по закону стоимости» на вопрос, почему же не работает закон стоимости, отвечала так: «Потому что государство забирает почти всю прибыль, оставляя мизер на материальное стимулирование».
Январские номера «Нашей газеты» дают ясное представление о том, что происходило в Луганской области семнадцать лет назад.
В Луганске дал представление Константин Райкин, ярко сияла звезда футболиста Сергея Юрана, искали, где проходит дорога к храму и, самое главное, обсуждали судьбу союзного государства: в номере за семнадцатое января в материале «СССР — наш общий дом. Его возводить нам всем» читаем:
«Трудно встретить в наши дни человека, у которого не вызывал бы повышенный интерес проект нового союзного договора. Говорят и спорят о нем повсеместно. Но особенно волнует этот документ людей, которые в силу различных обстоятельств оказались за пределами своих национально-государственных образований. В этом нетрудно убедиться из бесед с представителями разных национальностей, работающих в Луганском инструментальном производственном объединении».
В частности литовец В.Леджюс признался корреспонденту «Нашей газеты», что ему трудно объяснить то, что происходит в Литве. Мальчишкой в те дни, когда советские солдаты освобождали Литву от гитлеровского рабства, В.Леджюс своими глазами видел, «как русские, казахи, украинцы, белорусы шли в бой и падали, сраженные фашистскими пулями. А сейчас памятники воинам-освободителям разрушаются, а на их места устанавливаются памятники членам профашистских организаций».
Правда, развернув подшивку «Нашей газеты», я с трудом вспомнил, что — да, ведь какой-то проект обсуждался в девяносто первом году (а ведь прошло всего семнадцать лет), но споров повсеместно... Нет, споров, кажется, не было.
Во всяком случае, не помню, чтобы кто-нибудь из моих собеседников сказал бы, что какой-то пункт проекта союзного договора его не устраивает. Только теперь я прочитал текст проекта договора, который должен был, говоря нынешним языком, перезагрузить Советский Союз. Во вступительной части проекта договора о Союзе Суверенных Республик говорилось:
«Участники договора, уважая волю своих народов к обновлению союза; признавая право наций и народов на самоопределение; исходя из провозглашенных республиками деклараций о государственном суверенитете; учитывая близость исторических судеб, стремясь жить в дружбе и согласии; обеспечивая равноправное сотрудничество... Решили...»
В конце января Луганскую область посетил председатель Верховного Совета УССР Леонид Кравчук. Он дал интервью корреспонденту «Нашей газеты». На вопрос о цели приезда на Луганщину Леонид Макарович ответил:
— Главная цель была услышать мнение таких больших регионов, которые играют важную роль в экономике, в общественной, политической жизни, как Донецкая и Луганская области, перед началом сессии Верховного Совета Украины. Надо знать мысли людей, потому я и встречался с ними в коллективах, на сессиях областных советов.
...На протяжении сотен перевернутых страниц попалась лишь одна информация о вводе в строй чего-то нового, нужного людям. В октябре 1993 года в Лисичанске в южной части города сдан в эксплуатацию новый путепровод, который развязал многие транспортные проблемы — он связал центр Лисичанска с микрорайонами южной части города.

«За» и «против»
В девяносто первом году в Луганске все еще защищали «дело Ленина». Правда, не очень ревностно. «Еще недавно наши улицы и площади, фасады и интерьеры пестрели лозунгами, утверждающими что Ленин и теперь живее всех живых, что он самый человечный человек, что дело Ленина живет и побеждает, за несколько десятилетий ставшими неотъемлемой частью нашего бытия и сознания. А вот сегодня... Сегодня, пожалуй, трудно и вспомнить, кто же первым открыл эпоху «по ниспровержению вождя мирового пролетариата», и, восхищаясь собственной лихостью и смелостью, крикнул: «Долой!»
«Перестройка, как и все прочие меро-приятия по реставрации или реанимации коммунизма, проходила в несколько этапов и закономерно завершается тем, чем и должны были завершиться всякие демократические реформы в тоталитарном государстве — диктатурой», — писал в «Нашей газете» житель Кировска Ю.Шипневский.
Ему возражал житель села Свистуновка Сватовского района И.Дробицкий: «С тревогой наблюдая за обстановкой в стране. Почти каждый день сообщения по радио и телевидению, информации в газетах приносят все новые и новые огорчения, от которых болит сердце, скорбит душа. Очень поражает сегодня то, что одновременно с дефицитом и пустыми магазинными прилавками в прибалтийских республиках, в Грузии, Азербайджане, Армении, Молдавии возникают разные политические вооруженные формирования. Громче всех лидеры-демократы утверждают, что путь к процветанию Украины лежит только через государственную независимость, то есть выход из Союза ССР и создание собственной армии. Стремятся заморочит нас на историческом материале, но с признаками языческой психологии, совмещенной с национализмом. Туго натягивая нити этой путаницы вокруг нашего народа, под маркой перестройки, перехода к рыночным отношениям, пытаются они сломать существующий строй. Трудно оставаться равнодушным, когда сталкиваешься со стремлением похоронить советскую власть, социализм, когда отдельные молодчики глумятся над памятниками Ленину».
Начальник кафедры общественных наук Луганского высшего военного авиационного училища штурманов имени пролетариата Донбасса А.Гокунь считал:
«А я, как и большинство жителей Луганщины, за сохранение, в то же время за обновление Союза как братского единения трудящихся, то есть тех, кто создает и приумножает материальные, духовные блага державы. По моему глубокому убеждению, только единый Союз способен защищать суверенитет и территориальную целостность государств».
Старший преподаватель Рубежанского филиала Днепропетровского химико-технологического института А.Новохатский колебался:
«Не отрицая в принципе необходимость сохранения в будущем Союза Советских Социалистических Республик, тем не менее хотелось бы в связи с предстоящим референдумом высказать ряд замечаний и предложений».
В разделе, посвященном основным принципам устройства обновленного Союза, проект договора предлагал формировать органы управления на основе представительства республик. Официальным языком Союза суверенных государств предлагалось считать русский язык. В последнем варианте договора эту статью изменили: «Республики самостоятельно определяют свой государственный язык (языки). Официальным языком Союза участники договора признают русский».
Отношение Союза и республик, не подписавших союзный договор, подлежали урегулированию на основе действующего законодательства Союза ССР, взаимных обязательств и соглашений.
На семнадцатое марта 1991 года был назначен первый всесоюзный референдум и республиканский опрос. Накануне газеты в основном пестрели такими заголовками, как «Скажем Союзу — да! Запомните, от нашего выбора зависит будущее отечества», «Сохраним единство и наш общий дом — СССР. Дружба — не абстрактное понятие». А девятнадцатого марта: «Голосуем за единство, Союз и демократию! Первый всесоюзный референдум и республиканский опрос состоялись». По сообщению окружной комиссии по проведению референдума по вопросу о сохранении Союза СССР как федерации равноправных республик и опроса населения для определения мнения граждан о содержании будущего Союза, на основании протоколов участковых комиссий 86,31 процента проголосовавших жителей Луганщины проголосовали «за» сохранение Союза, 12,57 — «против».

Конец чего-то
Семнадцатого августа газеты опубликовали согласованный проект договора о Союзе Суверенных Государств. Двадцатого августа — обращение ГКЧП к советскому народу. В нем граждан призвали осознать свой долг перед отечеством и выразить всемерную поддержку решениям государственного комитета по чрезвычайному положению в СССР, направленным на выведение страны из кризиса. Исполняющий обязанности президента страны ввел чрезвычайное положение в столице, назначил коменданта города...
Семнадцать лет прошло, а на вопросы — что и как, ответить, по-моему, никто не смог. Что они хотели? Как они собирались добиться того, что хотели, Бог их душу знает. Призывы к собственной памяти запутывают еще больше. Был какой-то смутный эмоциональный порыв — куда-то, к чему-то... Казалось, мы преодолеваем важный рубеж, после которого мечта о счастье сделается реальностью. Простуженный «исполняющий» обязанности президента, у которого тряслись руки, симпатии ни у кого не вызывал. «Комсомольская правда» подначила его, поставив инициал имени после фамилии: не Г. Янаев, а Янаев Г. «Обращение» не имело адресата — оказалось, что он выбыл.
Хронологически события развивались следующим образом.
В шесть часов утра девятнадцатого августа средства массовой информации объявляют о введении в стране чрезвычайного положения и о неспособности президента СССР Михаила Горбачева выполнять свои функции «по состоянию здоровья» и о переходе всей полноты власти в руки ГКЧП. Одновременно в Москву и другие крупные города были введены войска, политические деятели «демократической оппозиции» были объявлены в розыск.
Сопротивление принимает форму митингов, которые собираются в Москве у Белого Дома на Краснопресненской набережной и в Ленинграде на Мариинской площади.
В Москве возводятся баррикады, распространяются листовки. Непосредственно у Белого дома располагается бронетехника Рязанского полка Тульской дивизии ВДВ и Таманской дивизии.
Вечерняя пресс-конференция ГКЧП. Участники ГКЧП заметно нервничали, весь мир обошли кадры трясущихся рук Г. Янаева. Журналистка Татьяна Малкина открыто назвала происходящее переворотом.
В ночь на 21 августа танковые подразделения, контролируемые ГКЧП, осуществляют маневры возле Белого дома. Происходит столкновение на Новоарбатском мосту.
Группа «Альфа» отказывается брать штурмом Белый дом. В пять часов утра Язов отдает приказ о выводе войск из Москвы. Днем 21 августа начинается сессия Верховного совета РСФСР, которая почти сразу же принимает заявления, осуждающие ГКЧП. Вице-президент РСФСР Александр Руцкой и премьер-министр Иван Силаев вылетают в Форос к Горбачеву.
Михаил Горбачев возвращается из Фороса в Москву вместе с Руцким и Силаевым на самолете Ту-134. Члены ГКЧП арестованы. В прямом эфире Ельцин в присутствии Горбачева подписывает указ о приостановке действия КПСС на территории РСФСР, на свой манер выполнив притязания путчистов — лишив Горбачева власти.
24 августа газеты провозгласили: «Переворот провалился! Демократия победила!»
27 августа — Указ Президиума Верховной Рады Украины о временном прекращении деятельности коммунистической партии Украины.
Сразу за этим — анкета: «Какой быть Украине?»

Лайсман ПУТКАРАДЗЕ, «Наша газета», 2006 г.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 1796   
Рейтинг: 
0
Єгор Васильович ЄнакієвСеред плеяди підприємців кінця ХIХ століття особливу роль відіграли вихідці з дворянства: вони зазвичай не мали великих статків, але завдяки своєму інтелекту, знанням, діловим талантам зуміли посісти гідне місце серед підприємницької еліти Російської імперії. До них належить і Федір Єгорович Єнакієв.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 1528   
Рейтинг: 
0
ДокучаєвськДокучаєвськ (до 1954 року — селище Оленінські Кар'єри) — місто районного підпорядкування. Розташований за 38 км на південний захід від Донецька, за 30 км на північний схід від районного центру Волновахи і за 12 км від залізничної станції Оленівка. Населення — 25,4 тис. чоловік.
Заснування селища пов'язане з початком у 1912 році добування кар'єрним способом вапняку і доломіту для металургійної промисловості. Кар'єри належали російсько-бельгійському акціонерному товариству, були приписані до Петровського (нині Єнакіївського) металургійного заводу.
Місто відоме своїм найбільшим у Європі флюсо-доломітним комбінатом, до якого входять 5 діючих рудників, 2 дробильно-збагачувальні фабрики, доломітно-випалювальний завод, залізничний цех тощо. Комбінат має 67 потужних локомотивів. Обсяг виробництва промислової продукції перевищив дореволюційний у 48 разів (250 тис. т. у 1913 році й 12 млн. т. у 1967 році). Колектив комбінату виконав зобов'язання на честь 50-річчя Радянської влади щодо зростання виробництва, поліпшення якості продукції та зниження її собівартості. За досягнуті успіхи підприємство нагороджено пам'ятним Червоним прапором ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС. Машиністові екскаватора В.С.Єнютіну присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. У місті — 10 шкіл (в т.р. 6 середніх), де навчаються 5 тис. учнів і працюють 250 учителів.
У 1913 році на кар'єрах працювали 70 чоловік, через 3 роки — 165. За видобування і укладання в штабелі одного куб. саженя вапняку платили 4,5 крб.; за кожну тисячу пудів навантаженого у вагони каменю -1,5 крб. Вибої містилися нижче рівня залізничних колій, тому доводилося вручну підіймати камінь до вагонів. Багато уваги розвиткові виробництва після закінчення громадянської війни приділяв партійний осередок, створений тут у 1920 році в складі С.Є.Соболева, С.І.Адамовича і К.3.Триценка.
На фронтах Великої Вітчизняної війни жителі Оленівських Кар'єрів показали себе мужніми патріотами, багато з них удостоєні високих нагород.
Серед них Герої Радянського Союзу:
С.А.Харченко (посмертно) - командир взводу, якмй у березні 1944 року в боях при форсуванні Дніпра він своїм тілом закрив амбразуру ворожого дзота;
П.Я.Лихолєтов — командир ескадрильї, який особисто збив 19, а в групових польотах — 5 ворожих літаків.

Євген Лавриненко (dN), фото - Олега Пустовойта
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 3029   
Рейтинг: 
0
Легенда про засновника нашого міста – швидкого селянина Авдія має історичну основу. Архівні документи свідчать, що в середині XVIII сторіччя там, де зараз розташована східна частина міста виникло перше поселення, жителями якого були селяни Курської, Воронезької і Полтавської губерній. Кількість дворів поселення збільшувалося і незабаром Авдіївка стала селом, датою народження якого і вважається 1778 рік. Таку ж назву носять ще декілька населених пунктів в Оренбурзькій і Тамбовській , Калузькій і Чернігівській областях Росії. Авдіївка стала селянським поселенням, жителі якого займалися вирощуванням різних сільськогосподарських культур, здебільшого зернових.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 3813   
Рейтинг: 
+5
В заключительную фазу вступила подготовка к намеченному на середину апреля старту экспедиции донецких альпинистов в Гималайские горы, цель которой — восхождение на Эверест. Помимо штурма вершины, поход станет практическим воплощением предложенной руководителем команды, мастером спорта международного класса Сергеем Ковалевым идеи поднять на высочайшие горы в разных уголках нашей планеты кусочки добытого в Донбассе угля — символа Донецкого региона.

Шахтерская-ГлубокаяДля этого Сергей и несколько его товарищей спустились в шахту «Шахтерская-Глубокая». Оттуда, с самого глубокого в Украине горизонта добычи черного золота, находящегося на 1.386 м ниже земной поверхности, альпинисты подняли средних размеров угольную глыбу. От нее и откалываются куски угля, которые Ковалев и его партнеры несут в рюкзаках, поднимаясь к разным вершинам.
Сейчас в активе Ковалева — успешные восхождения на четыре восьмитысячника. Первый из них — находящуюся в непальских Гималаях гору Аннапурна (8.091 м) — альпинист из Харцызска одолел осенью 1996 г. Тогда в ходе экспедиции сборной Украины он вместе с опытными партнерами — харьковчанами Сергеем Бершовым и Игорем Свергуном — поднялся на вершину по трудному маршруту, ведущему по крутой южной стене этой горы.
Год спустя Ковалев вошел в состав команды гималайской экспедиции, организованной альпклубом «Одесса», и совершил вместе с одесситами Вадимом Леонтьевым, Василием Копытко и Романом Ковалем успешное восхождение на Чо-Ойю (8.201 м), поднявшись на нее с западной стороны. Следующим 8-тысячником для альпиниста стала еще одна гора в Гималаях — Манаслу (8.163 м), на которую он взошел в 2001 г. с двумя партнерами по сборной команде Украины — Владиславом Терзыулом из Южного и одесситом Вадимом Леонтьевым.
В дальнейшем Ковалев, хотя он по-прежнему член сборной команды страны, все больше времени и усилий отдает разработке и выполнению собственных проектов (особенно в последние годы, когда донецкие альпинисты избрали его председателем областной федерации). Среди таковых — уже упомянутые «угольные» восхождения.
За последнее время альпинист с товарищами поднялся на несколько высоких гор на разных континентах. Это Аконкагуа (6.959 м) в Южной Америке, Килиманджаро (5.895 м) в Африке, Монблан (4.807 м) — во французских Альпах, Ама-Даблам (6.812 м) в непальских Гималаях. К ним добавилось и совершенное на Кавказе под руководством Ковалева летнее восхождение большой группы донецких альпинистов на самую высокую гору Европы — Эльбрус (5.642 м).
В минувшем году Ковалев взошел на Шиша-Пангму — 8-тысячник, находящийся в одном из северных отрогов Главного Гималайского хребта в Тибете на территории Китая. Состав команды восходителей в этой экспедиции был компактным и включал трех человек: вместе с Ковалевым к вершине отправились два мастера спорта из Горловки — Олег Палий и Алексей Мацак. Из тройки восходителей горы достигли двое, третий — Алексей Мацак — из-за ухудшившегося самочувствия был вынужден прекратить восхождение и отправиться вниз. А Сергей Ковалев и Олег Палий добрались до цели.
4 января 2008 г. Ковалев с несколькими своими земляками вылетел из Украины в южноамериканское государство Эквадор. Там в конце января они совершили восхождение на самую высокую гору страны — Чимборасо (6.310 м) в Андах.
Вслед за этим, отправившись в феврале нынешнего года на Кавказ, Сергей Ковалев поднялся вместе с напарником Алексеем Лыковым на западную вершину Эльбруса. Здесь, пожалуй, стоит отметить, что зимнее восхождение на Эльбрус — дело намного более сложное, нежели летний подъем. В феврале на высочайшей вершине Европы альпинистам досаждали довольно сильные морозы и ветры, сдувавшие снег со склонов и обнажавшие крепкий лед, продвигаться по которому даже в обязательных «кошках» (специальных приспособлениях с острыми зубьями, надеваемых альпинистами на обувь) было непросто.
Эти восхождения были для донецких альпинистов важны не только как покорение очередной вершины, но и как весьма значимый фактор адаптации организма к специфическим условиям высокогорья, что необходимо в преддверии предстоящей экспедиции в Гималаи.
«Из Донецка в нынешнюю гималайскую экспедицию мы планируем отправиться ориентировочно 12—15 апреля, — говорит Сергей Ковалeв. — Предполагается, что в составе нашей экспедиции будут четыре восходителя, а также врач и оператор. Ну а штурм вершины Эвереста предпримем, как ожидается, во второй половине мая».
...Ковалеву пошел 42-й год. Для альпиниста-высотника это возраст профессиональной зрелости, когда здоровье по-прежнему в полном порядке, силы есть и к тому же накопился солидный опыт всевозможных восхождений, умноженный на высокую квалификацию. Пожелаем же Сергею и его товарищам удачи в заоблачных Гималаях.
 
Вадим Фельдман. Еженедельник 2000.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2733   
Рейтинг: 
0
Про нагородження працівників підприємств, установ та організацій Донецької області

За вагомий особистий внесок у соціально-економічний, культурний розвиток Донецької області, вагомі трудові досягнення та з нагоди 75-річчя утворення області постановляю:

Нагородити орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня

ДЕРМЕНТЛІ Федора Семеновича – генерального директора у 1986-2005 роках акціонерного товариства «Харцизький трубний завод»

Нагородити орденом «За заслуги» І ступеня

РЕВУ Олексія Олександровича – Артемівського міського голову

Нагородити орденом «За заслуги» II ступеня

БАЛАБАНОВА Василя Васильовича – директора акціонерного товариства «Рассвет», Володарський район
КУЧЕРОВА Анатолія Андрійовича – директора Донецького вищого училища олімпійського резерву імені С.Бубки
ШУКАЛА Романа Васильовича (Іларіона) – митрополита Донецького і Маріупольського, керуючого Горлівською єпархією Української православної церкви

Нагородити орденом «За заслуги» III ступеня

БЕСЧАСТНОГО Віктора Миколайовича – начальника Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ МВС України
ГВЕТАДЗЕ Івана Георгійовича – президента товариства «Міське будівництво», м. Донецьк
МІЩЕНКА Володимира Кузьмича – тракториста акціонерного товариства імені Фрунзе, Старобешівський район
ОНЧУЛА Петра Єпіфановича – професора Донецької державної музичної академії імені С.С.Прокоф'єва
ХОМЕНКА Віктора Миколайовича – начальника Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів в Донецькій області

Нагородити орденом «За мужність» III ступеня

КОНОНЧЕНКА Олександра Миколайовича – заступника голови Артемівської спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Нагородити орденом княгині Ольги III ступеня

ДАВИДЕНКО Людмилу Іванівну – заступника голови – керівника апарату Донецької обласної державної адміністрації

Нагородити медаллю «За працю і звитягу»

ДРАГУНА Олександра Васильовича – розливальника сталі акціонерного товариства «Донецьксталь – металургійний завод»
ТКАЧОВА Василя Яковича – старшого інженера акціонерного товариства «Ясинівський коксохімічний завод»

Присвоїти почесні звання:

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ВИНАХІДНИК УКРАЇНИ»

КОЛОМІЙЦЕВУ Анатолію Кузьмичу – головному конструктору проекту акціонерного товариства «Автоматгірмаш імені В.А.Антипова», м.Донецьк

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ВЧИТЕЛЬ УКРАЇНИ»

ГРИЗОДУБ Оксані Леонідівні – вчительці Володарської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ЕКОНОМІСТ УКРАЇНИ»

САНЖУРІ Людмилі Іванівні – начальнику Державної податкової інспекції у м.Краматорську

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ЕНЕРГЕТИК УКРАЇНИ»

ПРАВИЦЬКОМУ Володимиру Дмитровичу – начальникові зміни Старобешівської теплової електричної станції
ТКАЧОВУ Володимиру Івановичу – директорові державного підприємства «ДонОРГРЕС», м.Горлівка

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ЖУРНАЛІСТ УКРАЇНИ»

КЛЕМЕНТЬЄВІЙ Іраїді Миколаївні – оглядачеві газети «Вечерний Донецк»
СЕМЕНОВІЙ Марії Іванівні – головному редакторові газети «Вечерняя Макеевка»

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ДІЯЧ НАУКИ І ТЕХНІКИ УКРАЇНИ»

ВАРЮХІНУ Віктору Миколайовичу – директорові Донецького фізико-технічного інституту імені О.О.Галкіна НАН України
КОНДРАТЕНКУ Петру Геннадійовичу – завідувачеві кафедри Донецького державного медичного університету імені М.Горького
МАКОГОНУ Юрію Володимировичу – завідувачеві кафедри Донецького національного університету

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ЛІКАР УКРАЇНИ»

БОРЗИХ Олександру Володимировичу – завідувачеві відділу Науково-дослідного інституту травматології та ортопедії Донецького державного медичного університету імені М.Горького
ГОНЧАРОВІЙ Тетяні Петрівні – заступникові головного лікаря Донецького обласного центру медико-соціальної експертизи

«ЗАСЛУЖЕНИЙ МЕТАЛУРГ УКРАЇНИ»

МІГОТІНУ Володимиру Сергійовичу – операторові акціонерного товариства «Макіївський металургійний завод»

«ЗАСЛУЖЕНИЙ МАШИНОБУДІВНИК УКРАЇНИ»

КУЗНЕЦОВУ Олександру Івановичу – токареві-розточувальнику акціонерного товариства «Новокраматорський машинобудівний завод»

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ»

ВОЛИКУ Віталію Васильовичу – директорові приватного підприємства «Концертне агентство «БЛІЦ», м.Донецьк
ПИРОГОВІЙ Олександрі Іванівні – директорові Державного музею історії промисловості України, м.Донецьк

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ»

ДЕМ'ЯНЕНКУ Олександру Васильовичу – генеральному директорові товариства «Донбаснафтопродукт», м.Донецьк
ТОВСТОНОГ Галині Вікторівні – контролерові акціонерного товариства «Центральна збагачувальна фабрика «Октябрська», м.Білицьке

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК ОСВІТИ УКРАЇНИ»

ЄГОРОВУ Петру Володимировичу – деканові, завідувачу кафедри Донецького національного університету
НЕМИЛОСТИВІЙ Вірі Максимівні – начальникові відділу Старобешівської районної державної адміністрації

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ»

МАГОМЕДОВУ Абакару Юсуповичу – завідувачеві відділення Науково-дослідного інституту травматології та ортопедії Донецького державного медичного університету імені М. Горького

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ УКРАЇНИ»

ЯКОВЛЕВІЙ Любові Іванівні – начальникові головного управління Донецької обласної державної адміністрації

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК СФЕРИ ПОСЛУГ УКРАЇНИ»

ВОРОТИНЦЕВУ Василю Альбертовичу – генеральному директорові обласного комунального підприємства «Донецьктеплокомуненерго»

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ»

БАЛАНУ Юрію Вікторовичу – начальникові вантажного району державного підприємства «Маріупольський морський торговельний порт»
ПАНЮКОВУ Володимиру Миколайовичу – диспетчерові державного підприємства «Донецька залізниця»

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ І СПОРТУ УКРАЇНИ»

МАРМАЗОВУ Леоніду Васильовичу – головному спеціалістові Донецької обласної організації фізкультурно-спортивного товариства «Україна»
ГОРОШКУ Володимиру Михайловичу – тренерові-викладачу загальноосвітньої школи-інтернату №4 міста Маріуполя

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ШАХТАР УКРАЇНИ»

ЛІСОВОМУ Георгію Миколайовичу – директорові акціонерного товариства «Науково-дослідний інститут гірничої механіки імені М.М.Федорова», м.Донецьк
ХОХОТВІ Олександру Івановичу – заступникові голови Донецької обласної державної адміністрації

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ХУДОЖНИК УКРАЇНИ»

ТЕЛИЧКУ Володимиру Олександровичу – живописцю, м.Донецьк

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ЮРИСТ УКРАЇНИ»

УСТИМЕНКУ Володимиру Анатолійовичу – начальникові управління Донецької міської ради.

Президент України Віктор ЮЩЕНКО
2 липня 2007 року

Офiцiйне представництво Президента України
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2428   
Рейтинг: 
0
Віктор Федорович Янукович Віктор Федорович Янукович народився 9 липня 1950 року в  робітничому селищі Жуковці під містом Єнакієве, Донецької області в родині робітника.
Освіта вища, у 1973 р. закінчив Єнакієвський гірничий технікум, у 1980 - Донецький політехнічний інститут (нині Донецький державний технічний університет) за фахом інженер-механік, Українську академію зовнішньої торгівлі, магістр міжнародного права.
Трудовий шлях розпочав у 1969 р. газозварювачем; працював автослюсарем, механіком, директором автобази "Орджонікідзевугілля". Протягом 20 років працював на керівних посадах, керував підприємствами "Донбастрансремонт", "Укрвугілляпромтранс", об'єднанням "Донецькавтотранс".
У серпні 1996 р. В.Ф.Януковича призначено заступником голови, а у вересні - першим заступником голови Донецької обласної держадміністрації. З 14 травня 1997р. по листопад 2002 року перебував на посаді голови Донецької обласної державної адміністрації, був депутатом Донецької обласної ради. З травня 1999 по травень 2001 року - голова Донецької обласної ради за сумісництвом.
Постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 2003 року №128 В.Ф.Янукович призначений: головою Комісії Кабінету Міністрів України з питань науково-технологічного розвитку; головою Координаційної групи з активізації інвестиційної діяльності; головою Організаційного комітету з підготовки та проведення заходів у зв’язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні; головою робочої групи з питань приватизації підприємств та ефективного управління корпоративними правами.
З листопада 2002 р. по грудень 2004 р. - Прем’єр-міністр України.
Один з авторів цілої низки широкомасштабних регіональних програм. Серед них комплексні розробки: “Програма невідкладних заходів щодо виходу з кризи на 1997 рік”, “Програма соціально-економічного розвитку Донецької області на 1998-2000 роки”, “Донецька область - 2010”. Реалізуються також понад 20 програм, розрахованих на пріоритетний розвиток найважливіших соціальних та економічних сфер: “Молодь Донеччини”, “Ветеран”, “Турбота”, “Комплексна програма зайнятості населення області”, “Програма розвитку житлово-комунального господарства області на 2000 рік и на період до 2005 року” тощо. Нині в області спільно з Національною Академією наук України здійснюється розробка Програми науково-технічного розвитку Донецької області до 2020 року.
З 20.04.2003 р. - Голова Партії регіонів України.
Доктор економічних наук, захистив дисертацію на тему "Управління розвитком інфраструктури великого промислового регіону" в інституті економіко-правових досліджень НАНУ.
Голова Національного олімпійського комітету України.
Кембриджський міжнародний центр нагородив В.Ф.Януковича пам’ятною медаллю на знак визнання його наукових розробок, їх втілення в Донецькому регіоні. За рішенням Кембриджського центру у 2000 році його обрано “Людиною року” в номінації “Розвиток регіональної економіки” з включенням його в щорічне видання Міжнародного біографічного центру.
Академік Каліфорнійської міжнародної академії наук, освіти, індустрії та мистецтв, член-кореспондент Транспортної академії України.
Заслужений працівник транспорту України.
Кавалер орденів "За заслуги" III, II та I ступеня, знаків "Шахтарська слава", "Шахтарська доблесть", орденів Святого Преподобного Нестора-літописця Києво-Печерського, Святого князя Володимира, Святого Данила Московського.
Автор (співавтор) понад 50 наукових трудів та кількох книг.
Займається спортом (великий теніс), захоплюється мисливством, голубівництвом.

Открытая Украина
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 4384   
Рейтинг: 
0
Ситник Костянтин МеркурійовичКостянтин Меркурійович Ситник - народився 3 червня 1926 р. у м. Луганську. Після закінчення у 1949 р. Луганського педагогічного інституту ім. Т.Г.Шевченка розпочав свою трудову діяльність на посаді асистента цього інституту, а з 1950 р. працює в Академії наук України (нині Національна академія наук), в якій пройшов шлях від аспіранта Інституту ботаніки ім. М.Г.Холодного до його директора, від кандидата наук до академіка. Перші свої кроки в ботаніці — дуже старій та надзвичайно добрій і красивій науці — він зробив за допомогою тодішнього завідувача кафедри ботаніки Луганського педагогічного інституту Ф.К.Терещенка і професора С.І.Лебедєва, аспірантом якого він став в Києві.
К.М.Ситник є автором біля 1.000 наукових, науково-популярних, публіцистичних робіт, опублікованих в численних вітчизняних та закордонних виданнях. Він підготував біля 20 докторів та 30 кандидатів наук, які працюють не тільки в Україні, але й у багатьох країнах світу. Серед його учнів — академік і 3 члени-кореспонденти НАН України.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 3017   
Рейтинг: 
0
Дзюба Іван МихайловичІван Михайлович Дзюба - літературознавець, громадський і політичний діяч, академік Національної академії наук України (1992), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1991), Герой України (2001).
Народився 26 липня 1931 р. у с.Миколаївка Волноваського району на Донеччині. Закінчив Донецький педагогічний інститут, а потім аспірантуру Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР. Працював у журналі «Вітчизна», видавництвах «Молодь», «Дніпро». Як літературний критик друкується з 1952 року.
Широко відомі наукові праці І.М.Дзюби, а їх близько 400, у тому числі 14 монографій, присвячених найактуальнішим проблемам історії й нинішнього стану вітчизняної літератури та культури, відродження національної духовності українського народу. Вчений є автором таких книг, як «Звичайна людина чи міщанин», «Грані кристала», «Автографи відродження» та багатьох інших. Він є також автором передмов до численних літературних видань і статей в українських («Вітчизна», «Всесвіт», «Дніпро», «Сучасність») та російських журналах («Новый мир», «Дружба народов», «Вопросы литературы», «Литературное обозрение»), на теми української, російської та інших літератур.
Неоціненний особистий внесок І.М.Дзюби у розвиток процесів демократизації й розбудови Української держави. Участь у русі за незалежність України він розпочав ще у 50-і роки. За гострі публіцистичні публікації й відкриті виступи на захист української інтелігенції, самвидатівські матеріали, в яких обстоював право радянських письменників на свободу творчості та діячів науки — на повноту висвітлення культурно-історичного процесу, безпрецедентну працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), він 1972р. був заарештований. Півтора року перебував Іван Михайлович в ув'язненні, потім — під офіційним наглядом, будучи позбавлений можливості творчої роботи.
У роки перебудови І.М.Дзюба — один з ініціаторів створення Народного руху України та Університету українознавства, перший президент Республіканської асоціації україністів (1989).
Після проголошення незалежності України Іван Михайлович призначається міністром культури (1992—1994 рр.). Протягом наступних років — радник Президента України, голова Комітету з Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка, академік-секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України, член Президії НАН України, голова редколегії часопису «Сучасність» та співголова редколегії «Енциклопедії сучасної України», член Наглядової ради Фонду «Відродження» та редколегій ряду провідних видань.
Ім'я І.М.Дзюби добре відоме й світовій громадськості. Його праці видані в перекладах російською, англійською, французькою, італійською, китайською та іншими мовами. Він брав активну участь у міжнародних наукових форумах у США, Канаді, Австрії, Італії, Швейцарії та інших країнах.

Багаторічна плідна діяльність І.М.Дзюби в ім'я розбудови Української держави відзначена міжнародною премією ім. Т. і О.Антоновичів (1991), Національною премією України ім. Т.Г.Шевченка (1991), Республіканською премією в галузі літературно-художньої критики ім. О.І.Білецького (1989), Всеукраїнськими преміями — ім. В.І.Вернадського (2000) і «Визнання» (2001).

У 2001 році Івану Михайловичу присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.


Вісник НАН України. №7/2001

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 3978   
Рейтинг: 
0
Чебаненко Іван ІллічВідомий український вчений геолог-тектоніст, доктор геолого-мінералогічних наук (1975), професор (1979), член-кореспондент АН УРСР (1979), академік НАН України (1982), Заслужений діяч науки й техніки України (1991), заступник директора Інституту геологічних наук АН УРСР (1972—1973, 1975—1978), завідувач відділу геотектоніки ІГН НАН України від 1978р. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1992).
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2721   
Рейтинг: 
+5
В декабре 1973 года Владимира Васильевича Шевченко на Пленуме ЦК освободили с должности Первого секретаря Луганского обкома партии с партийным взысканием и отправили работать в Горловку директором по экономике объединения "Артемуголь". На долгих 15 лет. Охоту заниматься футболом отбили у него навсегда.
Перед сезоном 1973 года не оказалось в команде и главного тренера, выигрывавшего с "Зарей" все ее титулы, Германа Семеновича Зонина.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 3122   
Рейтинг: 
0
Шестопалов Віктор ПетровичВчений у галузі теоретичної радіофізики, засновник харківської школи дифракції, академік Національної академії наук України (1979), доктор фізико-математичних наук (1962), професор, заслужений діяч науки і техніки УРСР (1983), лауреат Державних премій СРСР і УРСР в галузі науки і техніки.

Народився 23 січня 1923р. у м. Слов'янськ Донецької області.

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2821   
Рейтинг: 
0
Чумаченко Микола Григорович

Микола Григорович Чумаченко народився 1 травня 1925 року в селянській родині в селі Гладківка (колишньому Келегеї) Голопристанського району Херсонської області. Учився в Келегейській неповній середній, а потім у Голопристанській середній школі №1. У 1943—1949 рр. він — солдат Радянської Армії у складі військ 4-го Українського фронту. Після демобілізації з лютого 1949—1961 рр. працює на Кутаїському автомобільному заводі ім. Г.К.Орджонікідзе старшим бухгалтером, начальником сектора матеріального обліку, заступником головного бухгалтера і головним бухгалтером заводу. Робота на заводі для М.Г.Чумаченка була школою виробничого досвіду: в цей період він активно вивчає економіку і господарську діяльність підприємства. Без відриву від виробництва з відзнакою закінчує у 1957р. економічний факультет Тбіліського державного університету і вступає до заочної аспірантури Київського фінансово-економічного інституту, одночасно займаючись виробничою та дослідницькою роботою. Результати останньої викладені в ряді публікацій та дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата економічних наук «Питання аналізу рентабельності соціалістичних промислових підприємств (на прикладі промислових підприємств м.Кутаїсі)» (1962).

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2755   
Рейтинг: 
0
Алексеєв Анатолій ДмитровичАнатолій Дмитрович Алексеєв - учений у галузі прикладної фізики, член-кореспондент Національної академії наук України (2006), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1995).
Народився 20 травня 1940 року в Донецьку. В 1963 р. закінчив Донецький політехнічний інститут. З 1963 по 1966 рр. працював у ньому інженером. Від 1966 р. — у Донецькому фізико-технічному інституті АН УРСР: завідувач лабораторії (1966—1986), завідувач відділу (1986—1998), від 1998 — директор Відділення фізико-технічних гірничих проблем. З 2002 року — директор Інституту фізики гірничих процесів НАН України.
Вивчаючи властивості вугілля та гірських порід і поведінку їх при об’ємному нерівнокомпонентному навантаженні при високих рівнях стискаючих напружень, А.Д.Алексеєв розробив нові методи моніторингу стану гірничого масиву при розробці вугільних пластів, що тепер є узвичаєними. Наукові дослідження в цьому напрямку дозволили розробити способи прогнозу та боротьби з газодинамічними явищами у вугільних шахтах.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2575   
Рейтинг: 
0
Приозівський пролетарНе поспішайте, шановний читач, шукати помилки у назві! «Приазовский пролетарий», таку назву газета м.Маріуполя «Приазовский рабочий» з 1926 по 1937 рік, мала деякий період, з січня 1932 по липень 1934 року, коли видання виходило на українській мові — та не просто, а на українськім «новоязе». Чому?
Саме на цей період доводиться останній схлип політики коренізації (українізації у нашему варіанті), яку здійснювали більшовики у 20-х — початку 30-х років. Її сенс: вкорінення більшовистьской влади на місцях, опанування мовами та традиціями місцевого населення, поповнення партії за рахунок його представників. К 1932 року на теріторії УРСР лишилось 3 російськомовних видання, інші, у тому рахунку й «Приазовский пролетарий», перейшли на українську мову.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 1553   
Рейтинг: 
+1
У повоєнні роки Донбас, нарощуючи свій економічний потенціал, стає і потужним науковим центром. Однак не може похвалитися аналогічним зростанням культурної інфраструктури. Так, кількість театрів навіть зменшилася порівняно з довоєнним періодом: у Ворошиловградській області їх було 6 у 1940 р. і тільки 2 у 1966. Зате розширювалася мережа культурно-освітніх закладів, художніх та музичних училищ; заохочувано художню самодіяльність: у середині 70-х років у Донецькій області було понад 8 тисяч колективів художньої самодіяльності, у Луганській – 5,5 тисячі. Причому самодіяльна художня творчість меншою мірою, ніж професійна, втрачала своє національне обличчя.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2439   
Рейтинг: 
0
Олександр Назарович ЩербаньДо 100-річчя від дня народження академіка О.Н.Щербаня

У березні 2006 р. наукова громадкість відзначила сторіччя від дня народження одного з фундаторів гірничої теплофізики і рудникової термодинаміки, доктора технічних наук академіка АН УРСР Олександра Назаровича Щербаня. Цікавими спогадами про вченого ділиться його донька Тетяна Олександрівна.

Мабуть, зайве наголошувати, наскільки актуальними були і залишаються в нашій країні проблеми накопичення у вугільних шахтах метану і запобігання його вибухам. Саме ці питання упродовж багатьох років були предметом пильної дослідницької уваги О.Н.Щербаня. Вчений заклав наукові підвалини і розробив технічні засоби контролю, прогнозу й регулювання теплових умов у глибоких вугільних шахтах, а також винайшов термокаталітичні способи визначення наявності вибухонебезпечних або токсичних газів у шахтах та підвалах міських споруд. Під керівництвом Олександра Назаровича було проведено ґрунтовні теоретичній експериментальні дослідження з питань використання тепла Землі у промислових цілях, вивчалися можливості підземного видобування легкоплавких корисних копалин безпосередньо з рудного масиву, розроблялася нова технологія буріння надглибоких свердловин, теоретичні принципи і технічний комплекс систем регулювання якістю повітря у великих містах тощо.
За результатами досліджень О.Н.Щербань опублікував понад 500 наукових праць, отримав близько 200 авторських свідоцтв на винаходи, підготував понад 40 кандидатів і докторів наук.
Олександр Назарович народився 2 березня 1906 р. у с. Диканьці на Полтавщині, в бідній родині. Його дід — Олексій Андрійович, кріпак князя Кочубея, займався чумацьким промислом, батько — Назар Олексійович — після військової служби працював кондуктором на полтавській Південній залізниці, пізніше, побравшись з Марфою Антонівною Гарус, оселився в Диканьці. У подружжя було троє дітей — Наталя, Григорій і найменший Сашко.
Коли Сашкові виповнилося 8 років, батьки віддали його до Диканьської семирічки. Навчання давалося йому легко, хлопчик ріс кмітливим, допитливим. Одним з перших учнів він закінчив школу, а потім — Полтавську індустріальну профтехшколу, де готували фахівців-механіків. У пошуках роботи вирушив на Донбас. У Макіївці Сашко працював на шахті «Софія-вертикальна» плитовим, згодом — на шахті «Холодна балка» коногоном та підривником. У молодого, енергійного юнака на все вистачало сил і часу. Він багато читав, особливо захоплювався поезією, сам писав вірші, кращі з яких друкувалися у місцевій газеті. Після нелегкої праці в забої невгамовний Сашко поспішав на репетиції театрального гуртка, де в аматорських виставах грав здебільшого комедійні ролі. Наділений приємним баритоном і музичним слухом, на любительських концертах Олександр Щербань часто виконував українські народні пісні.
1929 року за путівкою профспілкової організації шахти він їде до Дніпропетровська, де вступає на шахтобудівний факультет Дніпропетровського гірничого інституту (ДГІ). Блискуче закінчує цей навчальний заклад і залишається тут для навчання в аспірантурі. Від 1934 року Олександр Назарович поєднував аспірантуру (заочне відділення) з роботою
інженера-проектувальника у тресті «Доншахтопроект». Саме тоді він одружився зі студенткою геологічного факультету Дніпропетровського державного університету Анастасією Павлівною Бойко і мусив матеріально забезпечувати сім’ю. Наступного року щасливий батько радів народженню сина Сашка. Олександр Назарович дуже любив малюка, але не міг йому приділяти достатньо уваги, оскільки напружена й відповідальна робота вимагала від нього повної самовіддачі.
Як інженер-проектувальник, старший інженер, завідувач групи організації будівництва
О.Н.Щербань брав участь у проектуванні нових шахт у центральному районі Донбасу та реконструкції діючих. Олександр Назарович не з чуток чи книжок, а на власному досвіді добре знав шахтарські проблеми, зокрема неймовірно важкі умови праці в забоях за температури повітря 30 °С. Боротьба з високими температурами потребувала попереднього вивчення теплового режиму в підземних виробках. Над створенням теорії теплообміну і термодинаміки вентиляційного струменя у шахтах і почав працювати О.Н.Щербань.
На початку 30-х років XX ст. за кордоном вже робилися спроби математичного опису рудникового тепло- й масообміну, але виведені Фрітцше, Шточесом, Черником, Джепом та іншими фахівцями залежності будувалися на хибному припущенні щодо стаціонарного характеру процесу теплообміну в шахтах, тому не знайшли практичного застосування.
Враховуючи складність і важливість проблеми, О.Н.Щербань звернувся до Наркомвугілля СРСР із пропозицією створити у тресті «Доншахтопроект» науково-дослідний відділ для розробки питань, пов’язаних з регулюванням теплових умов у глибоких шахтах. Його ініціатива знайшла підтримку, і в липні 1937 р. такий відділ було організовано під керівництвом дослідника.
У 1939 р. Олександр Назарович захистив кандидатську дисертацію «Температурний режим глибоких шахт Донбасу», в якій уперше відшукав аналітичний розв’язок задачі нестаціонарної теплопровідності гірничого масиву. І хоча залежності для підрахунку тепловиділення, одержані О.Н.Щербанем на першому етапі досліджень, ще не відображали впливу всіх факторів, задіяних у теплових процесах підземних гірничих виробок, однак, уже мали не лише теоретичне, а й певне практичне значення. Того року Олександра Назаровича призначають на посаду керуючого трестом «Доншахтопроект». Паралельно з роботою у тресті він читав студентам лекії з шахтобудівної спеціальності, керував дипломним проектуванням, був головою Державної екзаменаційної комісії гірничого факультету ДГІ.
Плідну наукову, педагогічну, адміністративну роботу О.Н.Щербаня перервала Велика Вітчизняна війна. Як керівник великої проектної установи Олександр Назарович звільнявся від призову і мав евакуюватися у глибокий тил, але одразу звернувся до військкомату, наполягаючи послати його на фронт. У перших числах липня 1941 р. молодший лейтенант Олександр Щербань прийняв командування взводом 527-го гаубичного артилерійського полку 9-ї армії Південного фронту. У вересні того року в одному з боїв він зазнав тяжкої контузії, втратив слух і був відправлений до московського шпиталю. Через місяць, після лікування, Олександр Назарович повернувся до діючої армії. Як командир батареї, командир дивізіону О.Н.Щербань брав участь у кровопролитних боях під Москвою та на Сталінградському фронті. Завершив війну у званні майора, нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни I ступеня, двома орденами Червоної зірки, трьома медалями.
Після демобілізації в 1946р. родина О.Н.Щербаня оселилася в Києві. Олександр Назарович працював в Управлінні у справах вищої школи при Раді Міністрів УРСР, викладав гірничі дисципліни в Київському політехнічному інституті. До кожної лекції він старанно готувався, постійно поповнював курси новим матеріалом, досконало володів лекторською майстерністю, шанобливо ставився до студентів, тому невдовзі став їхнім улюбленим викладачем. Однак сам Олександр Назарович більше тяжів до наукової праці, отож з радістю прийняв запрошення працювати заступником директора з наукової роботи і
завідувати лабораторією рудникової вентиляції в Інституті гірничої справи АН УРСР ім.М.М.Федорова.
У 1950 р. О.Н.Щербань опублікував ґрунтовну монографію «Исследование атмосферных условий в шахтах Донбасса», а також брошуру «Тепловыделения в горных выработках шахт Донбасса». Дослідженню коефіцієнта тепловіддачі в моделях гірничих виробок присвячена його брошура, написана разом з О.О.Кремньовим.
25 листопада 1952 р. у Ленінградському гірничому інституті Олександр Назарович захистив докторську дисертацію «Дослідження теплових і термодинамічних процесів зміни параметрів рудникового повітря у вугільних шахтах Донбасу», яка містила науковий апарат для опису складного процесу теплових і термодинамічних змін рудникового повітря під час його руху мережею підземних виробок з урахуванням впливу всіх основних факторів, котрі беруть участь у теплообміні. Найважливіші наукові тези, обґрунтовані у дисертації, вчений розвинув у фундаментальній монографії «Основы теории и методы тепловых расчетов рудничного воздуха» (1953).
Результати наукових досліджень О.Н.Щербаня здобули не лише теоретичне визнання, а й широке практичне застосування. Директор проектної установи «Укрдіпрошахт» М.М.Жербін, наприклад, зазначав, що «викладені в монографїї, а також опубліковані раніше в різних працях автора методи теплових розрахунків рудникового повітря вже упродовж кількох років використовуються проектними організаціями Міністерства вугільної промисловості СРСР і є єдиним керівництвом у розрахунках температурного режиму у виробках глибоких шахт».
До опрацювання різних аспектів проблеми нормалізації атмосферних умов у шахтах і на рудниках на початку 50-х років долучилися Харківський і Дніпропетровський гірничі інститути, Донецький індустріальний інститут та багато інших установ. Тому для координації їхньої діяльності в 1957 р. за ініціативою О.Н.Щербаня було організовано Всесоюзний науковий семінар з гірничої теплофізики, який відіграв важливу роль у становленні та розвитку цієї науки. Сесії семінару відбувалися щорічно, кращі доповіді публікувалися у збірниках.
Упродовж 1953–1957 років Олександр Назарович працював головним ученим секретарем Президії АН УРСР, у 1957-му його обирають академіком АН УРСР зі спеціальності «рудникова вентиляція». Протягом 1957–1961 років О.Н.Щербань працює віце-президентом АН УРСР.
У 1958 р. учений організував в Інституті теплоенергетики АН УРСР (згодом — Інститут технічної теплофізики АН УРСР) відділ гірничої теплофізики, яким керував протягом 20 років. Основними напрямами фундаментальних досліджень відділу стали розвиток теорії нестаціонарного тепломасообміну і гідродинаміки у пористих пластах і масивах гірничих порід, вивчення теплофізичних і масообмінних характеристик капілярнопористих тіл, розробка методів прогнозування газодинамічних явищ під час видобутку вугілля на основі дослідження процесів перенесення енергії та речовини. Пріоритетним було створення наукових засад і практичних методів прогнозу та регулювання теплового режиму глибоких шахт, яке продовжував опрацьовувати Олександр Назарович.
Невдовзі вийшла у світ велика двотомна монографія О.Н.Щербаня і О.О.Кремньова «Научные основы расчета и регулирования теплового режима глубоких шахт». Автори не лише запропонували методологію теплових розрахунків шахт, а й визначили заходи щодо запобігання нагріванню рудникового повітря, описали принципи дії та з’ясували параметри технічних засобів, призначених для нормалізації атмосферних умов у гірничих виробках, розв’язали низку інших важливих проблем. Праця дістала високу оцінку вчених-гірників. Зокрема, професор Інституту гірничої справи АН СРСР А.Воропаєв стверджував: «Сьогодні найбільш значущі, науково обґрунтовані роботи з теорії теплообміну у гірничих виробках і методів розрахунку та регулювання теплового режиму глибоких шахт опубліковані у монографії О.Н.Щербаня та О.О.Кремньова». Ідеї, викладені у згаданому дослідженні, були конкретизовані у «Справочном руководстве по тепловым расчетам шахт и проектированию установок для охлаждения рудничного воздуха» (О.Н.Щербань, О.О.Кремньов, В.Я.Журавленко).
Отже, на початку 60-х років проблему контролю, прогнозу і регулювання рудникового повітря за термовологісним фактором було принципово розв’язано, що дало змогу почати широке впровадження у практику гірничої справи вітчизняного повітроохолоджувального обладнання. Упродовж наступних років близько ста шахт Донбасу було спроектовано з урахуванням заходів щодо нормалізації рівнів температури і вологості рудникового повітря, а для 40 шахт передбачено його штучне охолодження. Подальші роботи проводили переважно у напрямі вдосконалення, модифікації, підвищення надійності та розширення сфери застосування автоматизованих систем контролю, прогнозу і регулювання атмосферного режиму підземних виробок.
О.Н.Щербань всебічно вивчав розвиток гірничої справи Донбасу в історичному аспекті, був ініціатором підготовки ґрунтовної двотомної «Истории технического развития угольной промышленности Донбасса» (1969). Як головний редактор монографії Олександр Назарович сформував великий авторський колектив (понад 150 науковців і фахівців з різних міст України), склав планпроспект праці, редагував рукопис, написав для книги кілька розділів.
Іншою актуальною проблемою гірників була постійна загроза раптових вибухів метану, котрі часто супроводжувалися численними людськими жертвами, завдавали великих матеріальних збитків.
Питанням газобільності вугільних шахт від 1900р. займався академік АН СРСР Олександр Олександрович Скочинський (1874–1960). Здобутки багаторічних досліджень мікроклімату шахт він описав у багатьох працях, зокрема у монографії «Рудничная атмосфера» (1932), в якій визначено склад рудникового повітря, джерела його забруднення тощо. Хоча О.О.Скочинському не вдалося пояснити механізм утворення осередків імовірних вибухів і запропонувати заходи щодо запобігання їм, проте він визначив загальний напрям розвитку енергетичної теорії раптових викидів вугілля і газу. Наукові публікації цього вченого стали настільними книгами О.Н.Щербаня, який на початку 50-х років почав розробку методів і технічних засобів безперервного контролю наявності горючих газів у виробничій атмосфері шахт.
Олександр Назарович не раз їздив на консультації до Олександра Олександровича, вважав себе його учнем. Для визначення наявності метану в гірничих виробках вугільних шахт О.Н.Щербань запропонував термокаталітичний метод. Його суть — безполуменеве спалювання метану на поверхні термоперетворювальних елементів (компактних або дрібнодисперсних металів платинової групи), на основі якого було створено автокомпенсаційний однокамерний датчик, що став базовим елементом першого шахтного стаціонарного автоматичного метаномера, серійно освоєного заводом «Червоний металіст» у 1958 р. Такими метаномерами було оснащено чимало шахт Донбасу. На міжнародній виставці у Брюсселі в 1958 р. прилад отримав бронзову медаль. У результаті подальших наукових та експериментальних робіт у цьому напрямі О.Н.Щербань і його учні сконструювали багатоканальну систему контролю утворення вибухонебезпечних скупчень горючих газів, що складалися з кількох інгредієнтів. Поряд з визначенням сумарної концентрації газів, а отже, і вибухонебезпечної суміші, прилад фіксував ще й рівні окремих її складників. Інформація про стан контрольованого середовища передавалася на центральний пульт керування. У разі перевищення гранично допустимих концентрацій газу з’являвся світло-звуковий сигнал — вугледобувні агрегати автоматично вимикалися. Результати фундаментальних досліджень у галузі газометрії висвітлені О.Н.Щербанем у понад 80-ти статтях і 3-х монографіях, найґрунтовнішою з яких була книга, видана у співавторстві з Н.І.Фурманом — «Методы и средства контроля рудничного воздуха» (1965).
Принципи дії перших технічних засобів, призначених для контролю і запобігання вибухонебезпечним ситуаціям, пізніше використали для створення стаціонарних телеметричних систем газового моніторингу в шахтах, вмонтованих у вугільні комбайни метан-реле, портативних газоаналізаторів. Різні модифікації базового газоаналізатора застосовувалися в СРСР для прогнозу, контролю і запобігання небезпечним скупченням токсичних або горючих газів у підвальних приміщеннях міських споруд, для керування технологічними процесами на підприємствах фарфоро-фаянсової та інших галузей промисловості.
У повоєнні роки в Україні інтенсивно розвивалася мережа науково-дослідних інститутів. Для оптимізації діяльності науково-дослідного сектору країни в 1961 р. було створено Державний комітет Ради Міністрів УРСР з координації науково-дослідних робіт, головою якого призначили О.Н.Щербаня. Він став заступником Голови Ради Міністрів УРСР. У 1962 р. Олександра Назаровича обирають депутатом Верховної Ради УРСР. З найрізноманітніших питань до нього зверталися численні виборці, він уважно вислуховував і прагнув допомогти кожному. Не полишав учений і наукової роботи. Та підірване війною здоров’я не витримало величезного навантаження, напруги постійного цейтноту. Навесні 1965 р. стався важкий інфаркт. Згодом, усупереч забороні лікарів, він зробив передчасну спробу почати працювати, і другий інфаркт знову прикував батька до ліжка.
Після одужання Олександр Назарович наполіг на звільненні його від обов’язків заступника Голови Ради Міністрів УРСР і цілковито заглибився в наукову роботу. Його давно цікавила ідея одержання таких легкоплавких корисних копалин, як сірка, ртуть, озокерит та інших безпосередньо з рудного масиву в шахті, що дало б змогу скоротити витрати на відбивання, дроблення, навантаження і транспортування руди до металургійних заводів, а також вивільнити робітників, котрі працювали на шкідливому виробництві. За ініціативою О.Н. Щербаня у відділі гірничої теплофізики досліджували такі проблеми: динаміка утворення прогрітих зон у рудному масиві під час дії високотемпературного теплоносія, процес виділення парів ртуті з руди залежно від величини її шматків і температури нагрівання, особливості міграції парів металу в рудному масиві, залежність характеру руйнування руди від зміни параметрів теплоносія тощо. В результаті було винайдено термічний спосіб видобування ртуті з руд шляхом підземного випалу. Нова технологія сприяла зменшенню собівартості товарного металу на 30—40%, гарантувала підвищення безпеки праці. Методика визначення теплових і технологічних параметрів елементів систем видобування металічної ртуті з руд термічним способом у підземних умовах була викладена у колективній монографії «Горная теплофизика» (1968).
Новий напрям у гірничій теплофізиці України почав формуватися наприкінці 60-х років XX ст. завдяки опрацюванню О.Н.Щербанем наукової проблематики, пов’язаної з розробкою способів подолання впливу високих температур під час буріння надглибоких свердловин. Усі відомі на той час праці зарубіжних дослідників, присвячені цим питанням, наприклад, М.Едвардсона, Г.Гірнера, Г.Реймі, містили лише наближені методи розв’язання проблеми, а від 1968 р. нові матеріали в цій царині взагалі перестали з’являтися на сторінках наукових видань.
За складеними Олександром Назаровичем програмами робіт у відділі технічної теплофізики розробляли методики розрахунків температури промивального розчину у бурильній колоні та міжтрубній площині свердловини, температурних полів у буровому інструменті та певних елементах конструкції свердловини, а також у навколишньому породному масиві та інші. Методи прогнозування теплового режиму та заходи, спрямовані на зниження температури в циркуляційних системах свердловин, призначені майже для всіх випадків, котрі трапляються під час розвідки
і видобутку нафти й газу за допомогою надглибоких свердловин, та за надглибокого буріння з дослідницькою метою, а також пропозиції щодо впровадження нової технології буріння і нового бурового інструменту ввійшли до монографії О.Н.Щербаня і В.П.Черняка
«Прогноз и регулирование теплового режима при бурении глубоких скважин» (1974).
Зростання обсягів розробки родовищ корисних копалин і загроза виснаження запасів мінерального палива спонукали вчених до пошуків нових джерел енергії. У відділі гірничої теплофізики під керівництвом О.Н.Щербаня почали вивчати можливості освоєння петрогеотермальної енергії: розроблялися математичні моделі пружної неізотермічної фільтрації теплоносія і перенесення тепла у підземну циркуляційну систему, методи визначення полів тиску і швидкості руху теплоносія, розраховувалася пропускна здатність свердловин у різні періоди експлуатації, визначали температурні параметри системи, досліджувався характер теплообміну між породою і теплоносієм тощо. Науковці не тільки довели принципову можливість, а й високу ефективність використання петрогеотермальних ресурсів, визначили термогідродинамічний режим експлуатації підземних циркуляційних систем геотеплоелектростанцій. Аналізу цих питань була присвячена колективна монографія «Тепло Земли и его извлечение», видана в 1974 р. за редакцією О.Н.Щербаня.
Уточнені методи розрахунків термогідродинамічного режиму і параметрів підземних циркуляційних систем, їхні нові модифікації тощо ввійшли до монографії «Системы извлечения тепла Земной коры и методы их расчета» (1986). Наукові здобутки відділу гірничої теплофізики використовувалися під час будівництва підземних циркуляційних систем для Ставропольської, Закарпатської та інших дослідно-промислових геотеплоелектростанцій.
Отже, в середині 70-х років гірнича теплофізика, стимульована запитами практики, повністю сформувалася як наука і була офіційно визнана світовою науковою спільнотою. У 1977 р. Міжнародний організаційний комітет Всесвітнього гірничого конгресу ухвалив рішення про заснування Міжнародного бюро з гірничої теплофізики, до якого ввійшли
вчені і спеціалісти із сімнадцяти країн. Пізніше його склад помітно розширився. Бюро регулярно проводило пленарні засідання, видавало збірники праць, координувало дослідження, забезпечувало наукові комунікації. Незмінним головою бюро від моменту його організації і до кінця життя залишався академік О.Н.Щербань.
У 1978 р. за ініціативою Олександра Назаровича в Інституті технічної теплофізики АН УРСР було створено відділ газометрії і засобів керування якістю атмосфери. Під керівництвом академіка та його учня А.В.Примака у відділі розробили кілька поколінь автоматизованих систем контролю, прогнозу і регулювання рівня забруднення повітря шкідливими викидами. Різні модифікації таких систем використовувалися в СРСР для поліпшення якості повітря як у містах, так і метрополітенах, а також у промислових приміщеннях виробничих підприємств. Цій проблематиці присвячено цикл наукових праць О.Н.Щербаня і А.В.Примака, зокрема монографію «Методы и средства контроля загрязнения атмосферы» (1980).
У 1987 р. Олександр Назарович передав завідування відділом докторові технічних наук, професору А.В.Примаку. Як радник при дирекції інституту О.Н.Щербань розробляв пропозиції щодо оптимізації діяльності наукових підрозділів інституту та їхньої проблематики, очолював створену при інституті секцію «Відновлювані джерела енергії, технічний контроль та охорона навколишнього середовища», проводив методологічні семінари, керував роботою аспірантів тощо. За плідну наукову та громадську діяльність і підготовку кадрів держава удостоїла вченого багатьох урядових нагород. Заслужений діяч науки і техніки УРСР, він був лауреатом Державної премії СРСР, академічних премій ім. О. Скочинського та ім. Г.Проскури.
Олександр Назарович завжди був поглинутий науковою роботою, на сім’ю у нього залишалося обмаль часу. У повсякденному житті він був невибагливим, одягався скромно, віддавав перевагу простій їжі, хоча іноді власноруч готував дуже смачні страви. На свята веселий, гостинний і дотепний, він залюбки співав дуетом з дружиною українські пісні. Після напруженої праці любив побродити лісом або посидіти з вудочкою біля річки. Майже до останніх місяців життя відвідував з Анастасією Павлівною театральні вистави та концерти. На сон ученому вистачало кілька годин, тому часто до середини ночі просиджував за письмовим столом над черговими технічними розрахунками.
Восени 1991 р. здоров’я Олександра Назаровича різко погіршало. 8 січня 1992 року обірвалося життя академіка О.Н.Щербаня — яскраво обдарованої людини, вченого-новатора, одного з фундаторів гірничої теплофізики та рудникової термодинаміки.

Т.ЩЕРБАНЬ, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Центру досліджень науково—технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України (Київ). Вісник НАН України, 2006, №3
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2667   
Рейтинг: 
0
Василь Іванович АтрощенкоВасиль Іванович Атрощенко - український хімік-технолог, педагог. Доктор технічних наук (1945). Професор (1945). Академік АН УРСР (обрано 17 березня 1972 року). Герой Соціалістичної Праці (1971). Заслужений діяч науки УРСР (1958).
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2913   
Рейтинг: 
0
Степан Васильевич Васильченко (Панасенко)Степан Васильович Васильченко (Панасенко) народився 8 січня 1879р. в містечку Ічня на Чернігівщині в бідній сім'ї ремісника. Трудова атмосфера, в якій зростав Васильченко, навчання в Коростишівській семінарії та Глухівському учительському інституті напередодні й у часи революційних подій 1905р., “неспокійна”, за його висловом, праця “неблагонадійного” вчителя в сільських школах на Київщині та Полтавщині, а також посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, світової класики, — все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 5811   
Рейтинг: 
+2
Предостережение...1 липня 2009 у Київі у Будинку вчителя відбулася урочиста церемонія нагородження участників Національної програми «Мистецький Олімп України».
Среред нагороджених дипломом за ваговитий вклад у розвиток культури та мистецьтва  України, за підписом Міністра культури та туризму України В.В.Вовкун, був і наш земляк -  маріуполець – художник-медальєр Шевяков Ю.І.
До цієї дати було видано каталог дипломантів «Мистецький Олімп України», серед яких прдставники богатьох напрямкі мистецьтва, таких як театр, хореографія, кіно, література, музика то що.
У розділі декоративно-прикладного мистецьтва декілька сторінок присвячено члену НСХУ,  F.I.D.E.M., скульптору, художніку-медальєру  Шевякову Ю.І.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2272   
Рейтинг: 
0

Степан ВасильченкоЖиття цього письменника було навдивовижу цільним, безкомпромісним, плідним.

Народився Степан Васильченко (справжнє його прізвище Панасенко) 1879 року на Чернігівщині в старовинному містечку Ічні, яке не раз згадується в нашій історії. Мешканці Ічні, козаки та городяни, одвіку боролися з турецькими завойовниками, польською шляхтою, із звиклими до перемог шведами. В цих визвольних війнах мужнів характер народу, гартувалися відвага і стійкість, оспівані кобзарями й лірниками, чиї протяжні наспівні думи майбутній письменник ще хлопчиком чув на ічнянських ярмарках.

Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 4632   
Рейтинг: 
+5
В конце XVIII века на территории Донецкого бассейна был образован небольшой городок Авдеевка, названный так в честь своего основателя. Люди, поселившиеся в нем, занимались изначально сельским хозяйством. Но время шло. На территории Донецкого кряжа обнаружили богатые залежи угля. На разработку шахт приезжали люди со всей Российской Империи. Не остались в стороне и жители Авдеевки. Продолжая заниматься сельским хозяйством, многие также участвовали в создании шахт Донбасса, добыче угля. Многие бросали свои хозяйства, уходили на заработки в шахты, дабы прокормить свои семьи.
Но, как известно, время не стоит на месте. Развивается наука, техника, металлургия. Претерпевают изменения и города. Что же представляет собой современная Авдеевка?
Начиная с послевоенных лет в СССР развернулось строительство объектов (БАМ, различные АЭС и ГЭС, заводы). Многие люди приезжали на строительства, пускали там корни, заводили семьи, находили работу. Так вокруг крупных строек вырастали крупные поселки и города. Авдеевка не стала исключением.
В 1962 году началось строительство Авдеевского коксохимического завода. Масштабы строительства были огромными и заводу, начинавшему свою жизнь, нужны были рабочие руки, много рабочих. Предприятие с радостью принимало на работу людей металлургических специальностей и вспомогательных профессий, предоставляло им жилье. Люди приезжали в Авдеевку семьями, основывали трудовые династии. Помимо рабочих, согласных посвятить себя заводу, Авдеевке нужны были люди, «обслуживающие», помогающие труженикам коксохима – учителя, врачи, продавцы и т.д. Их тоже нужно было обеспечить жильем. Так в начале 60-х годов XX века появился поселок коксохимиков, который также стал называться Авдеевкой. Получилось, что в это время произошло деление города на 2 части: сельскую (или, как ее еще называют, «старую») и городскую, металлургическую (поселок «Химик»). Обе части дополняют друг друга, вместе с тем являя контраст города и села.
На сегодняшний день в Авдеевке живет около 40 тысяч жителей. АКХЗ – главное предприятие, от которого зависит жизнь города. Большое количество жителей работает на заводе, но и представители других профессий чувствуют его поддержку. Коксохим оказывает существенную поддержку городу. Продукция АКХЗ известна далеко за пределами Донецкой области, да и всей Украины. И мы можем гордиться тем, что благодаря коксохиму Авдеевка стала известной и за пределами Украины.
Конечно, не все у нас так хорошо как хотелось бы. Но у нас есть и хорошее. Мы работаем, мы дружим, любим, пытаемся помочь друг другу. Для большинства авдеевцев город – это то место, где они родились и выросли, это – малая Родина. И мы любим эту родину, любим, несмотря на все недостатки.
Авдеевка – относительно молодой город и только от нас зависит, каким он будет. Сможем ли мы решить проблемы, вылечить их, как лечат болезнь, а победив проблемы, поможем городу развиваться дальше. Или мы будем бежать в поисках лучшей жизни, закрывая глаза на все. Если пойдем по первому пути – в Авдеевке сможем жить не только мы, но и наши внуки, если по второму – город умрет. Только нам, авдеевцам, решать. Наше будущее и будущее города у нас в руках. Давайте помнить об этом.

Авдеевский городской портал
Оставить комментарий: (1)    Просмотров: 6697   
Рейтинг: 
0
Донецький драмтеатрТворча біографія театру розпочалася 1927 року, коли  в Червонозаводському районі міста Харкова (тоді столиці України) було створено український робітничий театр, який мав виконувати культурно-просвітницьку місію на сході України. Основу трупи склали актори Харківського державного народного театру та славнозвісного «Березолю». Першим керівником став вихованець В.Немировича-Данченка, відомий режисер О.Загаров, а через рік художнім керівником було призначено учня Л.Курбаса, видатного режисера, у майбутньому – народного артиста України В.Василька.
1930 року в рамках Всесоюзної олімпіади мистецтв відбулися гастролі колективу в Москві, де Україну представляли лише два театри, серед яких і Червонозаводський.
У 1933 році, за пропозицією Народного комісаріату освіти України, вже зрілий на той час творчий колектив було переведено до Донецька (тоді ще Сталіно), де він відкрив свій перший сезон 7 листопада 1933 року прем’єрою драми І.Микитенка “Бастилія божої матері”.
Театр став провідним колективом Донбасу та одним з кращих театрів України, чому значно сприяли оригінальність та різноманітність репертуару, загальна висока культура та самобутність творчого обличчя колективу.
Основу трупи того періоду складали: Л.Гаккебуш, Г.Чайка, М.Ільченко, Р.Чалишенко, С.Левченко, Ю.Розумовська, Г.Петровська, В.Добровольський, Є.Чупилко, І.Савускан, В.Грипак, О.Воронцов, К.Євтимович, Е.Винников, Д.Лазуренко, В.Довбищенко, а також учні Василька, майбутні режисери М.Смирнов, П.Ковтуненко, В.Гаккебуш.
Кращими виставами були визнані: «Марко в Пеклі», «Пісня про Свічку» І.Кочерги, «Леон Кутюр’є» за Б.Лавреньовим, «Гайдамаки» Л.Курбаса за Т.Шевченком, «Диктатура» І.Микитенка, «Макбет» В.Шекспіра, «Васса Желєзнова» М.Горького, «Платон Кречет» О.Корнійчука. Саме на Донбасі в репертуарі театру з’являються музичні вистави – від народної опери «Наталка Полтавка» до трагедії «Борис Годунов» .
ФойєЗа перші 10 років творчої діяльності театр відвідав не тільки великі міста Донбасу (Ворошиловград, Маріуполь, Горлівка, Артемівськ, Макіївка, Слов’янськ), але й Баку, Мінськ, Вітебськ, Гомель, Могильов, Ленінград, Горький, Ростов-на-Дону, Київ.
Початок Великої вітчизняної війни перервав творчу роботу. Сталінський театр не був повністю евакуйований: більшість членів колективу пішли на фронт. Невелика група акторів злилась з рештками трупи Артемівського театру, а після евакуації до Кзил-Орди (Казахська РСР) ще й з Іванівським театром музичної комедії. Перша вистава новоствореного Театру музичної комедії і драми імені Артема була показана 11 жовтня 1941 року. Інша, дещо більша група, по дорозі в Середню Азію об’єдналась з Горлівським театром і під назвою Сталінський драматичний  театр працювала в м. Джелал-Абад Киргизької РСР.
Після визволення Донбасу, в січні та березні 1944 року обидві групи трупи повернулися до Сталіно. Формується остаточний склад трупи Сталінського державного українського музично-драматичного театру ім. Артема. В цей час ядро трупи становили досвідчені майстри сцени: С.Коханий, І. Корж, П.Польова, К.Даценко, К.Рябцев, Т.Кужіль, режисери Л.Южанський і В.Гаккебуш, талановита акторська молодь – В.Загаєвський, М.Адамська, М.Протасенко, Х.Негримовський, Ю.Галинський, Л.Усатенко, О.Малич. А згодом трупу поповнили Н.Харченко, Т.Авдієнко, А.Бобіна, М.Бондаренко, І.Молошніков,  О.Акімов, А.Бурлюк, Г.Горшков,  М.Крамар, М.Гладнєв, М.Крутюк, Є.Воробйова, Є.Колодько та інші талановиті актори, багато з яких і досі працюють на сцені театру.
Довгий час, не маючи власної будівлі, театр працював у приміщенні Донецького музичного театру (з 1947 р. – Донецький театр опери і балету). А 1961 року театр отримав власну домівку й остаточно прописався на вулиці Артема, 74а.
Останні 25 років були часом творчого злету театру, формування та втілення нових методів творчого та адміністративного керівництва, завоювання любові та прихильності глядачів, розширення творчих можливостей та завоювання високого авторитету серед колег.
Дзеркальне фойєЦей період відзначений такими «знаковими» для театру постановками: «Роксолана» П.Загребельного, «Народний Малахій» М.Куліша, «Емігранти» С.Мрожека, «Дон Жуан» Ж.-Б.Мольєра, «Ми, що нижче підписалися» О.Гельмана, «За двома зайцями» за М.Старицьким,  «Зойчина квартира» М.Булгакова, «Поминальна молитва» Г.Горіна за Шолом-Алейхемом, «Ревізор» М.Гоголя, «Енеїда» за І.Котляревським, «У джазі тільки дівчата» О.Аркадіна-Школьника та іншими.
Сьогодні Донецький академічний український музично-драматичний театр – один із найавторитетніших театральних колективів не лише південно-східного регіону, а й усієї України. Творчою перемогою колективу театру стало здобуття 2003р. виставою “Енеїда” за І.Котляревським Національної премії України ім.Тараса Шевченка. Лауреатами стали режисер-постановник спектаклю, заслужений діяч мистецтв України В.Шулаков та художній керівник-генеральний директор театру, заслужений працівник культури України М.Бровун.
У стінах театру народилась ідея проведення регіональних театральних фестивалів – “Театральний Донбас” та “Золотий ключик”. Вистави театру ставали лауреатами двох всеукраїнських фестивалів: “Мельпомена Таврії” і  “До нас їде “Ревізор”. За значний внесок у розвиток культури регіону колектив театру було нагороджено дипломом та пам’ятним сувеніром міжнародного фестивалю “Золотий Скіф-97”, а у 2000 р. – Почесною грамотою благодійного фонду розвитку та популяризації Донбасу “Золотий Скіф”.
Головні сходи З творчістю колективу знайомі глядачі майже всіх обласних центрів України, з великим успіхом проходили гастролі театру в Благовіщенську, Варшаві, Вітебську, Єкатеринбурзі, Запоріжжі, Казані, Катовіце, Кишиневі, Краснодарі, Красноярську,  Майкопі, Мінську, Ростові, Санкт-Петербурзі, Саратові, Сочі, Ставрополі, Сухумі, Таганрозі, Таллінні та в багатьох інших містах Польщі, країн СНД та Балтії. Створена мережа постійно діючих філій театру в найвіддаленіших куточках регіону.
2005 року завершено реконструкцію будівлі театру та облаштування прилеглої території, що здійснювалися без перерви творчої діяльності колективу. У результаті чого на Донеччині з’явився  унікальний театральний комплекс з п’ятьма сценами, що дають необмежені можливості для творчої реалізації. У перспективі в театрі з’явиться ще одна мала сцена.
За видатні досягнення у розвитку українського театрального мистецтва Донецькому обласному українському музично-драматичному театру вперше в історії незалежної України 28 вересня 2001 року було надано почесний статус академічного.
26 листопада в 2009 року з метою підтримки і розвитку українського театрального мистецтва, враховуючи вагомий внесок Донецького обласного академічного українського музично-драматичного театру у справу популяризації української культури театру, першому серед музично-драматичних театрів України, присвоєно статус Національного.
Театр носить назву - Донецький національний академічний український музично-драматичний театр.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 3986   
Рейтинг: 
0
Більшовицька партія, яка в національній політиці певний час балансувала між двома, мовляв, небезпеками – великодержавного шовінізму і українського буржуазного націоналізму – нарешті вирішила, що в неї є лише одна, і то смертельна, небезпека: національне відродження України. Успішно завершивши боротьбу з українським селянством за допомогою голодомору 1933 року, вона зосередилась на винищенні молодої української інтелігенції. На Донеччині ця боротьба з українською інтелігенцією мала ту особливість, що тут частіше, ніж у решті України, звинувачення в буржуазному націоналізмі поєднувалися із звинуваченнями в троцькізмі.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2588   
Рейтинг: 
0
ФК «Шахтар»До першого чемпіонату СРСР було допущено 27 команд, поділених за силами на чотири групи: А, Б, В, Г.
У групі «В» за рішенням Всесоюзного комітету фізкультури місце для участі в змаганнях було надано команді вуглярів Донбасу. Команда одержала горде ім'я «Стахановець» на честь знаменитого новатора шахтарського руху Олексія Стаханова.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 4958   
Рейтинг: 
+1
Григорій Васильович БондарЗасновник школи онкологів Донеччини, академік Академії медичних наук України (2002), заслужений діяч науки України (1983), Герой України (2002).
Народився 22 квітня 1932 р. у с. Іскра Великоновосілківського району, Донецької області. У 1951р. Григорій Васильович вступив до Сталінського (нині Донецький) медичного інституту. Старанно навчався й серйозно захоплювався хірургією: асистував на операціях, практичні знання здобував на нічних чергуваннях, експериментував у віварії. У 1957р. після інституту Г.В.Бондар отримав призначення в обласну клінічну лікарню, а вже через два роки став завідувачем хірургічного відділення.
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2337   
Рейтинг: 
0
Компанія ПаралельКомпанія «Паралель» працює під гаслом «Порядність і якість» і пропонує клієнтам якісне паливо провідних вітчизняних і іноземних виробників і високий рівень сервісного обслуговування.
Компанія «Паралель» успішно працює на ринку нафтопродуктів з 1995 року. Сьогодні «Паралель» — це мережа з 68 АЗК та АЗС в Україні, парк сучасних бензовозів. Компанія є офіційним постачальником палива марки Perfekt, співпрацює з більш ніж 700 АЗС-партнерами в Україні. Зауважимо, що у 2008 року бензин Perfekt став лауреатом фінального етапу Всеукраїнського конкурсу якості продукції (товарів, робіт, послуг) «100 кращих товарів України».
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 2558   
Рейтинг: 
0
Василь Іванович АтрощенкоВасилий Иванович Атрощенко - украинский химик-технолог, педагог. Доктор технических наук (1945). Профессор (1945). Академик АН УССР (избран 17 марта 1972 года). Герой Социалистического Труда (1971). Заслуженный деятель науки УССР (1958).
Оставить комментарий: (0)    Просмотров: 5623   

Для Вас работает elf © 2008-2016
Использование материалов ресурса в образовательных целях (для рефератов, сочинений и т.п.) - приветствуется.
Для средств массовой информации, в том числе электронных, использование материалов с пометкой dN - только с письменного разрешения редакции.